Ясени - Мучинский Николай

Світлій пам’яті Миколи Місіонера присвячується

На межі Волині і Галичини, вдалині від шумних автомагістралей, серед озер, боліт і лісів заховалось невеличке мальовниче українське село. Воно потопало в зелені садів; особливо багато було ясенів, які росли майже біля кожного двору. Село жило своїм звичайним життям... Люди, як і в багатьох селах орали, сіяли, збирали урожай. Земля і люди перепочивали тільки взимку, а весною все знову йшло по-старому кругу. Цей плин життя порушувався тільки тоді, коли траплялось, щось особливе, а так, як нічого такого не траплялось крім, різного роду пересудів та сварок за межу, курку чи дітей і тому подібне, то й люди не помічали як проходив в буденних клопотах час.
Ось в такому селі народився і виріс Микола. Як усі сільські діти він привикнув змалечку допомагати батькам. Навчався хлопець спочатку в своєму селі в початковій трикласній школі, а згодом в сусідньому, в десятирічці. Вчився дуже добре, був лагідним, слухняним і чуйним хлопчиком, Микола любив виручати своїх друзів, однокласників. Він був завжди всім потрібен.
Коли виріс Миколка, то навчився дуже робити одну справу - розчищати дерева від сухого і непотрібного гілля. Тому завжди відгукувався на прохання односельчан. Часто люди звертались до Миколи щоб він пообрізував ясени, які затіняли плодові дерева, а також маючи страх, що під час бурі вони можуть впасти на дах.
В справі звільнення від ясені, Миколі не було рівних, крім того він робив це безплатно... В селі не було такого двору на якому б не скористалися з його допомоги і не було такого випадку щоб хлопець комусь відмовив.
Це бажання допомогти, послужити стало в Миколи ще більшим після того, як він прийняв Ісуса Христа, в своє серце.
Микола і раніше не соромився віри в Бога, а тепер подорослішавши, він наскільки міг поширював Христову Євангелію. Хлопець не міг бездіяльно сидіти і насолоджуватись тим, що він вже спасенний, не поділившись цією радістю з іншими, з тими які ще не знають Христа. Він називав себе “місіонером”, та він насправді ним був: розповсюджував християнську літературу в сусідніх селах серед людей. Також він був частим гостем і в своїй рідній школі.
Знаючи Миколу, як людину з чистим серцем, в якому живе Бог, класні керівники запрошували його на батьківські збори до школи, щоб він доніс Божі істини до дітей. Діти його уважно слухали, а батьки і вчителі ще більше. Вчителі хотіли, щоб хтось відкрив дітям духовний світ, світ, який вони не завжди могли подати їм. Його міг пояснити тільки той, хто жив в цьому духовному світі.
Микола і справді був людиною духовною - не тому, що вмів говорити красиві духовні речі, а тому, що виконував те, що заповів для нас Бог. Всі, хто оточував його, бачили в ньому щось особливе, не звичне, він був іншим. І те, як відносився він до людей, ще раз підкреслювало думку, що Микола - справжній християнин.
З часом, придбавши бензопилу, Микола став ще більше потрібний людям в благоустрої їхніх дворів. Він став справжнім верхолазом, спеціалістом по обрізуваню гілля дерев. Микола полюбив цю роботу. Він із задоволенням допомагав іншим. Густе гілля ясенів створювало таку тінь, що під ним вже мало що росло; а хлопець понад усе любив світло, і не тільки сонячне, а в першу чергу - світло Євангелії – світло, яке запалив Ісус в його серці і яке освітлювало все його життя.
Мав Микола і стареньке авто, яким не раз розвозив християнську літературу в оточуючі села. І коли б він не їхав, і куди б він не їхав, в нього завжди знаходилось місце і час, щоб підвезти подорожнього, щоб розповісти йому про свого Спасителя – Ісуса Христа і його безмірну любов до людей, за яких він відав своє життя.
Судячи з того, що Микола багато свідчив про Христа, можна тільки здогадуватись, яким близьким він був з Богом, що бажання говорити іншим про спасіння не гасло в його гарячому серці.

Пройшов час... Микола одружився, переїхав жити в райцентр Збараж. Та хоч відбулося багато змін в його житті, - сам він не змінився, як і раніше був слугою Божим. Як і раніше він допомагав всім, проповідував Слово Боже. Дуже скоро на новому місці, як і в селі, Микола завоював авторитет істинного християнина.
…Знаючи, що Микола вміє обрізати гілля дерев, його попросили допомогти зробити це ще в одному дворі. Він, як завжди, відгукнувся на прохання. Звична робота, і навіть із зручностями, йому подали авто вишку, з площадки якої він міг обрізати гілля ясенів.
Миколі здалося це гарною нагодою послужити людям і Богу.
Тож і в цей день все було як завжди, хіба що вранішня молитва його була якась особливо палка. Після молитви Микола віддався справам, які вже на нього чекали…
Робота була на не дуже великій висоті і вже підходила до завершення, потрібно було відрізати ще кусок стовбура, що Микола швидко і зробив. Та стовбур чомусь не падав і він вирішив зіштовхнути його. Тримаючи в одній руці бензопилу, Микола штовхнув ногою цей кусок…Та напевне не розрахувавши сили поштовху він якось незручно відхиливсь… і полетів униз. Все сталось в одну мить. Під ним знаходилась залізна огорожа з гострими вістрям, яке стирчало вгору, немов цілий ряд списів, націлених в чисте, голубе небо. Пройшла лише мить така коротка і така довга. Кажуть, в цю мить перед людиною пролітає все її життя. Та ця мить зупинилась…
Залізо вп’ялось в людське тіло, розірвало його плоть, прошивши її навиліт…
Зверху, на голову, з грюкотом упала бензопила…
Кров, ніби чекаючи свого часу, фонтаном бризнула крізь рани. Він не встиг відчути нестерпного болю, який пронизував його з усієї сили в різних місцях, - і дійшов до серця. Ось і все… „Йду, Господи, до Тебе. Прости, Господи, провини мої і те, що так мало зробив для Тебе. Я каюсь в провинах моїх і хочу постати перед Тобою чистим, як Ти Господи…Господи…”
Душа ще говорила з Богом, та тіло, здригнувшись в останній із болісних конвульсій, висячи за метр над землею, завмерло.
Все…Тільки німий крик відчаю на обличчях присутніх і ледвечутний стукіт капель крові на сірий асфальт.
Через якийсь час люди вийшли з оціпеніння і над вулицею залунали слова співчуттів, зойку, крику, жаху, жіноче голосіння. Люди заметушились... Всі кинулись рятувати, та він вже не потребував допомоги… Все, що він зміг зробити для людей, на славу Божу, він зробив, і Господь покликав його до себе.
Він вже не чув, як обережно його знімали з залізного закривавленого частоколу, він вже не бачив заплаканих облич не тільки жінок, а й чоловіків, які пройшли війну і всяке бачили. Його земна дорога закінчилась.
- Скільки ж йому літ, такий ще молодий? - запитав хтось.
- Тридцять три.., - почулось у відповідь.
- Як Ісусу, якого він так любив, - зронив інший.
Так, він, як і його Ісус, помер служачи людям. Так, він, як його Ісус, висів над землею і кров текла з його проколенних ран на цю землю. Йому не прийшлося терпіти, як Ісусу, як багатьом першим християнам, за віру в Христа, але він радий був, напевне, що закінчив життя оросивши землю своєю кров’ю і добрими ділами, які побуджував робити його Господь...
Замовкли людські голоси, перестали шуміти ясени. Сік з свіжозрізаних гілок скапував на закривавлену тирсу і змішуючись з кров’ю входив у землю.

Пройшло багато часу...
Неподалік від цього місця, де трагічно помер Микола, виросли два кущі троянд, які переплелись гіллями між собою і обвили цей страшний від тоді, залізний частокіл. Один кущ був з білими, світлими квітами, як і життя Миколи ; а другий уквітчався червоними трояндами, як кров Ісуса, як його – Миколи кров…

* * *
Похитуючи головами шуміли ясени: «Ми росли і будемо рости, Що той чоловік сам один міг нам заподіяти? Ми завжди будемо стримувати світло і ніхто нам не стане на заваді…»
Та не знали ясени, що їх скоро вирубають під корінь, бо через них загинув Микола… А ще не знали ясени, що зроблять це його сини…

11.09.2001, Збараж – Тернопіль.

ЯсениПроза

Ясени
Проза