1. Жив-був в одному далекому Світлому Королівстві дуже добрий Король. Він видав справедливі закони для жителів свого королівства. Народ любив свого Короля і тому закони не порушував. Усі в тім королівстві жили довго й щасливо.
Король мав багато синів. Вони були добрими, розумними, гарними, сміливими, як їхній батько. А ще й слухняними і боялися засмутити свого тата. Всі вони жили в великому Світлому Палаці, що був з середини більший ніж зовні. Його оточував Чудесний Сад. У Принців була сила-силенна друзів - звірів і птахів та безліч чудових іграшок і смачної їжі.
Король дуже любив своїх синочків і все їм дозволяв. Існувала тільки одна однісінька заборона. Батько забороняв синам ходити в Темний Ліс, що простирався за Чудесним Садом. Там росло дерево, плоди якого Принцам не можна було їсти доки вони не виростуть. Дітям не дуже кортіло ходити в ліс, адже в саду росло все, чого душа зажадає.
У Темному Лісі в Глибокій Ямі жив Чорний Чаклун. Він ненавидів Короля за те, що той вигнав його колись зі Світлого Королівства за злі справи. Чаклун мріяв помститися Королеві, але нічого не міг зробити. Король був сильніший за Чаклуна.
Задумав тоді підступний Чаклун заманити дітей Короля в ліс, щоб відняти в них королівські персні й зробити своїми рабами.
Одного разу, коли слухняні хлопчики бавилися в Чудесному Саду, насолоджуючись пахощами квітів й смачними фруктами, з'явився Змій. Діти не злякалися його тому, що дружили з усіма тваринами і ніхто з них не заподіював їм шкоди. Вони не здивувалися, що змій заговорив з ними, адже розуміли мову всіх тварин, птахів, риб і навіть рослин.
- А що це такі сильні й сміливі принци роблять у цьому безпечному й нудному місці? Невже вам тут цікаво? Таким безстрашним принцам, як ви, напевно кортить сходити в розвідку ген у той незвіданий ліс? Невідоме таке прекрасне, воно так вабить! Чи не бажаєте глянути, ну хоч одним оком, на те чудесне дерево, плоди якого забороняє їсти ваш батько? Він дотепер вважає вас маленькими! А по-моєму ви вже виросли! Невже ви боягузи «таточкові синки»!? А я думав, що ви сміливі й цілком самостійні спадкоємці престолу! Добре, не хочете, як хочете, пошукаю, будь-кого сміливішого за вас.
Хлопцям дуже не хотілося, щоб хтось вважав їх боягузами. Вони й на думці не мали засмучувати батька та все-таки відправилися в Темний Ліс за Змієм.
У Чудесному Саду зостався тільки один з братів. Як він не намагався відмовити своїх братів, нічого не вдалося.
Хлоп’ята відправилися на розвідку в Темний Ліс. Вони зовсім не збиралися їсти від забороненого дерева, але як тільки побачили , то не зуміли втриматися. Плоди були духмяними й дуже гарними на вигляд. Коли принци покуштували їх, то їм захотілося ще. Чим більше вони їли, тим більше хотілося. Кожному здавалося, що в брата плодів більше і що вони смачніші, й він намагався відібрати бажану їжу в брата. Хлопці виваляли один-одного в багні, їхній чистий царський одяг роздерся і забруднився. Вони побоялися йти додому, бо злякалися, що батько буде їх сварити й залишилися жити в Темному Лісі.
Голод і спрага мучили дітей. Плодів вони більше бачити не могли, а іншої їжі в Темному Лісі не було. Тут дзюрчав каламутний струмок, але його вода не втамовувала спрагу. Хлопчики укуси лісових комах нещадно розчісували до кров, а ті одразу перетворювалися на страшні рани, котрі загнивали від бруду. Від невгамовного болю діти стали злими. Чаклун запропонував їм в обмін на королівські золоті персні - чародійське зілля, що на час угамовувало біль, спрагу, голод, відчай та сором.
Злі хлопчики оселилися в темних і вогких печерах. Вони хворіли й ненавиділи за це самих себе, один одного, а особливо свого батька й слухняного брата, який не пішов з ними в Темний Ліс. Вони нападали на всіх, хто намагався проїхати чи пройти через Ліс, щоб потрапити у Світле Королівство. Хлопці мучили й убивали мандрівників заради забави. Награбоване добро вони відносили своєму хазяїнові, щоб отримати за нього бажане зілля, без якого тепер не могли жити. Лише напившись чародійного відвару, вони ненадовго впадали в забуття, бо від страху й сорому втратили сон.
Серце Короля розривалося від горя. Він щодня виходив на дорогу й видивлявся чи не вертаються його діти додому. Батько більше не міг терпіти страшного болю і відправився шукати своїх загублених дітей. Він прийшов у Темний Ліс і став кликати їх:
- Милі мої діточки, поверніться додому! Я вас благаю! Я прощу вам усе зло, що ви накоїли! Я обмию вас, дам вам новий, чистий одяг, вилікую всі ваші рани! Я нагодую, напою вас, і ви ніколи більше не будете гинути від спраги! Я подарую вам міцний і солодкий сон!
Злі діти лише призирливо зиркали з-під лоба. Вони не мали бажання повертатися додому. Страх убив їхню любов до батька й брата. Потім вони почали плюватися, лаятися і показували погані знаки пальцями. Один з хлопчиків підняв камінь і з ненавистю жбурнув у свого батька. Інші схопилися за криві ножі, за списи та луки, щоб пустити в батька отруєні стріли. Тоді Король звелів своїм воїнам взяти неслухів у полон, відвести в палац і кинути до в’язниці.
Розбійників посадили за грати. Зранку їх очікував суд і смерть, якщо вони будуть такими впертими й не розкаються в тому, що накоїли.
Уночі добрий Принц спустився до казематів. Злі хлопці заричали й вискалилися, як дикі звірі.
- Брати мої! Пам’ятаєте, як нам було разом весело й добре? Невже ви забули мене!? Пригадайте, як ми з вами грали в Чудесному Саду!
- Ні, ми не забули тебе!!! Ми дуже добре пам'ятаємо, як ти знехтував нами! Ми все пам'ятаємо й ненавидимо тебе!!! - волали хлопці.
- Але за що ж ви мене зненавиділи? - заплакав добрий Принц.
- За те, що ти живеш у світлих й теплих покоях, а ми повинні гнити в підземеллі!
- Адже ви ж можете попросити в батька пробачення і ми знову будемо разом навіки!
- Ні! Ніколи! Ми ненавидимо його ще більше ніж тебе!
- Але вас очікує завтра суд і смерть, якщо ви не покаєтеся в тім, що накоїли!
- Ні! Ми ніколи нежалкували й про те що зробили! Ми раді, що покинули цей мерзенний палац: віднині ми вільні й ніхто не сміє на вказувати! Ми самі вибираємо як нам жити! Ми з насолодою вб’ємо тебе, а потім і його!
- Одумайтеся, братии мої, доки непізно! Інакше на вас чекає смерть!
- Краще - люта смерть, ніж житии з вами під одним дахом! - хлопці намагалися дотягнутися брудними, пораненими рукамии, щоб схопити свого брата.
Коли Принц відсахнувся у відчаї, тоді вони стали кидати в нього недоїдками й нечистотами, що валялися під ногами.
Добрий принц, обливаючись слізьми, прийшов до батька Короля:
- Таточку, помилуй моїх братів! Вони ж зачакловані й самі не розуміють, що роблять!
- Я б радий, сину мій, - ридав Король, - але я не можу порушити закон, що сам створив! Я сам написав у законі, що плата за гріх - смерть! Без пролиття крові немає прощення! Вони не бажають бути з нами. Я нічого не можу зробити проти їхньої волі!
- Тату, а якщо я проллю за них свою кров? Тоді вони будуть прощені?
- Так, синку! Але ж ти один у мене залишився!
- Я повинен це зробити! Тоді ми знову будемо всі разом назавжди!
Ранком народ зібрався на площі, роздивляючись злодюг у залізній клітці, що колись були принцами. Кат точив свою сокиру.
Суддя виніс вирок. Тоді Принц, котрий сидів поруч із Королем, підвівся зі свого блискаючого трону, золотим ключем відчинив клітку й відпустивши братів на свободу сів на їхнє місце. Народ здивовано зойкнув. Такого ще ніколи не було, щоб той, хто не зробив жодного поганого вчинку, добровільно пішов на смерть за злочинців!
Злі хлопці потішалися:
- Ну, ти й дурень, якого ще світ не бачив! Ха-ха-ха-ха! Що, татусю, плачеш? Дивися, наші злі вчинки так й залишилися безкарними, а твій мазунчик зараз помре! Ха-ха-ха!
Тільки один з братів засоромився і плачучи вхопився за грати:
- Що ти коїш, брате!? Адже це ми, а не ти, заслужили на смерть! Я не хочу, щоб ти вмирав! Стратте краще мене! - кинувся він до ката.
Принц вдячно та сумно посміхнувся:
- Добрий мій брат, не плач! Твоя загибель буде марною, бо тільки моя смерть може все виправити. Лише добровільно пролита кров того, хто ніколи не скоїв ніякого гріха, може зруйнувати прокляття, що лягло на вас. Моя кров обмиє вас і ви станете вільні!
- Але я не бажаю бути вільним без тебе! – ридав розбійник.
- Ми завжди будемо з тобою разом, вірний мій брате!
Принц вийшов із залізної клітки й зійшов на ешафот. Злі брати реготали, коли він поклав голову на плаху. Добрий Король плакав. Коли кат виконав вирок, невинна кров Принца облила його братів з голови до ніг. На очах у здивованої юрби гнійні рани розбійників загоїлися, бруд зник, одяг знов засяяв. Принци здивовано розглядали себе й один одного:
- Що це!? Що з нами відбулося!?
Король плакав від горя і радості:
- Ваш брат виконав закон! Ви - вільні й прощені! Ви - знову стали Принцами, моїми дітьми!
Принци впали на коліна перед батьком, просячи прощення. Потім вони взяли тіло свого брата й безутішно ридаючи, понесли його в палац, щоб покласти в кришталеву труну.
Коли ж вони повернулись, щоб поховати любимого брата з усіма належними йому почестями, труна виявилася порожньою. Принци захвилювалися, бо думали що хтось украв тіло. Та раптом усе заблищало і вони побачили свого брата живим і здоровим. Брати кинулися обіймати й цілувати його, сповнившись безмежною радістю.
З тих пір зажили принци щасливо зі своїм батьком. Та злий Чаклун продовжував бродити навколо Світлого Палацу, зваблював королівських дітей і деякі з них знову йшли в Темний Ліс. Там Чаклун садив їх у дерев'яні ящики й забивав цвяхами, щоб ті ніколи не змогли повернутися додому.
Серце Короля знову обливалося кровью. Добрий Принц одягнув лати, взяв меча та щита, скликав своє військо й відправився в Темний Ліс на війну з Чаклуном, щоб знову врятувати своїх братів. І воює він із своїми доблесними воїнами і донині. Багатьох братів він повернув додому, але ще більше має врятувати.
2004 липень.
2. В давні-давні часи в одній далекій країні правив Мудрий Цар. Став батько шукати наречену для свого сина, ще коли той був маленьким хлопчиком, щоб, коли настане час, вона була вірною дружиною. Виявилося, що це дуже непросто, бо принцеси, царівни, князівни в тих краях не були гідні царевича. Об'їхав Цар всі країни й хотів уже вертатися додомута раптом побачив ту, кращої за яку не було.
Багато принців, царевичів, княжичів пропонували їй руку та серце, але вона всім відмовляла. Мудрий Цар пообіцяв красуні, що як тільки його син підросте, він відразу надішле гінців, і вона погодилася чекати.
Чекала вона, чекала обіцяного нареченого й не дочекалася. Закінчилося її терпіння, і почала вона збиратися в путь. Вирішила Принцеса сама знайти свого нареченого. Шлях був довгим і нелегким - заблукала вона. Не знайшла красуня свого нареченого й по дорозі додому вирішила по-гостювати в різних королівствах, щоб розвіяти свій сум. Кожний з вельможних володарів тих земель бажав одружитися з такою красунею, але як тільки назначав день весілля, Принцеса втікала.
Один з гордих принців не зтерпів такої образи та приниження, наздогнав красуню і зробив її своєю рабинею. Муки Принцеси були нестерпні, вона плакала й молила про порятунок. Добрі птахи принесли Мудрому Царю цю звістку. Тоді він відправився зі своїм військом у путь і звільнив наречену свого сина, простив її і повернув додому.
Знову стала Принцеса чекати обіцяного нареченого та сумно було їй одній. Покликала вона кращих майстрів і звеліла їм вилити з найчистішого золота зображення нареченого таким, яким вона його собі уявляла. Золота статуя для Принцеси стала миліше над усе й не хотіла вона нікого крім неї. Та золотий наречений був холодний і неживий. Він не міг відповісти красуні взаємністю.
Вирішила тоді Принцеса звернутися до Чародія й попросила оживити того, кого так жадала. За послугу він попросив її серце. Красуня погодилася і статуя ожила. Прекрасний золотий принц протягнув Принцесі свою руку. Щаслива наречена стала готуватися до весілля.
Коли все було підготовлене до свята, в місто в'їхав на ослику її справжній Наречений. Він був молодим і гарним, але без обладунків та царського вбрання, бо хотів він, щоб красуня покохала його самого, а не незліченні скарби його батька.
Принцеса не пізнала свого справжнього Нареченого й наказала стратити «самозванця». Коли ж його тіло зникло загадковим чином з гробниці на третій день, красуня не на жарт злякалася. Поширилися чутки про те, що дехто бачив його живим. Побоюючись помсти Мудрого Царя, Принцеса, під страхом смертной кари заборонила, своїм підданим навіть натякати на те, що відбулося.
Справжній Наречений дійсно ожив й приходив до тих, хто повірив у нього, щоб утішити. Біля міських воріт він зустрів жебрачку. Це була молодша сестра злої Принцеси. Вона покохала царевича, не знаючи його, ще тоді, коли його батько вперше прибув до їхнього палацу. Коли Мудрий Цар вибрав її старшу сестру, то дівчина з відчаю втекла з палацу й блукала незвіданими стежками доки не забрела в Чорне Князівство, де й стала служницею його володаря. Багато разів дівчина тікала від свого мучителя, але додому потрапити не могла. Кожний, хто зустрічав біглянку, кидав каменями у служницю Чорного Князя, за наказом її старшої сестри. В відчаї, поверталася дівчина до свого мучителя і Чорний Князь знущався з неї більше а ніж раніше. Коли знедолена довідалася, що її коханого більше немає, то пішла до міста, щоб прийняти смерть на багатті як, і належало служниці Чорного Князя. Нещасна сподівалася, що перед стратою, старша сестра зглянеться ідозволить їй поцілувати мертві вуста коханого.
Тепер, коли вона зустріла коханого, то не наважувалася навіть поглянути на нього. Дивчина затулила своє знівечене лице брудними руками й упала на коліна. Нехай він прожене її, а може й покарає смерттю, вона на це заслужила. Навіщо їй життя без кохання?
Царевич опустився у своєму сяючому одязі перед жебрачкою на коліна прямісінько в багно, та бруд не приставав до його білого вбрання і поцілував у очі сповнені сліз та ганьби. Він обтер кров і бруд з її облича й розчисав зкуйовджене волосся, в якому кишіли паразити, очистив, обмив, вбрав в білу сукню. Царевиц назвав жебрачку своєю Нареченою. Раніше такого ніколи не було.
Він поселив свою кохану в Сяючому Палаці, що виріс з-під землі, посередині Чорного Князівства й відправився до батька, щоб повернутися в час призначений ним для весілля. Наречена обіцяла чекати. Вона була вірна своєму коханому. Її царство розширялося і множилося з кожним днем. Сюди поспішали всі, хто не міг більше терпіти гніта злої Принцеси й Чорного Князя, котрі ненавиділи Наречену, але нічого не могли їй заподіяти, бо любов оберігала її.
Лиходії звернулися до Чародія і той придумав, як приборкати Наречену Царевича: збудив підозру в її серці. Стала Наречена сприймати своїх друзів за ворогів, розділилася сама в собі й заснула згоря та образи. Як не намагався Чародій, не зумів зруйнувати Сяючий Палац, та тепер він більше не сяяв, бо обплутали його чорні квіти. Піддані Нареченої теж заснули, а хто не заснув - утік, адже у Палаці було темно, холодн, голодно.
Царевич просив Батька відпустити його, щоб звільнити свою Наречену, але Цар знав, що ще не прийшов Час. Довго чекав Царевич, доки покликав його Батько. Він привів білого коня, дав сяючі обладунки, зброю і відправив до Нареченої. Мудрий Цар сказав, що настав час їй прокинутися, а для цього повинен він поцілувати Наречену у холодні вуста.
Зла Принцеса, Чорний князь і Чародій завалили дорогу до палацу сміттям та вирили пастки. Але відані піддані Наречеої, які не втратили блиску й утекли, щоб не заснути, понизили пагорби и засипали ями. Вони вирівняли шлях до приходу того, на кого так чекали.
Царевич під'їхав до палацу, порубав чорні квіти своїм мечем і ввійшов до брами, поцілував свою кохану і вона прокинулася.
Засяяв палац знов у ту ж мить. На його світло сходилися всі, хто дочекався, не втратив віри, надії і любові. Приїхав і сам Мудрий Цар, щоб. благословити свого сина та його Наречену й гримнув бенкет на весь світ! Жили закохані довго й щасливо і ніколи не вмерли!!!
2004 липень.
3.Дуже давно, в одному казковому королівстві, жили-були добрі й гарні король та королева. Народилася у них красуня-донечка й жили б вони довго та щасливо, якби не жахлива біда зненацька не нагрянула в їхній дім.
Коли принцесі виповнилося тринадцять років, зла Чаклунка наклала на неї закляття, щоб помститися її батькові. Стара відьма лютувала тому, що король видав наказ про заборону чаклунства та ворожіння в своїх володіннях й відправив всіх чаклунів в заслання.
Жахлива недуга вразила принцесу. Ні, вона не обернулася на потвору й не заснула. Вона так й залишилася красунею та серце її з плотського стало камінним. З любязної, милосердної дівчинки, яку обожнювали всі підданні вона перетворилася на байдужу, жорстоку, пихату вередулю.
Приголомшенні горем батьки, розкаюючись, що так не обміркованно видали наказ про заборону чаклунства та ворожіння, змарнували гори золота та дорогоцінностей на знахарів і звіздарів, але ніхто з них так й не зміг зарадити їхньому горю.
Минуло чотири роки. Одного разу, король, повертаючись з полювання, помітив жебрака, котрий просив милостиню біля міських воріт.
- Візьми, бідолахо, купи їжі та зміни своє лахміття на достойний мого піданного одяг! – король протягнув злидарю жменю золотих монет.
- О, володарю! Чим я можу віддячити тобі за твоє благодіяння? – жебрак кинувся цілувати руку свого государя, пересохшими від спраги губами. Король з відразою хотів було висмикнути в ньогоруку, але був занадто шляхетно вихований для того, щоб принизити свого піданного, хай навіть й жебрака. Він сумно посміхнувся:
- Дякую тобі благородний чоловіче, в тебе добре серце! Але чим ти можеш віддячити мені, тому хто володіе всім в цьому королівстві?
- О, мій Королю, я бачу тугу в твоїх ясних очах! Яка печаль розтинає твоє серце навпіл? Можливо я зможу тобі допомогти? Ти тільки скажи, государю,і я віддам за тебе свое нікчемне життя, якщо це зарадить твоєму горю!
Розчуленний король посміхнувся знов, тепер уже крізь сльози:
- Я вдячній тобі, за співчуття, але ти наврядче зможеш зарадити моєму горю, навіть ціною свого життя! Мені ніхто не може допомогти й навіть за все золото, яким я володію я не можу купити добре серце для своєї доньки!
- У мене немає золота й дорогоцінних каменів, але я знаю, що може зцілити твоє дитя! Її врятує тільки справжнє кохання. Видай свою дочку заміж, добрий король.
Король заплакав:
- Я намагаюся це зробити вже третій рік! Моя дочка, рукодільниця, пошила парчеве вбрання, для свого майбутнього нареченого. Вона вишила його золотом і дорогоцінними каменями й тепер приміряє на кожного, хто приходить свататися до неї. Якщо вбрання завелике, вона наказує катові розтягти претендента в наречені, а якщо замале - укоротити.
Чутки про кровожерливу принцесу вже поширилися по всім королівствам в наших землях і більше жодний принц не хоче ризикувати своїм життям заради неї.
Слово даю, що видам доньку за першого лібшого, тільки б це бісове вбрання на нього було якраз! Я й півцарства віддам, тільки б моя дочка зцілилася! Але вона нікому не потрібна...
- Мені потрібна! Я примірю вбрання!
Король з жаху зойкнув, але був добре вихований і не міг порушити своє королівське слово.
Коли слуги принесли прекраснее, шите золотом вбрання, принцеса потішалася, але коли мандрівник скинув свій плащ, вона скрикнул й скривилася у відразі. Перед нею, стояв, лисий карлик – горбань, весь покритий виразками й струпами. До того він ще був сліпий, його зіниці були покриті немов риб'ячою лускою. Принцеса презирливо спостерігала, як вбрання тріщить по швах:
- Здається, сьогодні мені має бути подвійне задоволення: підрізати горб і витягнути ноги цій самовпевненій помилці природи!
Але, яке велике було її обурення, коли вбрання на очах укоротилося й розтяглося! Виродок посміхався, гордо піднявши голову: одяг облягав ідеально недоладну фігуру, немов його приміряли не раз на перед пошиттям.
- Він чаклун! Спалити нечестивця на багатті! - волала принцеса, але батько, чи з жалю до виродка, чи боячись чергової чаклунської помсти, погодився благословити цей шлюб і вручив зятеві грамоту з королівською печаткою.
- Ти стримав своє слово, шляхетний Королю, але мені не потрібні твої півцарства! Я - володар безкрайніх земель в Приморії. Мені потрібна тільки твоя донька і її любов, що врятує нас обох!
Ще коли я був самовпевненим і нетямущим молодиком, то посміявся над злиденним виродком, вклавши камінь у його протягнену руку, замість хліба. Страшний проклін ліг на мене й все моє королівство. Я втратив свою неземну красу, якою так пишався, й перетворився в чудовисько, яке ви перед собою бачите. Ось, що буває з тими, хто звеличуватися над іншими, забувши про милість! Мій колишній вигляд повернеться до мене тільки тоді, коли я одружуся з принцесою...
- Але чому ж ти не перетворюєшся в прекрасного принца, адже вважай ти вже одружився зі мною? - скривилася принцеса.
- Ти не дослухала мене, найдостойніша з наречених. Не просто одружуся, а коли ти полюбиш мене таим, яким я є...
Принцеса розреготалася:
- Ну, у такому випадку, бути тобі виродком до кінця твоїх днів, - а потім подумавши додала, - а мені його дружиною… Добре, я вже кохаю тебе! Давай, ставай скоріше прекрасним принцем! Ну? Що ж ти зволікаєш, чудовисько? Я наказала тобі змінюватися!
- Одних слів не досить, принцесо! Щира любов повинна народитися у твоєму серці, та яка зможе все витримати!
Посадив виродок принцесу на ослика й відправилися вони в його володіння. Ніхто е жив у величезному замку на морському березі й не було в молодого короля прислуги. Він сам добував їжу, полюючи й ловлячи рибу, сам готував її, сам мив посуд, сам шив собі одяг і взуття, боячись хоча б чимось переобтяжити свою молоду дружину.
Незабаром безцільні прогулянки по морському березі набридли принцесі й вона просто від безділля стала потроху допомагати своєму чоловікові. Спочатку в неї нічого не виходило, адже вона ніколи не тримала в руках предмета важчого за голку для вишивання. Але виродок ніколи ні в чому не дорікав її, а тільки хвалив. Це дуже дратувало молоду дружину, вона вважала, що чоловік знущається з неї.
Минув час і принцеса зрозуміла, що її чоловік дійсно не бачить у ній ніяких недоліків, а тільки одні достоїнства. Добрі слова, які він говорив щодня, як краплі живої води точили її кам'яне серце й перетворилося воно в плотське. Покохала принцеса свого чоловіка таким, яким він був. ЇЇ кохання перетворило виродка на прекрасного принца.
Коли щаслива молода дружина прийшла зустріти світанок, на берег моря, то побачила на піску, страхітливу шкіру, що валялася на піску. Схопила її і кинула в морську безодню, щоб та більше ніщо не
нагадувало її прекрасному чоловікові про його страшне минуле. Коли вона повернулася в замок, то в розпачі скрикнула: на шлюбному ложі її чекав колишній виродок. Молодий король підхопився, схопившись за клинок, що б захистити кохану, але побачивши своє відображення в дзеркалі, закрив лице руками.
- Але чому ти знову перетворився в чудовисько,- ридала принцеса, - адже моє кохання зруйнувало проклін?
- Не плач, дружина моя, просто ти поспішила, у тебе не вистачило терпіння. Ще три дні зі світанком сонця я повинен був одягати свою стару шкіру і якби ти не викинула її в море, то на четверту ніч я б зняв її назавжди. А тепер...
- Чому ти не попередив мене? Ти не довіряв мені весь цей час? А ще говорив, що кохаеш мене! Що ж тепер?Ну, що ж тепер мені робити?!
- Нічого, просто люби мене. Якщо ти по справді покохала мене, то хіба моя зовнішність має для тебе значення? Любов творить чудеса. Потерпи, через три роки я знову стану бездоганним!
- Ще три роки чекати? Я вже провела три роки в цьому похмурому замку, не бачачи живих людей! Кращі роки я віддала тобі! Для чого? Що б мучатися ще три? За, що мені така кара? Хіба я цього заслужила? Ні, я цього не витримаю! Я не зможу так довго чекати!
- Якщо кохаеш, то зможеш. Я люблю тебе...
- Любиш?То зроби, що небудь! Спробуй зняти цю звірину шкіру ще разі стати бездоганним!
- Але я й залишився таким, змінилася тільки моя зовнішність! Хіба тільки вона має для тебе значення? Адже ти змогла мене покохати таким як я був!
- Так, звичайно, зовнішність - не головне і я люблю тебе, але ти спробуй, коханий! Давай я тобі допоможу! - вчепившись принцеса намагалася стянути страхітливу шкіру, завдаючи своему чоловікові страшного болю.
Сльози відчаю та образи виступили в нього на очах:
- Ні, кохана моя, нічого не вийде. Не можна своїми зусиллями позбутися прокльону, тільки твоя любов змінить мене знову, дочекайся, дорога моя дружино!
- Ні, я не можу більше чекати! Ти просто не бажаєш позбутися від цієї шкіри, ти не хочеш змінюватися! Тобі подобається знущатися з мене? Так? Тобі подобється дивитися, як я перетворююся в стару бабу в цій глушині? Подивися ким я стала! Де моя царствена блідість? Я чорна, як простолюдинка! Мої руки покрилися мозолями, пальці втратили чутливість! Як я тепер буду вишивати золотом по парчі!?
- Прости мене, дорога моя дружино, я не думав, що заподіюю тобі стільки болю, - важко зітхнув молодий король, - я думав, що моя любов зуміла твоє кам'яне серце зробити плотським...
- А я просила тебе про це? Кам'яне серце - не боліло, а це - щодня розривається від болю! Навіщо мені ці муки?
- Я більше не бажаю завдавати тобі болю и відпускаю тебе! Ти вільна від своїх обіцянок, адже я так і не зумів зробити тебе щасливою!
Раптово налетів страшний смерч і відніс молодого короля за край землі. Принцеса спочатку розгубилася, а потім зітхнувши з полегшенням, відправилася в рідну домівку.
Побачивши дочку, що під'їжджає до стін палацу на білому скакуні, король у жаху стис руку своєї дружини:
- Чому вона повернулася? Невже цьому нещасному, так і не вдалося закохати в себе нашу дочку й серце її так і залишилося камінним? О, горе! Що тепер очікує всіх нас?
- Не впадай у відчай, государю! Вона ж наша дочка й ми любимо її такою, як вона є, а любов здатна творити чудеса! - утішала чоловіка королева.
Незабаром батько, мати й всі піддані полегшено зітхнули: чари зруйнованно, принцеса стала доброю,милою й чуйною, як колись у дитинстві. Тепер вона не могла жити, як раніше. Їй було нудно сидіти без справи, а вишивання більше не задовольняло. Тепер вона допомагала прибирати палац своїм слугам, допомагала готувати кухарям і прати пралям.
Батько й мати були здивовані, але не заперечували проти нових захоплень дочки, адже це було куди безпечніше її колишнього заняття - вишивання золотом. Тепер їхня донька не бажала нікого вбивати й всіх поважала.
Удень безліч занять відволікали її від сумних думок, але вночі все частіше згадувала молода королева свого чоловіка. Як не намагалася вона його забути, так нічого в неї не вийшло.
Одного разу, на світанку, стала вона збиратися в дорогу. Батьки не вмовляли її залишитися, адже вони знали, що без своєї половини вона ніколи не буде щаслива. Тепер у її серці жила щира любов. Осідлала принцеса свого коня, розцілувала батьків і відправилася за край землі шукати коханого.
Скакала вона багато днів і ночей без утоми по полях і лугам, поки не перепинила їй шлях непрохідна хаща. Хотіла Королева звернути, щоб пошукати іншу дорогу, але темному лісу не було видно не кінця, не краю:
- Немає в мене часу шукати інший путь, чує моє серце, що чоловік мій у біді, я скоріше повинна знайти його! - і стала вона пробиратися крізь тернові зарослі. Роздерла вона на лахміття своє царствене вбрання і у кров руки й лице, але вибралася на галявину посеред лісу. Там стояла хатина, а на порозі сиділа древня бабуся -зморщена й лиса:
- О, прекрасна діво, що змусило тебе забратися в цю непрохідну тернисту хащу?
- Я шукаю свого чоловіка! Його забрав страшний смерч за край землі. Чи не бачила ти, добра жінка, в яку сторону він поніс мого коханого!
- Так, пів року тому смерч проніс тут жахливого виродка! Це і є твій чоловік? Такий мерзенний тип! І як це тобі, такій красуні прийшло в голову одружитися з таким?
- Куди!? Куди він поніс мого чоловіка, скажи мені і я дам тобі багато золота й дорогоцінних каменів ! - принцеса відстебнула мішечок від сідла й простягнула старій.
- Навіщо мені твоє золото й камені? Що я куплю за них у цій непрохідній хащі? У тебе є те, що дорожче за золото! Віддай мені своє прекрасне волосся і я вкажу тобі шлях за край землі!
- Волосся? - Королева зняла шолом і з жалем погладила свої довгі коси, - я згодна, тільки покажи куди мені їхати!
І в ту ж мить її коси заструменіли по плечах баби, а гладкий череп заблискав на сонці, що пробивалося крізь тернисте віття. Одягла вона свій шолом і поскакала в зазначенному старою напрямку.
Багато днів і ночей без утоми мчала Королева на схід, віра наповнювала її силою. Коли закінчився тернистий ліс, почалася безжиттєва пустеля. Напоїла вона свого коня із джерела на узліссі, набрала у фляги животворящої води й піднявши погляд до неба, ступила на жовтий гарячий пісок. Вона пошкодувала, що не може перетворити скакуна у верблюда, коли його стрункі ноги стали знесилено підгинатися, а дихання все частішало. Напоївши його востаннє залишками води, Королева відіслала вірного друга додому, далі продовжила шлях пішки.
Коли життя вже залишало, вона побачила вдалечині оазис і з останніх сил поповзла до нього. На зустріч вийшов карлик-горбань і допоміг подорожниці добратися до оазису.
- Я безмірно вдячна тобі, добрий чоловіче! Прошу тебе, дай мені води й хліба, я не залишуся в боргу, я - Королева! У мене немає золота, я кинула його так, як втратила сили тягти цей вантаж на собі.Та мій батько й мій чоловік - королі й вони обов'язково надішлють сюди своїх людей з дорогими подарунками, коли я повернуся додому!
- Я звичайно вірю тобі, шановна, але я ніколи не даю нічого без оплати наперед! Прости, але так робили мій батько й дід. Та все ж таки моє серце - не камінь і я допоможу тобі: віддай мені свій високий зріст і я дам тобі напитися. За хліб, я попрошу в тебе, всього лише твій стрункий стан. Ти згодна?
Залишивши в старого свою кольчугу, шолом і зброю, адже тепер вони були їй завеликі, напившись води й наївшись хліба, горбата карлиця побрела по пісках на схід. Тільки надія не давала їй вдатися у відчай.
Незабаром пустеля закінчилася і путь їй перепинили скелясті камені, які тяглися вліво й управо, до самого обрію. Обійти їх було неможливо, тільки вузька стежка вилася між камінням нагору. Важко зітхнувши, піднявши погляд до неба, збиваючи в кров свої коротенькі руки й ноги, Королева чіплялася за гострі виступи. Вона забралася на найвищий камінь і побачила вдаличині місто:
- О, це і є край землі! Нарешті я відшукала коханого чоловіка!
Але її радість і захоплення тривали недовго, адже тепер її шлях перепинила бездонна прірва. Поблизу росло одне єдине, сухе дерево й Королева спробувала звалити його, щоб перейти, як по мосту на інший бік. Після марних спроб, адже в неї не вистачало тепер сил, обхопивши короткими руками лису голову, вона заплакала:
-О, горе мені! Невже тут немає нікого, хто б допоміг мені звалити це дерево?!
- Чому ж немає!? Я можу зрубати це дерево, за помірну плату!
Піднявши заплакані очі, принцеса побачила перед собою молодика із сокирою. Його руки й обличчя були покриті волосатими бородавками й виразками. Він не відривав заздрісного погляду від ніжної, чистої, золотавої шкіри карлиці.
- Але в мене нічого більше немає, - розвела руками нещасна Королева, у глибині душі вже зрозумівши, чим вона зможе розплатитися із дроворубом.
Щира любов переповняла все єство Королеви, коли вона бігла спотикаючись уздовж міської стіни, а її серце колотилося, так немов хотіло вискочити із грудей:
- Я вже цілий день біжу уздовж цієї стіни! Де ж ворота? Як увійти в це місто ?
- Подай, бідній сліпій, на їжу і я розповім тобі, як увійти в це місто! - проскреготілва поруч старчиха простягаючи тремтячу руку.
- У мене немає грошей, добра жінко, але я можу віддати тобі те, що в мене залишилося - мої блакитні очі!
Отримавши плату, старчиха, що прозріла, милостиво провела сліпу, лису, горбату, всю в бородавках і виразках карлицю, крізь ворота, що раптом утворилися в міській стіні.
- Що це за шум? У місті якесь свято? - крутила в усі боки головою Королева, котра ще не звикла до сліпоти.
- О, у нас - велика радість: з нашого Короля спав страшний проклін! Каліцтво покинуло його й він знову знайшов свою колишню красу, велич і бездоганність!
- Так, це - він! Я знайшла його! Це мій коханий чоловік! Де він? Проведіть мене до нього, я молю вас!
-Що ти мариш, нещасна? Наш король не одружений! Його дружина покинула його у скрутні дні його життя й він тепер вільний! Сьогодні в нього весілля, він одружується з тою, чиє кохання зцілило його!
- Ні! Це моя любовзцілила його! Це я віддала свою красу, щоб відшукати його й попросити прощення! Як же він може тепер одружитися з іншою? Ні, цього не може бути! Відведіть мене до нього! Я знаю, що він простить мене й буде кохати мене такою, якою я є!
- Якби ти могла себе зараз побачити, - розреготалася старчиха, - я б запропонувала глянути тобі на себе в дзеркало! Навіщо молодому, гарному, богатому чоловіковіі таке чудовисько? Як ти можеш довести, що ти його прекрасна дружина?
- Адже я заради нього... Я ж тобі віддала останнє, що в мене було - свої очі! Невже ти не підтвердиш цього?
Старчиха співчутливо обійняла карлицю за плечі:
- Звичайно, твої очі це було єдине, по чому Король міг би пізнати в тобі, маленька потвора, свою прекрасну дружину! Я б із задоволенням допомогла тобі, якби та, котра незабаром стане дружиною короля, не була моєю дочкою! Ти, що думаєш, що я заради тебе втрачу шанс позбутися від убогості?
- Адже це ж обман! Хіба можна побудувати своє щастя на горі іншого?
- О, це - єдиний шлях, як це не сумно! Хіба можна стати заміжнім нічого, не маючи й нікого не обманюючи?
- Але, як же я? Невже ти не допоможеш мені, залишиш мене й даси мені загинути?
- Добре, не стенай! Я згодна допомогти тобі, за помірну плату!
- Що ж я можу тобі ще дати? У мене більше нічого немає!
- Ні, є! У тебе є плотське серце сповненне щироїлюбові! Віддай мені його й все буде, як раніше: твій невдячний чоловік знову стане виродком, а ти знайдеш колишню красу й багатство! Адже тоді ти зможеш мені заплатити за мої послуги? Відречися від своєї любові, прокляни його й все буде по колишньому!
- Так ти не старчиха, - догадалася принцеса, - ти – та, хто відібрала в мене плотське серце в дитинстві, давши в замін камінне?
- Так це - я ! Нарешті я зуміла сповна відплатити твоєму батькові за те приниження, якому він піддав мене, коли заборонив займатися моїм ремеслом і вигнав з королівства! Віддай мені серце! -реготала Чаклунка.
Королева схопилася за груди, страшний біль простромив її серце, стало важко дихати.
- Ну? Віддаси мені його? Навіщо тобі серце, яке завдає стільки страждань? Віддай і одержиш у замін кам'яне, котре не знає болі! Відречися від свого кохання й біль припиниться! Зараз, або ніколи, іншого шансу в тебе не буде!
Радісна юрба порівняла із Чаклункою та карлицею, обсипаючи нареченого й наречену квітами.
- Ні, я ніколи не відречуся від своєї любові! Я не віддам тобі моє щире серце! Так, воно дуже багато страждань приносить мені, але воно живе, справжнє, воно моє! Я ніколи не прокляну свого коханого, нехай він буде щасливий з іншою!
Коли молодий король глянув на маленьку потвору, його серце забилося в грудях, немов жадало вистрибнути назовні. Воно впізнало ту, кому належало.
- Це - ти, кохана моя? - Король зробив крок до карлиці. Наречена в обуренні схопила його за руку, намагаючись втримати.
- Мовчи! Мовчи або зробиш його нещасним на все життя! - Чаклунка загородила собою карлицю. - Ваша світлість, ця бідолаха - глухоніма!
- Глухоніма? Відійди, жінко, я повинен глянути їй в очі! - Король відсторонив чаклунку, але та не вгамовувалася:
- Що ви, ваша світлість, у неї і очей немає від народження! Не торкайтеся до неї, вона вас заразить!
Король взяв за покриту язвами руку свою кохану:
- Це ти? Кивни мені, якщо не можеш говорити!
Королева стиснулася від болю: « Я не хочу щоб ти був нещасним
все життя зі мною! Я занадто тебе люблю!»
- Але чому ж ти не відповідаєш мені? Ти не бажаєш зі мно
говорити? А може це дійсно не ти...
Наречена намагалася відтягнути Короля:
- Дорогий, що відбувається? Хто це така? Чому ти розмовляєш із усякими потворами під час нашої шлюбної церемонії? На нас чекають гості в палаці!
Король відмахнувся й ображена наречена спалахнула в гніві:
- Як ти смієш, невдячний! Адже це ти завдяки мені позбувся від свого каліцтва й став бездоганним! Це моє кохання зруйнувало проклін!
Тут Король усе зрозумів:
- Ні, проклін зруйнувала щира любов, довготерпелива, милостива, не заздрісна. Та - що не звеличується, не пихата, не бешкетує й не шукає свого. Та - що не дратується й не мислить зла, не радується неправді, а радується істині. Та -, що все покриває, усьому вірить, усього сподівається й все переносить, та яка ніколи не перестає.Ось вона - моя суженна та, яка заплатила справжню ціну за свою любов, та яка принесла себе в жертву заради неї! Вона урятувала мене!
Юрба у відразі зойкнула. Чаклунка кинулася до своєї ображеної дочки:
- Дивіться, добрі жителі нашого міста, якою красою зневажив ваш Король! Хіба той хто вибрав собі за дружину таку потвору гідний1 вашої поваги? Ти, король, сам зробив свій вибір, повертаючи на себе свій проклін! Як ти тільки поцілуєш її, відразу перетворишся знову у виродка! Добрі жителі міста, чи бажаєте ви, що б вами правила пара виродків?
Натовп гнівно загув. Народ засвистів, піднімаючи із землі камені, щоб хоч якось компенсувати розчарування за відсутність шлюбного бенкету, хоча б стратою того, кому тількі що співали хвалу. Всі затамували подих, смакуючи задоволення від майбутньої забави, коли Король опустившись на коліна перед карлицею, поцілував її в пересохлі, потріскані губи. У ту ж мить її виродлива шкіра стала переповзати на Короля й через хвилину всі побачили небаченої краси молоду жінку й виродка вартого смерті, перед нею на колінах. Тепер Король був ще жахливішим ніж колись. Деякі жителі міста заулюлюкали стуляючи кільце навколо чудовиська та красуні, а інші зупинилася в сум'ятті. Чаклунка не вгамовувалася:
- Поміркуйте, добрі жителі міста! Чи варто стратити їх обох? вбємо виродка, а принцеса нехай править вами! Хіба ви не гідні, щоб вами правила така красуня! Хай живе королева!Стратимо виродка!
Юрба задоволено захвилювалася и направилася, що б віднести на руках новоспечену королеву.
- Стійте, - юрба в здивуванні сторопіла, - якщо я ваша Королева, то я забороняю вам торкатися його! Він - мій чоловік і я кохаю його!
- Він виродок! Він не гідний тебе, Королево, - волав натовп, - дозволь нам звільнити тебе від нього! Ми знайдемо тобі справжнього Короля! Він не сміє правити добрими громадянами нашого міста!
Красуня опустилася на коліна перед чудовиськом.
- Ні, не цілуй його, - репетувала Чаклунка, - ти теж станеш потворою!
Принцеса поцілувала свого чоловіка і його виродлива шкіра спала з нього назавжди. Юрба зойкнула знову, на цей раз від захоплення, кидаючи камені на землю, щоб звільнити руки для оплесків:
- Слава нашим Королю та Королеві! Такі красені гідні правити добрими жителями нашого міста!
- Ні, добрі жителі! Ми не бажаємо правити народом, любов і відданність якого такі мінливі! Ми повертаємося туди де живе щира любов!
Король і королева осідлали коней і відправилися додому. Розчаровані добрі жителі міста так і залишилися стояти на площі, очікуючи поки наступний смерч принесе їм гідного їх правителя.
Прочитано 2389 раз. Голосов 2. Средняя оценка: 4,5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : «Венецианский карнавал» - Тихонова Марина Однажды я повела своих учеников на выставку нашей Крымской художницы, Т.С. Шевченко. Потом им надо было написать сочинение на тему: "История одной картины". Все картины были прекрасны, но мне особенно понравился "Венецианский карнавал". И я тоже написала "сочинение" на заданную тему.
P.S.: детям понравилось..
