На їхнє життя насунулись хмари. Вони йшли одна за одною не зупиняючись, що далі - то більші, що далі - то чорніші. Поміж них пролітали спалахи блискавки і роздавались перекати грому... Бог гнівався... Він гнівався на них - людей. Вони, люди, мов маленькі мурахи в цьому світі, все працювали не покладаючи рук, піклувалися про сім’ю, будували її, та вона, як і їхнє життя, розпадалася...
Хмари - проблеми і нещастя цього світу, закривали від них небо, закривали сонце, закривали від них Бога. Та Він був. Він жив. Він бачив їхнє життя і гнівався. А вони: безсилі, безпомічні істоти, беззахисні, як квіти в полі під час бурі, все гнулися і гнулися під натиском жорстокого світу.
„Хмари-проблеми”, постійно випливаючи з-за обрію, виливали на них холодну воду густими потоками, не даючи навіть підвести голову, вони просто їх заливали. Інколи вони падали на людей у вигляді граду: твердого, безжалісного. Він боляче бив їх по обличчю, руках. Хотілося втікати. Та куди? Цей світ був, як безмежне поле в якому нікуди сховатись, нічим прикритись, в якому нема від кого чекати допомоги. І вони впали. Їх місив дощ, бив град. Вони були всі у багні, у ранах. Вони були зломлені. Вони лежали і чекали свого кінця - та його не було... І тоді вони згадали про Того, без Якого говорили, що обійдуться, бо вони „самі творці своєї долі”. Вони стали каятись, благати про помилування. Їм здавалось, що і помилування не буде... І вже коли їм подумалось, що смерть невідворотна - небо просвітліло.
Ще йшов дощ, та на небі з’явилась веселка. Чорне від хмар, воно розділилось. Хмари, перетворившись в багряно-сині, почали відступати. В проміжку по між них появивсь маленький сонячний промінчик, за ним другий, третій... Їх більшало і більшало. Ось появилось і воно - небесне світило. Замовкли перекати грому, пропали блискавки, небо розчистилось. Наступила благодатна тиша... Тепло сонячних променів зігріло задубілі тіла, приласкало заплакані обличчя. З цими променями в людей вливалась сила. В усмішці сонця вони побачили усмішку Отця Небесного. Він вже не гнівався. Він любив своїх дітей. Він поміняв свій праведний гнів на милість, не заслужену ними і, простив...
Вони підвелися. Вони були ще мокрі від дощу і сліз. З них йшов пар. Та вони були живі. Вони потягнулись до сонця, до неба, до Бога. Вони славили Його. Він пестив їх сонячними променями і вселяв надію: „– Завжди так не буде. Буде і в вас безхмарне небо. Воно буде ваше. Вірте Мені і ідіть до Мене. Я вас знайшов у цьому світі. Я вас підняв і підійму, коли ви впадете. Я вас хочу бачити біля Себе живими...”
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Год рождения -1961. Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй. Если кто захочет использовать их, как свидетельства, пишите мне, я уточню.
Божих Вам благословений! e-mail автора:mliyuk@gmail.com
Прочитано 788 раз. Голосов 0. Средняя оценка: 0
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
