Будьмо знайомі… (Кілька слів про себе)

Будьмо знайомі… (Кілька слів про себе)

Мене звати Зоя Жук. Я народилася і виросла в Києві, тут закінчила школу й університет, і мешкала доти, доки не наважилася на такий карколомний життєвий крок, як створення власної родини. Тепер ми з чоловіком мешкаємо у Вінниці.
До віри в Бога я прийшла ще в дитинстві. Мені було зовсім не важко повірити в те, що Бог є – мабуть мені дуже хотілося, щоб Він був. То ж коли моя бабуся якось сказала мені, восьмилітній: «Дитинко, на небі є Бог, Він створив цілий світ і Йому слід молитися», я одразу сприйняла ту думку, як дуже важливу. Одна з моїх перших молитов звучала приблизно так: «Привіт, Боже, бабуся сказала, що Ти є і Тобі слід молитися. Я нічого про тебе не знаю, окрім того, що Ти створив світ – давай знайомитися».
І ми почали знайомитися. Це був 1991 рік – час, коли відкрилася інформаційна завіса. За рік я вже була напхана релігійною інформацією досхочу: біблійні історії перемішувалися з описом народних обрядів, гороскопи, ворожіння та всяка езотерика, українське язичництво під патріотичним соусом… І паралельно з цією інформаційною навалою – мій особистий щоденний діалог зі Всевишнім – в найліпших традиціях зворушливих дитячих книжок: «Привіт, Боже, це я…»
За рік я вже мала книжку Біблійних історій для дітей, і навіть Біблію (я сумлінно дочитала з першої сторінки десь до середини Книги Вихід і відклала Святу книгу – дики подорослішаю).
Мої батьки довший час лишались до релігії людьми вороже-байдужими – і я не мала права відвідувати жодні релігійні дійства до повноліття. Спершу під страхом кари (якої я не боялася), потім – під чесне слово, «про страх Божий». (Можливо, щойно роки зо два, як мама потроху змирилася з моєю «релігійною бздурою» - молитвами і прикладом багатьох моїх друзів.) Я, звісно, страждала – від самотності у вірі та браку інформації, але духовному зростанню це навряд чи завадило. Ці роки «підпільної віри» привчили мене до глибокого внутрішнього діалогу з Господом, довіри, привчило цінувати спільноту і вияви релігійності, а ще – до нехтування конфесійними рамками. Відчувши на власному досвіді, що таке самотня молитва – згодна молитися з усіма, хто не погордує молитися зі мною. А ще я привчилася шукати й запитувати, шукати потрібну інформацію скрізь і наполегливо, а запитувати спершу в Автора, а потім уже в людей і книг. Маю зізнатися: в моєму житті досі не було жодного запитання, на яке б не дістала відповіді. Звісно, деяких відповідей доводилося ждати роками, але я певна – жодна моя молитва не була забута чи знехтувана. Правда, слід зважити, що «ні» - також відповідь.
Моя зустріч зі Спасителем. Я й досі пам’ятаю вечір, коли вперше прочитала Євангеліє від Матвія. Я тоді навчалася у 5 класі, то був листопад, осінні канікули. Повірила в усе й одразу. Ісус Євангелії став для мене найдорожчою істотою у світі – другом, братом, Першим Коханням, подушкою-в-яку-плачуться, особистим репетитором з усіх шкільних предметів… Бідний Господь – Він знав з «перших вуст» про всі книжки, що я читала, всі фільми, що переглядала, всі пісні, що слухала, і навіть особливості приготування 20 видів млинчиків… Відтоді я звикла «думати вголос» - так щоб про всі мої справи Бог знав особисто від мене.
Мене дуже наснажувала й підтримувала віра моєї бабусі. Вона ніколи не молилася вголос, зазвичай засинала, коли я читала вголос Святе Письмо, не вміла розумно говорити – це я мала язик без кісток, купу віршів і притч у голові, гарно орієнтувалася у Святому Письмі. Але бабуся вміла жити по-божому. Жити з Богом. Любити людей. На все життя її образ залишиться зі мною, як приклад тихої буденної «малої» святості.
Найдужче в світі протягом своєї юності я чекала на повноліття. Число 18 було для мене просто сакральним. У мене на той час було вже багато віруючих приятелів – у ССХ, у крамничці «Свічадо», у місії «Світло на Сході», у редакції «Євангельської ниви»… Кумедно, що як релігійний автор я дебютувала з публікаціями раніше, ніж отримала можливість відвідувати церкву. Завдяки невеличкому гонорару від одного релігійного часопису, я дістала від мами право тримати свою Біблію на столику біля ліжка, а не ховати на полицю.
Я дуже вдячна Богові за спільноту «Джерело Життя» (ВО ЄХБ), що подарували мені моє довгождане хрещення. Це було в останній день червня у Дніпрі. Це був великий подарунок Божий – здійснення потаємної мрії. Хрещення у Дніпрі. Насправді, воно малося відбутися на Десенці, але в останній вечір «чомусь» змінили місце.
Наступною за вагомістю духовною подією став прихід у Православну Церкву. Це була насправді дивовижна духовна пригода, на яку давно сподівалася добра частина моїх друзів, але для мене самої – справжня несподіванка. (Про це усі охочі зможуть прочитати в повісті «Господи помилуй :-)», уривки з якої є на сайті.)
Писати я почала доволі рано – років у 12-13. Звісно, що спершу вірші. Перед тим я вже було заслуженим книгогризом і читала багато й охоче.
І все ж, я ніколи не думала, що стану дитячим письменником.
Так склалося, що в дитинстві я казок не начиталася... Бо дитячих книжок удома було дуже мало. А читати я любила шалено. Тож поки мені прийшла в голову геніальна думка записатися до бібліотеки, то я вже серйозно «підсіла» на історичну белетристику – отож у роки шкільної юності встигла познайомитися з усіма персоналіями української історії майже особисто. Українські гетьмани, полководці, меценати, митці й інші подвижники – були моїми добрими знайомими… Навчалася я при тому в класі з поглибленим вивченням історії (десять годин на тиждень) і мріяла про кар’єру науковця.
Але одного разу сталося те, що серйозні богослови називають втручанням Провидіння, а легковажні богослови – усмішкою Господа. Мені було шістнадцять років – шкільна програма з літератури дістала аж до кісток. Отож прийшовши до районної бібліотеки по черговий грубий томище української класики, ненароком підійшла до стелажа дитячої книжки, моє око впало на «Хроніки Нарнії» К.С. Люїса – я вже була чула щось про непересічного письменника, який наважився написати християнську казку, тому вирішила й собі узяти почитати. …То було кохання з першої сторінки. Частинка моєї душі навіки залишилася в країні Аслана. За рік захоплено перечитала всіх казкарів, чиї книжки тільки спромоглася відшукати у звичайній київській бібліотеці. Сама про те не здогадуючись, я влипла по самі вуха…
До вишу я вступала таки на історію, все ще всерйоз сподіваючись займатися історією української Церкви часів козаччини. Але коли прийшов час остаточного вибору спеціальності (то був останній рік, як студенти Могилянки обирали фах не при вступі, а наприкінці першого курсу), раптом пішла й записалася до філологічної групи…
Навіть не знаю, що стало останній поштовхом. Мабуть реферат із зарубіжної літератури – про «Подорож пілігрима» Дж. Буньяна. Я відчула перший смак «професійного читання» - вміння бачити не лише твір, але й текст.
Мені дуже щастило на викладачів. Більшість прослуханих предметів, я згадую з вдячністю. Крім того, я хотіла займатися дитячою літературою – і завжди знаходився викладач, який наважувався стати моїм науковим керівником. Хоча одного разу мені ненароком пощастило почути про себе анекдот, який ширяв коридорами «Києво-Могилянської Академії» – дуже зворушлива історія про божевільну студентку, котра на захисті курсової роботи з української мови читала віршики про зайчика.
Й аж ніяк не випадковість те, що моя магістерська студія, захищена влітку 2006р., була присвячена творчості К. С. Люїса та християнській фантастиці. Дуже дякую Людмилі Олександрівні Кисельовій, що розділила зі мною усі пригоди в розкопуванні смислів і шарів роману «Доки ми не дістали облич».
Кумедно, але саме знання теорії дитячої літератури та деяка ерудованість у цій царині, допомогла мені зробити перші кроки в літературній критиці. Якось із тремтячим серцем я надіслала свою першу рецензію до газети «Друг читача», а її надрукували та сказали: «Приносьте ще…»
Власні казки я теж почала писати випадково. Наприкінці 11 класу познайомилася з людьми, що на благодійних засадах вели для дітей різноманітні позашкільні заняття – то був центр «Промінець». Мені запропонували допомагати у проведенні занять із християнської етики. Виникла проблема: як у легкій і захопливій формі пояснити дітям основи християнського віровчення та моралі. Довелося на ходу придумувати усілякі історійки. Деякі з них були цілком непогані, то ж я наважувалася їх записати.
На той час я вже кілька років писала вірші й навіть відвідувала літературну студію. У тому, що мрійлива самотня й релігійна дитина пробує себе в поезії – нічого дивного не було. Дивом було те, як Бог завжди вчасно посилав мені людей, котрі допомагали мені працювати над словом – гурток при Будинку творчості дітей і юнацтва, літературну студію «Вітрила», перші літературні конкурси, журнал «Стежинка».
На один такий конкурс, уже в студентські роки, я й наважилася якось надіслати свою «Казку про справжнє Різдво». І вона дістала І місце. Це було повною несподіванкою – таким собі подарунком від святого Миколая (адже підбиття підсумків конкурсі відбувалося саме в день пам’яті цього святого).
Тоді ж я почала колекціонувати різноманітні твори про Різдво – прозові та поетичні, українських і зарубіжних авторів, анонімні сказання та народні легенди… На разі деяка частина моєї колекції побачила світ, як книжка «Різдвяна ніч» (Львів, «Свічадо», 2006), решта готується до друку. (Ще я колекціоную твори про Великдень, про ангелів і про рай, притчі та легенди, але це поки що таємниця…)
Хоча мої вірші та казки часом і потрапляли на шпальти якихось часописів, але справжню зустріч із читачем мені подарував Інтернет – він дозволяє швидко дістати відгук на запропонований читацькій увазі текст і спонукає робити свою справу далі. Два роки тому я таки наважилася вивісити тут свої казки, нариси, вірші, новели. Коли прийшов перший вдячний лист від однієї матусі – просто розплакалася. Цей діалог із читачами сайту допоміг мені з одного боку трохи повірити в потрібність своєї справи, знайти однодумців, а з іншого – почати усерйоз працювати над творами. Тож нині я готую до друку рукопис своєї першої збірки казок.
ЗЖ

Будьмо знайомі… (Кілька слів про себе)Свидетельство

Будьмо знайомі… (Кілька слів про себе)
Свидетельство