Святочні оповідання українських письменників (Літературознавчий нарис)

Святочні оповідання українських письменників

Різдво, одне з найбільших і найдавніших християнських свят, прийшло в Україну разом із запровадженням християнства. Своєю сокровенною радістю – Бог явився людям не як грізний Суддя, але як безпомічне Дитя на руках у Матері – воно зворушувало серця вірних лагідною таємницею Божої любові. Звісно, що незабаром свято міцно увійшло в народний побут, обросло звичаями та традиціями, в деяких елементах перетнувшись і з попереднім язичницьким досвід зимового святкування.
В українську літературу[1] Різдво потрапило, як нам нині відомо за писемними пам’ятками, що збереглися до нашого часу, ще на межі ХVІ-ХVІІ ст.. Тоді, разом із появою братського руху й українського шкільництва[2], постав звичай проголошувати врочисті орації з нагоди великих релігійний свят, зокрема Різдва та Великодня. Писали їх викладачі та школярі, потім спудеї Острозької, Києво-Могилянської Академій, писали латиною, церковно-слов’янською та старою книжно-українською мовами. Вже наприкінці ХVІІ ст. з’явилися бурлескні пародії на ці різдвяні та великодні орації[3]. За рукописами ХVІІІ ст. відома українська шкільна драма, а також тексти вертепів[4], хоча вчені вважають, що постали вони теж ХVІІ ст..
Прозові художні твори про Різдво виникли дещо пізніше – вже в ХІХ ст.. Найпершою українською святочною повістю можна вважати «Ніч перед Різдвом» М. Гоголя, що побачила світ 1831 р.. Твір виник на хвилі всеєвропейського романтичного «відкриття фольклору й народної культури» й разом з іншими оповіданнями циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки» привернув увагу читацького загалу Російської імперії до творчості молодого талановитого письменника, але все ж не спричинив «моди» на Різдво.
Таку моду всеєвропейського рівня спровокував Чарльз Діккенс. Саме після його «Різдвяної пісні у прозі» та кількох інших різдвяних історій, що побачили світ у середині 1840-х років і мали шалений успіх, народився новий жанр[5]. Хоча різдвяні повісті й оповідання Ч. Діккенса достатньо розмаїті за змістом, але все ж їхні спільні характерні особливості впадають в око. В більшості з них присутні такі елементи: вагома соціальна складова (детальний опис злиднів, бідності та спровокованих ними людських ґанжів і трагедій), образ Дому й Родини, містичний елемент (несподіване втручання чарівних істот у події звичайного життя пересічних «маленьких людей»), мотив чуда та покаяння. При чому покаятися випадає не лише лихим персонажам, як скупий містер Скрудж, але й таким позитивним героям, як професор Редлоу[6], старий Тобі, Джон Візник, які дозволили відчаю чи зневірі опанувати себе: святочна містерія повертає їм віру – віру в радість і сенс життя, довіру до коханих людей, наснагу для подальшої доброї праці.
Завдяки не лише творчій, але й організаторській і видавничій праці Ч. Діккенса, в літературі вкорінився жанр «різдвяних історій» і писати про це радісне й таємниче свято народження Божого Сина стало, ніби «престижно» – багато митців пробували себе в ньому.
Не лишились осторонь й українські майстри красного слова.
У 1870-х роках когорта провідних українських письменників почала працювати над створенням української літератури для дітей. (Це була досить нелегка справа, адже Україна була розділена між двома імперіями. При чому в Росії діяли достатньо жорсткі обмеження на використання української мови з часу Валуєвського циркуляру, а після Емського указу 1876 р. узагалі будь-яке українське книгодрукування, книгорозповсюдження чи шкільництво було припинене й осередок творчої та громадської активності перемістився до Галичини.) Отже, на початку 1870-х років Олена Пчілка та Михайло Старицький працювали над тим, щоб донести казки Г.-К. Андерсена до українського читача, не володіючи данською мовою, вони спиралися на німецькі та французькі переклади. Збірка з двадцяти чотирьох казок в переказі М. Старицького, серед них і святочна «Дівчинка з сірниками», побачила світ 1873 р.. Переклад Олени Пчілки так і не потрапив до видавців, проте під впливом «Ялинки» Г.-К. Андерсена була написана її різдвяна казка «Сосонка». Потім були соціально-гострі повість «Чад», події якої розгортаються під час різдвяних свят, й оповідання «Збентежена вечеря» – європейський жанр увійшов до української літератури. За Оленою Пчілкою на зламі століть його освоювали Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Степан Васильченко, Марко Черемшина. У їхніх творах так само помітно наголошений соціальний елемент і опис злиднів українського села часто домінує над роздумами про диво народження Божого Сина. Та все ж цей елемент дива присутній – без нього «різдвяне оповідання» просто неможливе: і малий Василько з «Ялинки» М. Коцюбинського рятується, заблукавши в лісі під час хуртовини, і сторож дід Гордій заради Дитятка в яслах («…і як воно там не замерзло?») приносить вечерю для голодних самотніх юнаків, і скупий господар із казки «Сльоза» після дотику ангела береться заопікуватися вдовою Кравчихою.
Винятком з цього ряду творів, у центрі яких тодішнє життя українського села, є хіба «Кудою йти?» Трохима Зіньківського – перша різдвяна легенда в українській літературі. Це історія римського легіонера – родом германець, дитиною узятий у полон, був рабом, гладіатором, солдатом; прийшовши до ясел маленького Ісуса він згадує про свою стражденну батьківщину й лишає служіння жорсткій імперії, аби принести до свого краю вість про прихід Спасителя. Національна та соціальна проблематика в Т. Зіньківського не зникла, але вона подана у притчевій формі – через святощі Різдва навертається «яничар», «безбатченко», християнське навернення накладається й на повернення додому, до рідних коренів.
Поволі українські автори відкривають нові тематичні обрії, пов’язані зі святом. Їхню увагу привертають мальовничі й багаті українські обряди різдвяного циклу: Святий Вечір, Різдво, Василя й Маланки, Водохреща. Виникає природна потреба зафіксувати це в літературі. Так з’являються оповідання, в основі яких етнографічні замальовки, що описують народне святкування, звичаї та традиції.
Прихід радянської влади знову, як і півстоліття тому, переміщує творчий центр з Наддніпрянської України в Галичину: в Радянському Союзі тематичний розвій дитячої літератури вузько й суворо регламентований, релігійним темам у ній є тільки одне місце – критичне. Протягом 1920-30-х років величезними тиражами побачило світ чимало брошур, оповідань і памфлетів, у яких висміювалась і релігія загалом, і християнські свята зокрема.
Натомість на Західній Україні, в Польщі, Чехії добрі та мудрі твори про Різдво писали Богдан Лепкий, Катря Гриневич, Марійка Підгірянка, Микола Яцків, Наталена Королева, Костянтина Малицька. В цей же час побачили світ і перші спроби перекладів різдвяних повістей Ч. Діккенса, легенд Сельми Лагерлеф, і попри те, що були достатньо не досконалі, бо часто виконувалися не з мови оригіналу, а за посередництвом інших перекладів, вони сприяли розвитку української дитячої літератури, й релігійної зокрема.
Після другої світової війни, святочні оповідання писали українські автори в діаспорі. Завдяки їм традиція не лише не обірвалася, але була примножена новими темами, бо з-під їхнього пера постали світлі, лагідні казки й олітературнені легенди – про Ялинку та про Зайчика, про цвіркуна й різдвяні рожі, про золоту пір’їну і царівну Волю (це Юрій Шкрумеляк, Зоя Вишгородська, Іванна Савицька, Іван Керницький, Ольга Гец, Олександра Копач, Олена Цегельська, Роман Завадович і ряд інших).
Проте саме в той час до різдвяних творів знову повертається виразна соціальна загостереність – письменникам, що допіру залишили рідну землю, залишили не з доброї волі, а через тяжкі життєві обставини, болить гірка радянська і європейська повоєнна дійсність. І все ж у їхніх текстах суспільна (інколи навіть політична) проблематика подана зовсім інакше, ніж в авторів межі ХІХ-ХХ ст.. Різдво аж ніяк не є простим тлом для розгортання подій. Різдво – смисловий центр цих творів, увиразнений символ світла, життя, надії, єдиний рятунок у чорному та страшному світі. Переживання святощів у день народження Божого Сина оживляє людські душі, рятує їх від відчаю. По-філософськи межова ситуація, коли в одному тексті перетинаються життєдайна символіка Різдвяних свят і жах спаплюженого людського буття. Милосердя, чистота, порив людської душі до Бога, ікона Святої Родини й наголошений затишок української сім’ї – з одного боку, й голодомор, колективізація, репресії, вивіз на примусові роботи, розлучені сім’ї – з іншого. Сталінський та фашистський режими стають новим утіленням кривавого Ірода, що знову чатує на Святе Дитя, вбиваючи всіх дітей. Про це пишуть Віра Вовк, Ольга Мак, Михайло Подворняк.
Окреме місце посідають твори, які розповідають про проблеми українців, котрі живуть на чужині. Настрій туги за далекою батьківщиною поєднується в них з питанням збереження власної ідентичності (Ольга Мак, Іван Керницький, Олександра Копач).
Святочні оповідання авторів незалежної України спираються на традиції жанру, закладені протягом ХІХ-ХХ ст..[7] Тут знову бачимо твори, соціальна проблематика яких аж до трагізму гостра (Євген Гуцало), і ліричні описи-реконструкції народних традицій (Романа Кобальчинська), і міркування про втрачений зв’язок поколінь, забуту самоідентичність, пошук власних коренів (Сергій Цушко, Наталя Любченко), і притчі про прощення, примирення, надію, що їх несе свято (Зоряна Живка, Тетяна Полубко), і феєричні чи жартівливі казкові пригоди (Марія Людкевич, Зірка Мензатюк, Віра Багірова, Галина Маніва, Меланія Павленко-Кравченко).
Скарбниця творів про Різдво українських письменників багата й розмаїта. Поступ жанру різдвяних історій не зупинили ні заборони Російської імперії, ні репресії радянського режиму, ні криваві лихоліття, що їх зазнав народ у ХХ ст.. Українські святочні оповідання з одного боку поєднують основні риси жанру, які притаманні усій європейсько-американській традиції, що охоплює десятки літератур – від Росії до США. Й усе ж вони мають свій неповторний національний чар, бо занурені саме в українську культуру, українські реалії, український світогляд. Вони звіщають вічну істину, спільну для всіх народів, не лише українською мовою, але й через українське серце – і саме цією своєрідністю обов’язково стануть цікаві для читачів інших країн.

Виноски:
1. Маємо на увазі не фольклор, а власне книжну писемну традицію.
2. Львівське братство, засноване в 1439, відкрило свою школу ще в ХV ст., натомість на кінець ХVІ ст., школи при православних монастирях і братствах стали загальнопоширеним явищем. Крім того, на території України існували й католицькі єзуїтські школи-колегії.
3. Див. розділ «Бурлескна поезія» у книзі «Українська література ХVІІІ століття» (Київ: Наукова думка, 1983)
4. Мається на увазі віршований, рідше прозовий твір для традиційного лялькового театру. Головними персонажами класичного вертепу були Ангели, Пастухи, Ірод, Чорт, Смерть, Три царі, Воїни Ірода, інколи до них додавалися Козак, Селянин, Дяк, Москаль, Циган і Циганка, Жид, Лях тощо. Переносні декорації вміщалися у скриню, яка теж називалася вертепом, сцена була поділена на три яруси – небо, земля, пекло, рідше на два – священний світ Біблійного дійства та сучасний земний світ.
5. Українською мовою перекладено: Чарлз Діккенс. Різдвяні повісті. /Пер. Олександра Мокровольського. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, К.: Веселка, 2007. – Серія: Бібліотека світової літератури для дітей у 100 томах «Світовид». Цей том містить тексти написані в 1840-х роках: «Різдвяна пісня у прозі», «Новорічні дзвони», «Одержимий», «Битва життя», «Цвіркун домашнього вогнища». Всього ж у доробку Ч.Дікенса кілька десятків різдвяних творів: цикл «Кілька різдвяних історій» (написаний у1860-х рр.) й посмертна збірка «Різдвяні історії» (1894), що включає журнальні публікації 1850-70-х рр., ще чекають на свого перекладача.
6. В українському перекладі О. Мокровольського відповідно – пан Скряж і пан Алзакон.
7. Важко сказати напевне, чи було святочне оповідання в Радянській Україні. Зокрема, працюючи над цією антологією ми знайшли оповідання «Бандерівка» Василя Скуратівського. Хоча події, описані в ньому діються не на Різдво, різдвяним є обрамлення: компанія друзів зібралася з нагоди дня народження, але раптом один з них згадує про те, що сьогодні релігійне свято; персонажі обмінюються ностальгічними репліками за забутим або й незнаним святом. Твір було написано 1972 р., але надруковано вже в незалежній Україні. Таким чином, ми не можемо рішуче стверджувати, що в радянські часи традиція була обірвана. Цілком можливо, що подібні твори писалися, проте до широкого читача вони не доходили.

*********************************
Цей нарис є моєю післямовою до видання «Святий Вечір»: різдвяні оповідання українських письменників. (Львів: Свічадо). На разі книжка у видавничій роботі. До книгарень вона надійде десь у листопаді, можливо на початку грудня. Також із листопада її можна буде замовити поштою через сайт видавництва
http://www.svichado.com
Через сайт корисну інформацію знайдуть для себе й гуртові покупці.

На разі пропоную розгорнуту анотацію видання.

«Святий Вечір»: різдвяні оповідання українських письменників. / Упорядник Зоя Жук. – Львів: Свічадо, 2007

Таїна пришестя Божого Сина, трепетна радість Святого вечора, що єднає цілий світ у молитві та кожну родину за святковою вечерею завжди привертала увагу українських письменників. У жанрі святочного оповідання працювали Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Степан Васильченко, Леся Українка, Богдан Лепкий, Ольга Мак, Віра Вовк, Євген Гуцало й багато інших майстрів українського слова. В кожному оповіданні вони по-своєму, але трепетно й тонко, говорять про диво народження Спасителя світу та про святе світло, що несе Він кожній душі. І запитують свого читача: «А як ти зустрінеш Святий вечір? Чи народиться для тебе Син Божий?»
«Святий вечір» – другий том проекту «Різдвяна антологія», який започаткувало видавництво «Свічадо» у 2006 році.
До видання ввійшли і добре відомі читацькому загалу святочні оповідання українських класиків, і добірка творів авторів української діаспори, які щойно повертаються до читачів материкової України, а також тексти сучасних українських письменників про Різдво. Це перша спроба зібрати різдвяну прозу українських митців від ХІХ до початку ХІХ ст.. Під однією обкладинкою зійшлися понад три десятки текстів двадцяти двох письменників.
Книга призначена для родинного читання й містить твори, цікаві для різних вікових груп: для дітей молодшого, середнього шкільного віку та дорослого читача. Вона стане в пригоді вчителям української літератури, українознавства, християнської етики, служителям християнських недільних шкіл і катехитам.

***
Білими пелюшками снігу сповита земля. Небесною лампадкою спалахнула перша зірка.
Святий вечір!
Духмяніють на столі дванадцять страв і пахне літнім полем дідух. Святкова вечеря єднає родину духом любові.
Святий вечір!
Поспішає до храму український люд привітати Божого Сина, що родився нині. Дзвонять святкові дзвони, линуть у небесну височінь щирі молитви й дзвінкі колядки.
Святий вечір!
Богородиця, юна та гожа, ніби квітка сповила Святе Дитя й поклала до ясел.
Христос народився!
Народився не десь далеко в сиву давнину, а тут, сьогодні, в кожному серці, що відкрилося Божій Любові.
Святий вечір несе примирення й прощення для ворогів, несе радість для змучених і надію і знедолених. Христос народився! Славімо Його!

А в небі радісним хором співають ангели: «Слава Богу на висоті і на землі спокій…»
Святий вечір!

Святочні оповідання українських письменників (Літературознавчий нарис)Публицистика

Святочні оповідання українських письменників (Літературознавчий нарис)
Публицистика