Пригоди песика породи "пекінесика"

Похмурий день підходив до кінця. Вже почало сутеніти. Сонце ще десь борсалося в хаосі сірих хмар, та згодом зовсім потонуло в них. Хмари, спочатку заволоділи краєм неба, а потім повільно, але настирно, заповнили його повністю. Безладно нагромаджуючись одна на одну, створюючи химерні фігури, вони десь здалеку потягли за собою покривало ночі.
Спанко зіщулився. Було холодно. Було страшно. Вперше він залишився сам, за містом. Поруч було село. Там люди ще метушились, порались по-господарству, та ніч потроху заганяла їх до хати. Все рідше й рідше чути було людські голоси, ревіння худоби, тріскотню техніки і ґелґотіння гусей. На зміну їм. приходив собачий гавкіт, то в сольному виконанні, а то й цілим хором.
І ось на кінець все стихло... Навколишня тиша, чомусь насторожувала. Міський шум, який не припинявся ні в день, ні вночі, дратував Спанка. Але тепер, не вловлюючи таких знайомих, солодких серцю, звуків, він розгубився. Песик зрозумів, що він не на своїй території. З любого боку могла прийти небезпека, а сховатись наче й нікуди. Немає теплої квартири на замку, за стінами якої, можна відчути себе героєм, господарем. А ще немає теплих рук, що гладять по голові, чи почешуть за вушком, немає усміхнених, люблячих очей господарів і їх дівчаток. Ах, а ще немає ласого шматочка торта чи ковбаски. Невеселі справи. Як добре було б зараз розтягнутися на килимі і солодко подрімати.
Спанко потягнувся всім тілом, але лиш листя зашелестіло під ногами, а в бік вперся якийсь сучок. Песик злякано закліпав очима і згадав, що він знаходиться в лісопосадці, де його залишив господар, а сам кудись поїхав. Правда залишив їсти, багато, а це вже значить, що поїхав на довго і повернеться не скоро. Так бувало. Хоч на цей раз залишив його чомусь не в квартирі, а тут серед цих чорних дерев і кущів, та ще й на ніч. Cпанко, сторожко вдивлявся в ніч. Перебігти б зараз цю ріллю, ці величезні брили, за якими село. Там ще де-не-де жевріють вогники в хатах. Може й господар поїхав туди?
Песик зібрався з духом, щоб рвонути крізь темряву ночі, на далекі вогні, та нараз зупинився. А якщо там господаря немає?.. Якщо він повернеться, а Спанка не буде на місці? Що тоді?... Та й хто його знає, що його там чекає, як його приймуть. Люди бувають дуже злі, можуть і побити. Правда йому не привикати, але коли бувало отримував прочухана від господарів, то було за що, сам винен. Бувало, як ввійде в азарт, особливо як нікого немає, то не гребував ні тапочками, ні туфлями чи ще чимось, потрошив все аж курява стояла.
Хоча може то був не азарт, а відчай самотнього, маленького песика, який два-три дні тинявся в чотирьох стінах, слухаючи на кухні новини по радіо. Сам. Сам у дома. А тепер знову сам, але не вдома. Стій, стій, а може, а може?... Ні, ні... Постривай, може я їм набрид? Хоч напевне не я, а мої витівки, бо я бачив як мене любили. А ось ті порвані тапочки, туфлі, погризені дивани і ще де що, про що сором і говорити, одним словом - мої природні потреби, вся ця моя робота і стала наслідком, що я опинився тут сам. Напевне воно так і є, бо саме після всіх цих випадків, мене відштовхували, навіть тоді коли повертались через кілька днів додому, і то після такої довгої розлуки зі мною. А я їм так радів, так радів, що підстрибував до стелі, ну не до стелі, а трохи нижче, але я так їм радів. Я лизав їм руки, обличчя, проте вони крутили щось носами, а то ще й по загривку мені діставалось, чи по інших місцях. І чого я такого раніше не скумекав. Я б на ті туфлі чи тапочки навіть і не глянув, дуже вони мені треба... Правда з деякими природними потребами важче, але я би терпів, терпів... Ох я би, та я би, та що я би - пізно Спанку до школи, а жаль, жаль... Вже ніби світає, що день новий принесе?.. Бр-р-р... Зябко. Ранок не кращий за ніч. І як ті сільські собаки сплять на дворі, вони певне як люди до всього привикли. Щось господаря не видно, вже декілька автомашин промчало, а його не має. Ні! Ні! Хвилиночку, ось ніби така ж автомашина. Ні, проїхала і не розгледиш хто там сидить. А може то господар про мене забув? Ось, ось я зараз вмить його наздожену. Ось...
Спанко прожогом вискочив на дорогу і помчав навздогін. Йому здавалось, що він летить над асфальтівкою, але це тільки здавалось.
Коротенькі ніжки чимдуж міряли дорогу. Та авто все віддалялось і віддалялось, тільки їдкий дим забивав песику дихання. Спанко, ковтаючи цей дим і гіркі сльози відчаю, за якими наче розпливався автомобіль, все біг та біг за ним, та потім, з кожним кроком, надія наздогнати, стала залишати його.
Нараз, з ревом і свистом біля песика, промчався ще якийсь автомобіль, за ним другий, потім третій, а потім Спанко вже й не рахував. Вони все їхали і їхали. Почався день...
Спанко, змучений і голодний вже не біг, а понуро брів узбіччям дороги, несучи важкі думки і розпач. Показалося сонце... Потеплішало... Але тепер захотілося пити, та на дорозі, як на гріх, ніде і сліду від калюжі щось не видно. Сонце підіймалось все вище і вище. Спека все збільшувалась і збільшувалась, а з нею росла і спрага. Спанко почував себе, як карась на сковороді. Від нагрітого сонцем асфальту, теж йшов жар і маленький песик, раптом відчув всю свою безпомічність перед оцим таким величезним світом. Йому хотілося плакати, тобто вити, поправив себе Спанко. В його затуманених очах мелькали автомобілі, і він оглушений їх ревом, тупо плентався по інерції вперед.
Аж раптом, десь збоку, за спиною, роздався монотонний звук: “ тук-тук”, “тук-тук”, а потім довгий протяжний гудок. Спанко аж на лапи припав, прищуливши вуха. А потім озирнувшись з-під лоба назад, побачив, як недалеко від асфальтної дороги, ніби плив по полю, великий і довгий - предовгий автомобіль, і не було йому кінця-краю, а вікон, вікон, так і мелькають. Вже перед обминув Спанка, а кінця ще не видно. Песик раптом пригадав, що такий гудок і стукіт коліс, було чути кожен день не далеко від їх дому. Ще друзі говорили, що то поїзд так чути. Так ось він який поїзд, - подумав Спанко. Але стій-но, вони говорили, що їх там, коло їхнього дому, багато збирається на перепочинок чи ще чогось, якби мені побігти за ним, може він і приведе мене додому?» - мелькнула думка.
Спанко з надією, але не без страху, кинувся слідом. Та поки перебігав до іншої тієї дороги, по якій їхав поїзд, то того вже й слід простиг, лише ще в повітрі стояв гул від нього. “ Та нічого, тепер вже я знаю куди мені бігти, вірніше йти», - тішився, збадьорившись Спанко.
«Але що то за дорога, впоперек лежать самі колоди, ще й поприбивані, певне щоб ніхто не розікрав. Бідні мої ніжки, не для вас ця дорога, мені їх усі ті колоди, не перестрибнути, так їх багато, прийдеться йти понад краєм, по щебеню. Та так воно може й краще, бо і втекти, як би що, можна швидше, та й не наїде на тебе ніхто. Правда по асфальтівці було краще йти, ніж по цьому щебеню, та що поробиш, кріпись Спанку, якось воно буде. Та й діло йде до вечора, не так буде спекотно, а там може й прийду. Як би я мав таку коротеньку шерсть як в Альфи, подружки моєї з двору, то воно не так би було спекотно, а то в мене не просто шерсть - вовна, хоча надворі та ще й вночі, взагалі непогано, своя ковдра.”
Отак роздумуючи, Спанко йшов і йшов, відміряючи ніжками сантиметри, які переростали в метри і навіть в кілометри. Він час від часу, трохи прилягав втомлено, а потім знову підводився і далі йшов та йшов...
“ Спанко... Це дівчатка господарів так перекрутили його кличку зі Спанкі на Спанко, на український лад. Йому подобається ця кличка. Спанкі - маленький хлопчик чи маленька дитинка, як його ще називають. Ну та не така вже маленька - вісім місяців, як народився, а вже он як бігаю. Та й не такий вже я малий, як Діна, ще одна моя знайома, правда з під’їзду, але вона ж дівчисько, а я то зовсім інша річ. Он які здоровані ходять, всякі там ротвелери, доги, бульдоги і яких ще їх тільки немає, що й гавкнути на них страшно, а я пекінес, але маю також свою собачу честь, і хоч часом зовсім лячно, проте виду не подаю.
Спанкі... Чого Спанкі? Хоч напевне тому, що дівчатка господарів дивились мультик, я теж люблю з ними дивитись, там все таке кумедне, наче живе і ще менше за мене, сміх та й годі. Про що ж то я, ага згадав, я теж краєм ока підглянув цей мультик, там теж був малесенький песик, хоча ні я більший, так-так значно більший за нього, - поправив себе Спанко за звичкою, - і кликали його Спанкі, і він теж народився як і я на Святий Вечір. То було в Америці, а тут він Спанко, ну що ж хай буде так, коли їм подобається, то й мені подобається. Вони мене люблять, бо коли, я був ще дійсно дуже малесенький, то чув як дівчатка вечором стоячи на колінах, Комусь дякували за мене, бо називали моє ім’я. То напевне хтось дуже Великий і Могутній, хоч я не зрозумів де Він, тільки що десь високо вгорі. І господарів теж перед Ним стояли на колінах, а потім як підвелись то радісно щось говорили і поглядали то на мене то на дітей. Так... Добре було б, як би Той перед Ким схиляють коліна і голови, навіть дорослі і кажуть Господь, сказав моїм господарям, що я вже йду до них, що я не ображаюсь на них, що я йду, та просто я дуже стомився»...

Спанко, замислено йдучи краєм дороги дивлячись собі під ноги де б то краще ступити, щоб не спіткнутись, раптом побачив прямо перед собою якісь величезні ноги, собачі звичайно. Він підвів голову, а ноги десь височіли над ним аж під хмарами і господарем їх був не хто інший, а сам боксер. І хоч це був не найбільший пес, та в розумінні маленького його родича - це був гігант.
Він згори глянув на малого, мовби говорячи: « А що то за малявка і що вона тут робить?»
Спанко внутрішньо зіщулився: «Що ж його робити? Привітатися і попросити дозволу пройти, бо цей велетень перегородив йому дорогу? Чи обійти кругом? Але і спиною повернутись до нього страшно, тай побачить вражий пес, що я його боюся».
Спанко наскільки міг ніби невимушено крутнув хвостиком і гавкнув привітання. В відповідь не почув ані звуку. Стало лячно:
«І що його робити? Певне не в гуморі, цей “бегемот”, як його подумки назвав Спанко. А може він не чує? Давай я ще раз гавкну». Спанко так і зробив. Тоді, там, десь над ним, щось заклекотало, загурчало, і з здоровезної пащі вилетіло: “Цить! Пацан! Ти чого тут розшумівся? Не бачиш хто перед тобою? Чого не кланяєшся?”
“Кланятися ?”
В Спанковій голові пронеслось: «Навіть люди одне одному не кланяються. Ну ті, що менші, перед більшими, тільки гавкнуть одне до одного, тобто привітаються, а той мовчки розходяться. А він що – Бог? Та навіть не людина, такий же пес як я, хіба що більший і сильніший. От і я не буду кланятись. Але ж наберу, наберу… Та він мені зараз голову відірве».
Поки Спанко все це швиденько обмірковував, роздався гул, затремтіли рейси, і показався поїзд.
«Ага», - Спанко в думці усміхнувся. В нього одразу ж виник план. Він трохи пригнувся ніби для поклону, а потім гавкнувши:
- «Бегемотам» не кланяюсь, - стрибнув, на другий бік, через колію, перед самісіньким поїздом. Ох, як було страшно. Він вже думав, що не дострибне, що не долетить, що вся оця маса заліза проїде по ньому. Та Бог милував, йому повезло і він вже був по той бік колії і чимдуж біг від цього місця. Страх проходив і на місце йому приходило задоволення собою: «Не побоявся. А той мурмило, той величезний собацюра, які в нього були одурілі очі, коли я йому випалив все прямо в відкриту пику. Знай наших. Він напевне і зараз із здивування не може й з місця зрушити, так я його провів за ніс. А так величався, і хто він такий? Напевне якийсь місцевий, крутого з себе корчить. Ну та хай собі, в мене й так часу обмаль, вже он скоро буде темніти надворі, а скільки йти ще треба невідомо. Невідомо, а сил вже так мало. Он недалеко, вздовж колії, тягнеться якийсь лісок, може б там десь заховатись і трохи подрімати?» Спанко збіг з насипу і впав під першим ліпшим кущем:
- О! Як добре!
Після виснажливої подорожі, трава і листя, на яких розпластався Спанко, здавались йому м’яким килимом і він одразу ж задрімав. Песику снився дім. Бо попри всі його витівки, ну звичайно і виговори, які він отримував, це був його дім. Він бачив, що і дівчаток теж наказують, коли вони щось не послухають, чи попсують. А пустували вони здебільшого з ним. Він був душа компанії. Тож, коли вони всі разом, вже так було розходяться, що один одного не чують, то бувало, що не почують, як повернуться додому господарі і застукають їх на гарячому. О тоді тримайся... Тоді потрібно швиденько під стіл, чи ліжко, хоча правда і там можуть дістати. Але так буває не часто, в основному все сходить з рук, а то дорослі ще й самі граються всі на купу з дітьми і з ним. В таких випадках Спанко показував все, що міг: і на задніх лапках ходив, і стрибав, і перевертався, а всі дивились і в долоні плескали, хвалили. О потіхи час! А потім разом усі йшли ласувати, щось добреньке, і йому теж перепадало. Можливо й більше ніж комусь, бо він до всіх підходив і йому ніхто не міг відмовити.
Тож за своє коротке життя, йому вже яких тільки делікатесів не доводилось їсти, починаючи з полуниць, вишень, груш, яблук, кавунів, помідорів, шоколадок, цукерок, печива, тортів, всього й не перерахуєш, ну, а особливо, щось м’ясне, а якщо ще й з кісточкою, це взагалі пальчики, тобто лапки, оближеш.
Всі ці спогади немов картинки пропливали перед Спанком у сні. І з них усіх все частіше поставала кухня, де він не раз отримував якийсь ласий шматочок. Ось і зараз йому снилося, що господиня щось варить і жарить, і такий приємний запах м’яса, лоскотав йому нюх, Спанкові аж слинка потекла, він облизався і ... прокинувся. Кухні не було, були кущі. Але запах.., запах м’яса і диму висів в повітрі.
Спанко повів носом, потім насторожив вуха, десь неподалік роздавались голоси. Він наскільки міг тихо прокрався ближче, на звук тих голосів, потім поповз. Крізь гілля він побачив невелику галявину, а на ній веселу компанію, яка на вогні щоб ви подумали, жарила м’ясо на довгих спицях. Жир так і стікав у вогонь і спалахував.
“Яке марнотратство, - подумав Спанко, - а тут поряд я помираю з голоду. Я не можу на таке дивитися, але що ж його робити? Піти попросити може дадуть? А якщо дадуть замість шматка м’яса, гіллякою по хребті, і таке може бути? Ех, ех. Але мусить бути якийсь вихід. Думай, думай собача голово.”
Він згадував, як просив раніше їсти вдома, ну не те, що просив. Йому завжди самі давали, але він не пропускав нікого з дітей чи дорослих, коли крім сніданку, обіду чи вечері, вони ще щось жували. Не має значення, що то було: чи цукерки, чи печиво, чи ще щось. Спанко одразу ж появлявся тут-як –тут, ще не встиг хтось і ротом плямкнути, чи зашарудіти папером. В таких випадках, він, ставав на задні ноги, ну нехай буде на лапи, і спирався на ноги когось з членів сім’ї, а бувало, що і сам стояв не спираючись ні на кого. Такий спосіб випрошування милості, навчив його старий товариш по дворі - “Слідопит”, таку кличку дали йому люди, або “Допитливий Хитрун”, як його називали поміж себе вони - брати по-крові.
Допитливий Хитрун - з породи вівчарок. Він в молодості був дуже допитливий, настільки, що пхав носа всюди, навіть і тоді коли не слід було, та цікавість перемагала розум. Внаслідок чого він звичайно потрапляв у всілякі халепи, за що отримував прочухана від своїх господарів. На нього гнівались, відвертались від нього, і тоді Допитливий Хитрун, вибрав такий незвичний для його породи, спосіб підлизатись: ставав на задні лапи і з повинною головою, підходив просити прощення.
Цей спосіб, коли його використовував Спанко, теж давав свої результати - його навіть хвалили і самі щось давали.
«Але то були свої, - міркував Спанко. - А ті? Хто знає як вони поведуться? Хіба що попробувати зіграти на почуттях, бо люди люблять і повеселитись, і поплакати, і пожаліти когось. Давай вдам, що за мною хтось женеться, і що я його дуже боюсь, і що вже не маю сили втікати. А коло людей впаду наче дуже знесилений, хоча то вже не так і далеко від істини.”
Спанко зібрав сили, що ще залишилась, і помчав в напрямку людей, витріщивши злякано очі і щосекундно оглядаючись назад, ніби його ось, ось уже впіймають. Так нібито не бачачи куди він біжить, Спанко вилетів на галявину, а там на очах здивованих людей, ще пробігши декілька кроків, начебто перечепився за якийсь корінь, зі всього маху впав, перевернувшись декілька раз через голову. Такі трюки йому робити не вперше, правда вдома то було на килимі, але нічого. Зробивши останній переворот, Спанко розпластався неподалік від людей, начебто не в силі підвестися. Хтось з мужчин встав і наблизився до нього. Спанко, нібито намагаючись встати і втекти, чи захищатись, ледве заворушився, ошкірившись і настовбурчивши шерсть, та потім начебто знесилено трохи прикрив очі і мовби зімлівши притих.
Він бачив, крізь щілинки очей, як мужчина щось пояснював своїм товаришам. Ті сміялись і співчутливо хитали головами... Вони напевне говорили:
- Дивись. Той маленький песик так чогось злякався, що втікав ледве не забився, тож тепер ледве дихає, тай змучився напевне бідолаха.
Решта чоловіків, що сиділи, теж підійшли і стали біля Спанка неподалік. Кожен розповідав свою версію, що з ним таке могло статись. Потім вони залишили його на якийсь час і пішли до вогню. М’ясо було готове. Його швиденько зняли. Потім задзеленчали стакани і пляшки. Забулькала якась рідина, яку вони кривлячись швиденько виливали в роззявлені роти. Після того всі жадібно накинулись на м’ясо. На якийсь час розмови стихли і було чути тільки чавкання і сопіння. Ніхто не молився перед їдою, як привик бачити Спанко, а тільки перед тим як пити казали, щось так наче “Дай Боже”. Та видно Бог їм того не давав, бо перекривленні обличчя під час цієї процедури, свідчили що їм було не солодко. Проте вони вперто знову і знову повторяли той самий, напевно гіркий ритуал. В Спанка вже й слини не було, щоб текти, а про нього наче всі забули. Та коли дзенькіт стаканів припинився, хтось таки згадав і про нього, та й кинув йому шматочок. М’ясо, зробивши в польоті дугу, впало йому перед самим носом. Спанко вже їв його очима, але вигляду не подав, а так ніби через силу, взяв його і повільно став жувати.
Хід був правильний. Це розчулило, ще котрогось із мужчин і коло Спанка впав і другий шматок. Песик трохи підвівся. Чоловіки засміялись і кинули йому ще. Спанко відчув як сили повертаються до нього. Він на втіху всім - підвівся. А ті, бачачи, що він вже відійшов після падіння, стали його дражнити, то кидаючи, то не кидаючи, йому шматочки хліба і м’яса. Після одного з таких шматків, Спанко відважився на свій корінний номер. Він став на задні лапки і так ніби пританцьовуючи, всім своїм виглядом говорив: “Бачте, що я вмію, дайте ще, то ще й не таке побачите”.
Компанія розвеселилась і кожен намагався, щоб Спанко став на задні лапки, власне після його шматка. І Спанко працював ногами, а ще більше щелепами. Часу не було, щоб жувати, і шматки їжі наче й не затримуючись в горлі, падали десь прямо в живіт.
Але всьому буває кінець. Чи то їжа закінчилась, чи то порахували всі, що з нього досить і годівля припинилась. Та не припинилась дресировка Спанка. Люди хотіли, щоб він і ще щось показував. Вони щось до нього кричали один поперед одного, розмахували руками, пхали якісь йому палки в зуби. Спанко відчув, що намагаючись трохи підкріпитись, він вскочив у халепу і що його звідси так просто не відпустять. Тай люди якісь стали ніби не ті, що були на початку. Очі в них стали блистіли, якось хворобливо. Люди бралися щось говорити, та нормально вимовити слова вже немогли. Їхні язики стали чомусь заплітатись. Дехто з чоловіків вже просто сидів, як мокра курка, спітнілий і замучений як після важкої роботи.
“Напевне це не від їжі, а пиття, бо від їжі я почув приплив сил, - подумав Спанко. Та як мені вибратись з цієї ситуації? Я вже наче й відробив за їжу, трохи розважив людей, та вони напевне думають, що я як ті з цирку, що в телевізорі бачив, все вмію. Люди думають, що вони раптом всі стали дресирувальниками, а самі більше на клоунів подібні. Он аж заточуються і падають, а носи почервоніли ну точно як в клоунів. Потрібно якось звідси вибиратись. Але як? Люди не залишають його, правда інколи відходять час від часу до пляшок і п’ють, вже навіть і не їдять нічого. Та чим більше дудлять, тим голосніше говорять, сміються, дехто вже й співати почав. І все крутяться біля тих пляшок і стаканів, як оси біля меду і що воно за такий напій?
Он якийсь невдаха ненароком пролив із стакана на вогонь, то полум’я аж спалахнуло, як недавно від жиру. Тоді всі стали кричати на нього, обзивати його роззявою і сліпим, і ще багато ким. Дуже видно стало їм жаль цього напою, що товариша мало не побили. А напій той виходить горить, і що в них за животи, невже їх не пече, хоча напевне пече бо кривляться, але ж не зрікаються і знову повторяють теж саме, - Спанко замислився, - а що як спробувати звернути їх увагу ще більше на ці пляшки?»
Він помалесеньку граючись, все ближче і ближче наближався до групи пляшок, в яких ще залишалось трохи рідини. Опинившись біля них, Спанко мовби ненароком штовхнув їх боком. Пляшки перевернулись, рідина забулькала з шийок і потекла прямо до вогню. Люди заціпеніли, потім всі кинулись підіймати пляшки, та рідина допливла до вогню і зайнялася. Чоловіки стали кричати і вихоплювати пляшки з полум’я, що побігло по рідині до них назустріч.
Зробилась метушня і Спанко під той шум, гайнув швиденько в кущі. Він ще чув, як люди оговтавшись, щось кричали навздогін йому, та в Спанка тільки вітер свистів у вухах. Він мчав на свою дорогу, щоб далі продовжити свій шлях додому. Пройшовши чималий шмат дороги, Спанко наблизився до якоїсь невеличкої станції, всього декілька будиночків. Але йому йти ще було легко навіть весело, їжа відновила сили і дала гарний настрій . Тому в Спанковій голові і вухах ніби звучала пісенька, яку співали дівчатка, там вдома, про нього:

«Купила мама песика
Породи пекінесика
У нього круглі очі
І зовсім плоский ніс.
Він дуже любить їсти,
Хоч мало ще підріс.
Він любить цілуватись
І спати в подушках,
І любить ще цукерки,
І яйця в лушпайках!»

«Ну підріс чи не підріс, але вже не такий як був і шерсть вже не так кудлатиться, а аж переливається на сонці, і колір такий приємний, не кожен собака може таким похвалитися; є тут і темно-коричневий, що переходить на животику в оранжевий, і кінчики вушок чорненькі, і мордочка чорненька, а хвостик - біленький знизу і пухнастий, як в білочки, і коли я його підійму, то біла шерсть розпушується і накриває коричневий колір і я ніби віяло тримаю, правда чомусь іззаду, та то нічого, однаково гарно. А дивіться, які ноги, правда короткі, та які мускулисті, широкі, ну а груди, груди як в боксера. Та й взагалі, я такий хлопець хоч куди, просто мене не всі помічають. Та я ще всім нагадаю про себе,» - Спанко набундючився і з погордою оглянувся навколо і...
О чудо. В ту ж саму мить, його очі відчули на собі якийсь зацікавлений погляд. Спанко вже хотів скинути з себе маску погорди, яку тільки що випадково на себе надів, і прикинутись звичайним песиком, яким він був, та нараз передумав. Передумав, бо були це очі не якогось там лютого вовкодава, а кого б ви подумали. Так, так. Це були її очі. Такого милого створіння, з біленькою мордочкою, оранжевою шерстю і з такими блискучими очиськами, що прямо таки притягують до себе. Так це була його одноплемінниця - дівчинка-пуделька. В Спанка, аж щелепа упала і він став як вкопаний. Він таких, ще не бачив. Вона наче вийшла із його собачих снів-мрій, і від помаху палички якоїсь чарівної феї, постала перед отетерілим мандрівником. А ошийник, ошийник так і переливається, якимось жовтим металом. Стоп. Ошийник. Чому ошийник. Ошийник раба. Спанко не був зроду в ошийнику, як це напевне принизливо, коли тебе тримають за поводок ніби якогось ненормального, що з ним і між люди не можна вийти. А тут таке миле створіння і в ошийнику, і не тільки, від нього тягнеться ще й довгий поводок, на кінці якого, аж тепер побачив Спанко і власника, вірніше власницю.
Це була товста, намальована дама, з невдоволеною міною на обличчі. Вона щось забурмотала і стала тягнути за поводок Лілію, як назвав про себе свою одноплемінницю Спанко.
«А чого це якась рижонамальована пані з перекривленим злим обличчям тягне мою мрію, як останню собаку, не зважаючи на її думку. Так її думку, бо Спанко бачив, як Лілія зацікавилась ним, таким мужнім і самостійним, як подумав він про себе», - Спанко не витримав. Він кинувся захищати це прекрасне створіння від поневолення, від свавілля. Песик видав свій бойовий клич, тобто гавкіт і накинувся на цю погано виховану особу, що знущалась над його почуттями і свободою інших. Та пані зняла такий лемент, такий крик, що заглушила і його гавкіт. На той шум вибіг якийсь чоловік, а потім і другий і розмахуючи руками, в яких були здоровенні палюги, а за ними ще хтось і ще. Вони кинулись навперейми Спанкові.
Так вся ця орава під крик чи то переляканої, чи то знавіснілої жінки, посунула на нього. Спанко хоч і злякався, та не міг спасувати перед Лілією.
“ Можливо тут моя і смерть, - подумав він, - та я віддам своє життя за ці очі, за ці зубки і вушка».
Він увесь зібрався в тугий клубок і відскочив від палиці, що просвистіла над його головою, а потім безстрашно вскочив на першого чоловіка. Той не чекаючи такого опору відсахнувся назад і перечепившись за щось, упав. Та в цей час підбіг інший. Спанко встиг ще побачити перелякані очі Лілії і її благальний гавкіт : “Втікай !” , та нараз йому на голову наче звалився весь світ, в очах все завертілось, і перекошені обличчя, і руки, і очі, і очі Лілії, а потім все кудись попливло і померкло, ноги йому підкосились... Це кінець, - пронеслось в Спанковій голові і він упав...
- Ну все, здох, - сказав котрийсь з чоловіків і копнув не рухоме тіло. Потім ногою перевернувши декілька раз Спанка, він зіштовхнув його в канаву. Чоловіки пішли. Пішла і дама, потягнувши за собою і Лілію, яка все оглядалась і оглядалась назад. В її гарних оченятах стояли сльози. “ Яке коротке і трагічне знайомство, - думала вона. Мені б такого друга. Та злі люди не дали нам бути не тільки разом, а навіть познайомитись, а він так мені сподобався. Ну й що, що господиня назвала його волоцюгою, а який він благородний, який сміливий, та й гарний. Ех люди, люди. Та я його ніколи не забуду, - подумала Лілія, - ніколи.”

Наступив вечір. Дама вийшла знов на прогулянку з Лілією. Гуляючи вона зустріла знайому жінку. Вони так зраділи від зустрічі, що аж розцілувались. Господиня Лілії, після бурної зустрічі вже вкотре за сьогодні, почала розповідати про свою пригоду, а там переключились на погоду, на останні новини. Лілія весь цей час, нудилася і смикала за поводок. Врешті це набридло її господині і вона відпустила Лілію з повідка, щоб та не мішала їх розмові з іншою дамою, та й вечір вже на дворі, нікого ніде не видно, хіба ще дехто повертається з прогулянки з своїми четвероногими друзями.
Зійшовши на дно, Лілія побачила скрученого в неприродну позу, свого заступника, що закривавлений лежав нерухомо.
Лілія з сумом наблизилась до нього. Хотілося вити, так було його жаль. Вона подумала: “Хоч лизну його на прощання!”
Коли Лілія нахилилась над Спанком, то раптом відчула, що в ньому ще жевріє життя. Вона стала гарячково зализувати йому рану на голові.
А що ж наш герой. Так, він був ще живий. Вечірній холод пронизував його тіло, та він не мав сил навіть поворухнутись. Спанко, то відходив, то знов падав в забуття. Йому стало маритись його дитинство, пустощі з товаришами на галявині, а то тепло рідної матері і те як вона прилизувала йому не раз голову просто так , а то рани на ній, які йому завдавали брати в повсякденних потасовках. В одну з таких хвилин, йому повернулась свідомість.
Спочатку Спанкові здалося, що він і далі нічого не бачить, було темно, але глянувши на місяць, він зрозумів, що то ніч, також він чув хтось ніжно, як колись мама, лиже йому рану. “Мамо”, хотів гавкнути він, та перед його ще затуманеними очима постала не хто не будь, а його Лілія. Певне я сплю чи мені мариться, - подумав Спанко.
Він заплющив очі, потім повільно відкрив їх знов, Лілія не зникала. І вона відчувши щось піднесла голову і зустрілась із ним очима. Лілія.
“ Моя Золота Лілія, ти думала про мене,” - промайнуло в Спанковій голові і він знову провалився в небуття.
Живий, живий - все співало в середині у Лілії.
Та радісний настрій перебив голос господині, яка кликала її. Що робити? Дама в пошуках Лілії могла натрапити і на її нового друга. Треба бігти, але що йому подарувати на згадку? Немає в мене нічого. Стривай, а кісточка, що я її вдень гризла в кущах. Вона там і залишилась.
Лілія метнулась під кущ, мить і вона бігла назад в канаву з кісткою в зубах. Лілія підбігла до Спанка, поклала кістку біля нього і тихенько гавкнувши, лизнула його в носик. Спанко знову прийшов до тями.
- Я тобі принесла кісточку, - сказала Лілія, - давай знайомитись. Я Маркіза.
- Маркіза, - ледве спромігся відповісти Спанко. - А я Спанко. А тебе назвав Золота Лілія, можна я так буду називати тебе, це буде нашою таємницею.
Вона встигла тільки кивнути головою і крутнувши хвостиком, як десь неподалік знову роздався, вже сердитий голос господині. Лілія швиденько вискочила з канави, декілька раз гавкнувши на вухо Спанкові:
- Я про тебе буду думати. До зустрічі! Поправляйся! - і розтопилась у темряві.
Спанко розпластавшись на дні канави, подумав:” Я обов’язково одужаю, хай я трохи відпочину і знайду свій дім, а потім я повернусь сюди і визволю тебе, обов’язково. Обов’язково...
Спанко лежав і дивився на кісточку, яку йому так люб’язно принесла Лілія, чи то Маркіза, хай буде таки Лілія, ще подумав він, як сон помаленьку обгорнув його.
Спанко не зчувся як промайнула ніч. Друга його ніч не вдома. Скільки йому вже зазнати за цей час. Вже тепер ніхто в дворі не скаже, що ти нічого не бачив і не знаєш. Двір... Його двір... Його друзі... Були б вони поряд напевне допомогли. Але, але в мене і тут вже є друзі, не просто друзі - подруга, і така чудова, така чудова, ось і кістку навіть подарувала, а серед них - псів це вже щось значить.
Спанко притягнув, лапкою, кісточку ближче і взяв її в зуби. Він аж замружився від задоволення.
Кісточка від Лілії і в такий час, була йому солодша за кільце ковбаски. Спанко став її гризти і думки його витали то навкруг Лілії, то навкруг дому. Та потім він спам’ятався: “Що там голод, як я з’їм подарунок Лілії. Ні краще я буду голодний та цього не зроблю. Так пора іти до дому, не хотілося б звичайно розставатись з подружкою, та я підлікуюсь і повернусь Там мене вдома підлікують і скупають в теплій воді, там я від’їмся і повернусь, я дав слово. А тепер в дорогу, в дорогу, хватить вилежуватись...”
Спанко якось вибратись з канави і з кісткою в зубах, рушив далі вздовж колії. Боліла голова, в ній щось ніби гуділо, та серце було щасливе, він вибрався з такої драматичної, та з приємним закінченням пригоди. Значить я вже не такий безсилий і кімнатний, як дехто думав, чи навіть насміхався з мене. Я здолаю всі перешкоди і повернусь додому.
Спанко продовжував свій шлях, біжучи вже не попід саму колію, а трохи віддалік. Дорога йшла по не заселеній місцевості. Під ногами траплялись якісь стежинки, а то травичка і бігти було приємно. Повітря також було чисте і як би не рана, то й нічого би і не псувало настрою, та на небі знову появилось сонце, в променях якого Спанко так не раз любив полежати, подрімати. Але з часом таке ласкаве проміння стало робитись гарячим, а в голові стало щось гупати та й і ноги поважчали. “От би ще якусь хмарку,” - подумав Спанко.
Він перейшов з бігу на кроки, які все важче і важче йому давались. Ось тобі і сонце, виявляється, що і воно не завжди добре. І хмар не видно, правда он якась видніється, та вона ще далеко. Може перепочити б трішки, та не помішало б якогось кущика щоб сховатись, та де його взяти, кругом поле. Як би та хмара швидше наблизилась. Він знову глянув на небо. Хмара наче почула його благання стала швидко рости і наближатись, а ще крім того стала темнішати. Звідкілясь взявся вітер, який промчавшись долиною пригнув до землі траву і накинувся на Спанка.
“Ого”, - з тим не поборешся подумав песик. “ – Та й як з ним боротися? і вхопити зубами не має за що?”
Спанко приліг в траві притиснувшись всім тілом до землі.
“Хай заспокоїться, а потім я далі піду”, - міркував він собі.
Та це ще було не все; вітер підштовхнув хмару, і вона прямо таки нависла над головою, а потім ніби розірвавши її, вилив на принишклого Спанка цілі потоки води. Так потоки, бо ті пару крапель, що впали на нього спочатку із хмари, раптом перетворились на суцільні лінії, нитки які наче прив’язали хмару до землі. Спанкова густа шерсть стала швидко намокати. Він зірвався на ноги.
“Треба втікати, та куди? А може по той бік насипу, є якась схованка?” - промелькнуло йому в голові.
Він видряпався на насип і з нього побачив, що неподалік видніється місто, а на повороті колії, прямо під нею, чорніє якась велика діра. Спанко прожогом метнувся до неї. Бігти було далеченько, та він бачив ціль.
Через якийсь період часу Спанко весь мокрий добіг до тієї діри. Це була труба і він миттю шаснув і неї. Там було добре, там було сухо. І Спанко висолопивши язика, задоволений з себе приліг. Можна й відпочити і перечекати цю негоду.
Спанко закрив очі і перевів подих. Так мене голими руками не візьмеш, - подумав він. Ось із цієї ситуації виплутався. Песик задоволено, ще розмірковував, як відчув що біля нього щось діється не те, щось тут не гаразд, чомусь стало знову мокро і наче хтось рухає його. Він розплющив очі і побачив... Побачив, що труба наповнюється каламутною водою з полів і, що весь його бік вже в цій воді, яка швидко все прибуває і прибуває.
Спанко рвонувся щоб втекти від нової небезпеки, як раптом його ноги посковзнулись…Песик заборсався, та не зміг побороти течію, яка відносила його все далі і далі від дороги, що вела додому...
Здавшись на волю стихії, Спанко думав тільки про те як би не захлиснутись водою. Мимо пливло всяке сміття, галузки дерев. Спанко вчепився за одну таку товстішу гілку. Обійнявши лапками її як рідну маму, він вже відчув що не потоне і тепер думав як би то добратись до берега.
Водяний потік в цей час проносив Спанка по якійсь зарослій кущами місцевості. На одному з чергових поворотів ріки, песик побачив зламану вербу, яка зачіпала гіллям воду, а також грубезне коріння, що десь щезало в каламутній воді. Пропливаючи біля нього, Спанкі вхопився спочатку зубами, потім і лапками за корінь, намагаючись видряпатись на берег, та було слизько і сили залишали його. Вода, вируючи поміж корінням , хотіла відірвати песика і потягти далі за собою. Воно напевне так би й сталось, якби не якась рука, що вхопила Спанка за шерсть і потягнула на берег, під вербу.
Спанко навіть не встиг, а може й не зміг заскавчати, як опинився в сухому місці. Навкруг ще шумів дощ, а тут було сухенько. Стара, похила, широкогруда верба прикрила собою Спанка і його рятівника. Песик звів очі; перед ним, присівши, знаходився чоловік. Він був вже немолодий, небритий, обідраний, з торбою повною порожніх пляшок.
йому. Напевне що не має, а то б не сидів тут під вербою в такий час, коли навіть йому - собаці, при такій погоді не дозволяли колись виходити з дому на двір. Ще кажуть люди - собаче життя, хто знає чиє краще собаче чи людське, а може однакові, а може як в кого.
Тут його роздуми перервав голос нового знайомого. Він порившись в кишенях дістав шматочок хліба і розламавши його кинув половинку Спанкові. Песик вдячно крутнув хвостиком і одразу ж взявся за хліб . Той був правда не зовсім свіжим, та Спанко проголодавшись на це не зважав. Його сусід, під вербою, теж не відставав від нього, мабуть нечасто йому доводиться також їсти. Сяк-так трохи перекусивши, вгамувавши голод, людина і собака притихли, слухаючи шум дощу і вітру.
Притиснувшись боком, до великого коріння, Спанко відчув як він потрохи починає зігріватись. Йому захотілось спати і він на якусь хвилю, як йому здалось, задрімав.
Прокинувся песик від тиші. Дощу вже не було, лиш капельки ще висіли на листю, блищали на траві, та на небі вже знову з'явилось сонце.
Спанко пересунувся з тіні верби під його проміння і одразу ж відчув тепло, як від фена, яким мене сушили після купання в ванні, - подумав песик. О то було приємно після купання посушитися, а після цього покачатись по паркету, по килимах, пострибати собі на втіху, та й зрештою на втіху всім. Бо всі збігалися вдома дивитись на його витівки, і раділи разом з ним, і сміялись. Та тут не дім, та й мокро навкруг, ще й сил мало залишилось. А що ж мій рятівник, де він? Ага він теж виліз на сонечко і гріється. Так тепла всі хочуть і тварини й люди, сонце не таке вже й погане, як недавно я думав, просто воно робить свою роботу.
Спанко через якийсь час відчув, що вже висох. Він підвівся. Його сусід глянув на нього спочатку так собі, байдуже, а потім другий раз інакше, вже зацікавлено. Перед ним вже був не той мокрий, брудний песик, на якому було видно тільки одні лишень величезні очі. Тепер перед ним стояв зовсім інший песик, і то доволі симпатичний.
“ Якби привести його в порядок, то це був би красень, - подумав чоловік. Та й зрештою і мене теж, то й ніхто би не сказав -“бомж”. Зараз є багато таких, що за собаку можуть дати непогані гроші.”
Чоловік вийняв з величезних кишень, якийсь шнурок, зробив з нього поводок і швиденько накинув його на Спанка, який не сподіваючись на щось погане, довірився своєму рятівнику.
“Продам, - подумав чоловік, - однаково я його не прогодую.”
Він думав, що зробить Спанкові добре і собі щось заробить. Та він не знав, що цим перекреслює всі собачі плани.
Коли Спанко зрозумів, що він на повідку, було вже пізно. Песик рвонувся, та де йому було змагатись з дорослою людиною. Він хотів кинутися на кривдника, та побачивши палицю в його руці, здався. Якось викручусь, - подумав, - а то знову можу опинитись в канаві. Він глянув з докором на свого недавнього рятівника. Та цей був спокійний і навіть привітно усміхався. Спанко нічого не розумів. Цей чоловік ніби нічого поганого йому не хоче, але чому поработив його, ніяк не второпаю, - міркував песик.
Чоловік кудись його повів і Спанкі хоч-не-хоч змушений був слідувати за ним.
Пройшло не мало часу, як вони ввійшли на якусь вулицю. Так це вже починалось місто, але вони опинились на околиці з рядами особняків, де стрімких двох чи триповерхових, а де похнюплених стареньких хатинок.
Спанків супутник, який перетворився із рятівника в поневолювача, зупинявся біля деяких дворів і говорив з господарями, показуючи на Спанка, але ті здебільшого хитали головами, показуючи на своїх здоровенних собацюр, які ходили насторожено, або спали в будках. Ось біля якогось високого особняка, такий же великий поважний господар, зацікавлено глянув на песика. А потім щось довго торгувався з чоловіком, що вів Спанка, а той як видалось Спанкові, якось з недовірою поглядав то на нього, то на Спанкі. Та ось поважний пан промовив щось зневажливо і сплюнув собі під ноги.
Спанкі тільки запам’ятав одне слово “урод”, воно в’їлося йому ще раніше в пам’ять, ще з дитинства. Коли за нього ось так же торгувались, на тваринному ринку, і підходили якісь люди. Там було багато псів різних порід, ну і таких як він маленьких пекінесів, ну не таких трохи, бо в порівнянні з ним вони здавались якимось нещасними, кволими, ніби їм їсти тиждень не давали, гладили по голівках, а на Спанка дивились зневажливо. І навіть тоді коли до нього підійшли двоє: чоловік з жінкою, то ті показуючи їм своїх пекінесів, косили на Спанка оком і говорили :”Урод”. Правда ці люди не взяли в них їхніх прилизаних вихованців, а взяли його - Спанка. Він одразу ж на їхніх руках, відчув до них довіру. Та й як було не відчути, коли вони так його обережно брали, як немовля, і він цьому дуже радий. Там, в цих людей, він і виріс, і тільки трішки пам’ятав ще маму. Ці люди, таким словом як “урод”, як ті всі зазнайки, ніколи не називали, а часто замість Спанку, кликали так як своїх дітей кличуть в дворі - сину, і Спанко на той клич відзивався. А тут той поважний пан, щось торгується і крутить носом, а я ж ще нічого йому поганого не встругнув.

Чоловіки вже майже договорились, та після цього поганого слова, “урод”,, Спанків рятівник щось буркнув до пана і потягнув Спанка за собою далі від цього дому і його господаря. Напевне те слово і йому не сподобалось.
Пройшовши трохи, чоловік зупинився і став здіймати з Спанка поводок. – Урод, - сказав ще раз, - теж пан мені знайшовся, не дивиться на те який гарний цей песик, а давай їм породу. Певне зі мною також говорив так пихато, бо я теж не його породи.
- Ну що ж, як так, то й так, - промовив сам до себе чоловік, - іди собі песику, шукай сам свою долю, бо моя не для тебе. Він відштовхнув його від себе.
- А я ще хотів на тобі заробити, на такому як сам бідоласі. Біжи, може в тебе ще буде краще життя, не таке як в мене.
Спанко не розумів всієї оцієї мови, та зрозумів одне - він вільний, знову вільний.
Песик повернувся назад, в той бік звідкіля вони прийшли, оглянувся ще на свого супутника і побачивши, що очі в того знову стали добрі, і наче сльоза в них появилась. Йому аж стало жаль його такого самотнього. Та потім він згадав про згаяний час і мов на крилах полетів назад по сліду до своєї дороги.
Спанко вже добре стомився, коли побачив знову стару зламану вербу, а також згодом, біжачи понад рівчаком, в якому вже вода зійшла, побачив насип і трубу в якій надумав ховатись. І ось знову він вже на насипу і прямує далі.
Місто знову стало наближатись з кожним кроком. Знову неподалік колії показались будиночки, правда здебільшого старенькі.
- Яке ж воно величезне, - думав Спанко, йду, йду, а будинків все більшає.
День вже підходив до кінця, як Спанко помітив, що серед малих будиночків, стали траплятись і великі, такі як в нього в дворі, а там малих вже майже не стало, а самі лишень величезні, що й за його дім більші. Пройшовши ще трохи, песик побачив, ще й багато автомобілів,
що снували туди-сюди по асфальту, а там, там і ті, що їздять на повідках - тролейбуси, як на них кажуть. Аж тут дорога почала потрохи підійматись вгору і підноситись над цим усім. Ще за якусь хвилю Спанко дивився на машинну метушню, наче з балкона, а потім надав ходи. Залізнодорожний насип проходив якраз через тунель і песик опинився вище дерев, що росли в низу, вище машин і навіть деяких будинків.
Раптом, коли Спанко проходив по колії над самісіньким тунелем, з нього вискочила автомашина. Прослідкувавши мимоволі за нею поглядом, песик побачив, що вона прямує по широкій вулиці, а там, там на повороті, там...видніється якийсь такий знайомий будинок.
Спанко став як вкопаний. Але це тривало недовго, в наступну мить, він кубарем вже котився з насипу. Збігши на долину, Спанко кинувся в напрямі до будинку, через газони, через дороги. Він не чув ні чиїхось вигуків, ні скреготу гальм, він мчав додому.

Так це був його будинок, старенький, але такий рідний. Ось знайомий під’їзд, сходи... Спанко похитуючись ледве піднявся на другий поверх, цей шалений його ривок забрав майже всі сили. Ось показались такі знайомі двері. Песик звалився прямо під ними, не в силі навіть гавкнути. З квартири роздавались, як у сні, голоси господарів і їх дівчаток. І якби він розумів людську мову, то почув би про те, що вони з розпачем говорили одне одному: «Ось вже два дні проминуло, як Спанка не має з нами». І знову й знову розповідали, як вони його шукали в лісосмузі, як діти, зі сльозами на очах, кликали його, як не хотіли визнати, що Спанка вже там не має. Як жаліли господарі, що його залишили.
- Спанкі! Спанко! - схлипувала котрась з дівчаток.
Спанко ледве підвівся і з останніх сил пошкрябав у двері та видавив із себе якийсь жалібний звук.
Голоси стихли. І раптом наче вибухнули радісні крики:
- Це Спанко! Спанко ! Господь його нам повернув!
Двері відчинились наче від сильного пориву вітру і Спанко відчув, як його підхопили декілька пар рук і понесли, понесли...

Пригоди песика породи "пекінесика"Для детей

Пригоди песика породи "пекінесика"
Для детей