МАРІЯ КРУГЛЯК - КІПРОВА
Володарі сили
2002 - 2007
Від автора
Коли милий Гаррі, в круглих окулярах став кумиром багатьох дітей світу я поставила собі запитання: чому? Чому з такою феноменальною швидкістю хлопчик-чарівник і його світ сповнений чародійства заполонили серця малечі? Відповідь зрозуміла: тому що діти та й дорослі теж дуже люблять чудесні казки. Виникає запитання: чому саме ця казка має такий шалений успіх? Тому що саме в ній діти отримують відповідь на своє непросте запитання: „ Де взяти таку силу, щоб захистити себе й своїх друзів від зла?». Прочитавши цю казку вони доходять висновку, що тільки за допомогою чаклунства та магії зможуть вберегти себе від кривдників, відповідаючи злом на зло. А де ж альтернатива?
Я, мати двох дорослих дітей, але в мене підростає ще одне благословення від мого Господа - син Даниїл. Він росте разом зі своїми друзями, учнями недільної школи, учителем якої я є. Нині вони ще такий маленькі й наївні, світ здається їм прекрасною казкою повною чудес.
Старшим моїм учням уже довелося зіштовхнутися зі страшною і жорстокою дійсністю цього світу. Вони ставлять собі й мені питання: «Як жити не відповідаючи злом на зло? Де той хто дасть мені силу протидіяти злу?» Кожний з маленьких хлопчиків і дівчаток мріє про надприродні дари: здатність рухати предмети за допомогою думки, переміщуватися в просторі й часі, читати думки, щоб стати рятівниками світу.
Всі вони мріють мати силу, ту силу, що допоможе йому впоратися зі злом, про ту силу якою володіють герої чарівних казок і фільмів. Чи можна викорінити з дитячих сердець цей потяг до чудесного та надприродного? Чи потрібно це робити? Адже існує альтернатива тій силі, якою володіє Гаррі Потер й інші «добрі» чарівники!
Це велика сила – Сила Любові. Тільки деякі з дітей здогадуються сьогодні, що таку силу не можуть дати ніякі маги, чаклуни й чарівники. Наш Бог - Бог чудес. Саме він законодавець усього надприродного, Його неможливо осягнути розумом, тільки серцем. Саме Він наповнює наші серця істиною силою – СИЛОЮ ЛЮБОВІ. Діти зачитуються чарівними казками, заздрячи їхнім героям, не знаючи, що самі вони мають реальну можливість стати володарями й хранителями чудесної й могутньої сили.
Господь поклав мені на серце послужити дітям своїм талантом і донести їм істину в казковій формі. Я присвячую цю казку дітям усього світу. Я вірю, що істина Божа, котра відкриється завдяки їй, допоможе дітям пронести, через усе життя свою любов, по Істинному Шляху й не розгубити її.
Доведеться докласти чимало зусиль. Спочатку - знайти мир з Богом, потім - із самими собою й полюбити самих себе, щоб зуміти дійти до згоди з тими, хто їх оточує. Підкоривши плоть, що противиться духу, й обновивши душу, вони зможуть зануритися в Ріку Життя, щоб стати цілісними особистостями, зрости й одержати Всеозброєння Боже. Тому хто одягне його, потрібно навчитися користуватися ним, щоб відвоювати у ворога зайняті їм землі в Царстві Світла, котре утворилося посеред Царства Темряви. Їм знадобитися пильність, щоб цвіль байдужості не покрила їхню зброю і серця. Використовуючи Слово Боже, що стане в них плоттю, вони зуміють зруйнувати твердині й звільнити тих, хто розгубивши свою силу, потрапив у полон до ворога. Разом з міфічними істотами, праобразами тих, на кого ліг проклін, через гріхи прабатьків, але серце жадає прощення і свободи, вони будуть очищати Істиний, Шлях від сміття наваленого ворогом, щоб підготувати його до приходу Сина Царя.
Він поспішає до своєї Нареченої - Божої Церкви, що розділившись сама в собі заснула, щоб поцілувати, розбудити її. Син Царя прийме й очистить кожного, хто всім серцем побажає бути вільним від рабства гріха, не дивлячись на зовнішність. Він - неупереджений, Він - дивиться в серце й бачить усе, від Нього не сховається ніщо нечисте. Зла тьма не зможе проникнути в Царство Світла.
Ворог буде ходити навколо, як рикаючий лев, шукаючи тих, хто вирішив відділитися, щоб піти своїм шляхом. Він буде використовувати різні засоби - гординю, суперництво, розпач, невір'я, депресію і не прощенність, щоб розділити й погубити, не дати досягти мети та виконати призначення. Тільки завдяки великій силі Божої любові вони все переборють і встоять. Отримавши від Господа надприродні дари, вони зможуть служити ними для порятунку тих, хто ще в рабстві у ворога й розширюватимуть кордони Царства Світла.
Це казка не тільки для дітей, а й для дорослих. Адже Господь сказав нам, якщо не будемо, як діти, то не досягнемо Божого Царства. Тільки діти здатні завжди сподіватися, беззастережно вірити й без упереджено любити. Ми всі - діти Божі.
Ті проблеми, які є в них, властиві й нам, дорослим. Ми народжуючись у Господі, спочатку діти, що п'ють молоко й грають брязкальцями. Пізніше ми піднімаємося на ноги й, роблячи перші кроки, частенько набиваємо собі синці та гулі. Ми починаємо їсти тверду їжу, осягаємо світ, учимося відрізняти добро від зла, як праву руку від лівої.
Після дитячого садка наші молочні зуби змінюються на корінні й ми йдемо до школи. Там для нас відкривається новий світ сповнений несподіванок. Ми вчимося читати, писати, рахувати, а ще жити в колективі. Тоді й починаються найсерйозніші випробування в нашому духовному житті.
Коли настає перехідний, підлітковий вік з нами починає діятися те, чого часом самі не зможемо пояснити. Саме в цей період збунтувавшись нам хочеться бігти убік, зовсім протилежний від призначеної нам дороги, де нас із розкритими обіймами чекає ворог. Попавшись у його лабети ми починаємо кричати й кликати на допомогу. В цей час за нами спостерігає наш улюблений Таточко, завжди готовий підняти свою дитину, що впала, відшукати й повернути додому того, хто заблудився, відмити того, хто забруднився в багні тому, що Він любить нас.
Всі етапи духовного росту довелося пройти й мені. Я дякую моєму Батькові за його довготерпіння, милість і любов до мене. Я дякую моєму Богу за тих, кого Він послав мені, за моїх пастирів, учителів, батьків, братів, сестер, друзів, чоловіка, дітей і учнів, котрі надихали мене й допомагали мені словом, справою й молитвою. За старшого пастора церкви «Посольство Боже» Сандея Аделаджу, пастора Наталю Потопаєву, за мою «духовну» маму Наталю Тищенко, котрі заклали міцний, якісний фундамент у моєму серці. За пастора Тетяну Ніколіну - Шурайц, котра звела міцні перші поверхи й піддала їхній перевірці на міцність. За пастора Олександра Озеругу й моїх братів і сестер із церкви «Бога Живого» у місті Вишгороді, котрі не дозволили будівництву припинитися і завалитися будівлі. За мого пастора Віктора Безкоровайного і його дружину Таню, котрі продовжили будівництво й звели наступні поверхи з ювелірною обережністю, як щирі й мудрі будівельники. За Ріка й Бетті Стромбеків, усю їхню родину й за кожного викладача, котрі трудилися в центрі підготовки служителів, зводячи верхні поверхи й кріплячи дах, що втримає будь-які шторми. За Валерія Коропа, Андрія Матвєєва, Андрія Варежникова, Гешу Ушивця, котрі зробили опоряджувальні роботи й генеральне прибирання, виливши потоки живої води, перед здачею будинку «під ключ», творчість яких не перестає надихати мене. За мого друга Лену Кіпрову, котра посіяла істину в моє серце й молилася багато років за мій порятунок. За мого улюбленого чоловіка Ігоря Кіпрова – фонтан живої води й мого натхнення, котрий любить, радує й підтримує мене в щасливі й нелегкі хвилини мого життя. За моїх дітей, котрими Бог мене так щедро винагородив Івана Свідерського, Марію Свідерську, Даниїла Кіпрова, а також за моїх учнів Розалінду Арсланову, Таню, Богдана й Валентина Безкоровайних і всіх дітей, що живуть у селі Демидові, які надихали мене. За мою мамочку Катерину Шпак, котра подарувала мені життя і допомагала в роботі над казкою. За мого таточка Юрія Кругляка, котрий передав мені в спадщину свій талант і здатність навіть у чорному бачити біле. За мого друга Валентину Поверенову, котра підтримувала мене словом, ділом й молитвою й смачними блюдами. За Тараса Бабича з яким ми підтримували один одного в переписці в нелегкий період життя і який надихнув мене на написання однієї з глав казки. За Наталію Грушовную й Сергія Клентуха, Лесю та Оксану Захарченко, Олександра Конкевича, Олексія Титаренко, Ігоря й Максима Кіпрових, Лева Синькевича, Віктора Безкоровайного, котрі допомогли мені в роботі. За мого друга й соратника Світлану Моісеєнко, котра виявила допомогу протягом всієї роботи над казкою.
Присвячується моєму синові Даниїлу
Кіпрову і його друзям Богданові, Валентинові,
Тетяні Безкоровайним і Розалінді Арслановій.
РОЗДІЛ 1
РАНОК ПРИНЦЕСИ
- Прокидайся, погане дівчисько, а то спізнишся до школи. Тільки спала б і спала, і нічого не робила.
«Боже! Знову він! Я більше не можу! Я не витримаю! Чому він увесь час бурчить?»
- Та піднімаюсь вже! - Розалінда натягнула ковдру на голову й перевернулася на інший бік.
- Ти будеш підніматися, чи ні? Може тобі допомогти? Ледарко! У домі бардак, бруд, а ти нічого не робиш! - бурчання переросло в пронизливий лемент, що супроводжувався гупанням у двері.
«От дістав! Як я тебе терпіти не можу!»
Розалінда похапцем стала натягати шкільну форму, що була на неї мала ще наприкінці минулого навчального року. Заштопані колготки не витримали й поповзла чергова «стрілка». Дівчинка підійшла до дзеркала:
- Ой, ненько! - невмиті очі не бажали повністю розплющуватися. Темне жорстке волосся стирчало в різні боки. Розчісувати їх щоранку було страшним катуванням. Гребінці - ламалися, щітки - втрачали зубці, шпильки та заколки - не тримали неслухняні пасма.
- «У тебе знову неохайний вигляд! Матір - до школи!» - скорчила гримасу дівчинка, імітуючи «улюблену» вчительку. - Як мені це життя набридло! - дівчинка у відчаї зарилася лицем в подушку.
«Мій щоденник червоний від зауважень і від викликів батьків до школи, але туди ніхто не приходить. Мама працює в місті й поверталася пізнім вечором, а іноді залишалася ночувати в тітки, якщо не встигає на останній автобус. А тато... Він і не тато мені зовсім, а так... Як це називається? А! Вітчим! Він лише сварить мене, а іноді може і потиличника дати або навіть ляпаса. Він не може знайти роботу й тому багато п’є. А можливо він не може її знайти тому що п’є?
Коли він п'яний – не найгірше тому, що він стає добрішим. Одного разу він навіть витягнув пом'яту цукерку із задньої кишені. А торік подарував мені на день народження шоколадку, таку маленьку, «медальку», за тридцять копійок. Взагалі, не такий він вже і поганий.
Найгірше відбувається зранку, якщо вітчим не знаходить у будинку ні крапельки «ліків». Так він називає щось спиртне, чим би він міг... Ну, як це називається? А! Похмелитися! Ось тоді він злий і страшний, як вогнедишний дракон, і тхне від нього, як з драконового лігва. Якби при видиху йому піднести запалений сірник, то вийде смолоскип. Вітчим називав це явище «вихлопом». Сьогодні - саме такий ранок.» Відірвавшись від своїх роздумів Розалінда накидала м'яті зошити й розірвані підручники в портфель. Вони такі потворні не тому, що вона - неакуратна дівчинка, а тому, що її однокласники не можуть спокійно жити, якщо в неї з'являється щось нове й чисте. У той же день воно стає старим і брудним.
Портфель закректав і зі скрипом застебнувся.
- Ну ось, я так і знала! - заверещала роздратовано Розалінда, запустивши відірваною ручкою в забруднене дзеркало. Товстий портфель з жахом очікував стусана ногою. Але сьогодні йому крупно пощастило, тому що дівчинка спізнювалася. Не знайшовши нічого підходящого, у що можна було б перекласти вміст портфеля, просто взяла його за напіввідірваний хлястик і поволочила за собою в коридор. Кинувши швидкий погляд на кухню, Роза побачила, що її
вітчим зайнятий пошуками «живлющої вологи», як він називає свої напої і не звертає на неї ніякої уваги. Неймовірно радіючи, що залишилася непоміченою, дівчинка, кулею вилетіла на сходову клітку й, скотившись униз по поручнях, вибігла на вулицю. Її черевики відразу «наїлися» мокрого снігу.
- Ой, що ж мені робити? Тепер цілий день із мокрими ногами ходити! Знову простуджуся, - перевзутися їй було ні в що. - Може мені не піти в школу? А куди ж я піду та ще з мокрими ногами й із цим дурним портфелем? А що я потім у школі скажу? Що скажу? Занедужала! Пішла до лікаря, а по дорозі... Знову брехати? Ну, а що ж робити? Який в мене вихід?
Розалінда не хотіла брехати. З тих пір, як вона почала відвідувати недільну школу, в її житті багато що змінилося. Там дівчинка довідалася, що бути неслухняним, жорстоким, ябедою, жадібним - гріх. Неправда - теж гріх. Раніше дівчинці збрехати нічого не вартувало. Вона брехала від страху перед учителями, щоб виправдати запізнення і невиконані домашні завдання. Брехала мамі, щоб не робити їй боляче, думаючи, що - «неправда - в благо», як кажуть деякі дорослі. Вона придумувала різні фантастичні історії зовсім не для того, щоб комусь зробити погано. Так було веселіше й цікавіше жити в її сірому й нудному світі. Коли хто-небудь все ж таки намагався викрити її в неправдивості, тоді Роза у виправдання придумувала нову «страшну правду». Дівчинці здавалося, що без брехні з нею ніхто не захоче дружити. Хоча в неї друзів і так було небагато. Над нею переважно «приколювались», тобто жартували зі злостивістю. «Друзі» у неї з'являлися тоді, коли вона приносила із собою бутерброди або яблука, а траплялося це дуже рідко.
Одного разу на вулиці Розалінда познайомилася з дівчинкою. Раніше чомусь вони ніколи ніде не перетиналися. Її звали Таня, вона нічим не відрізнялася від інших дітей: маленька, тендітна, непоказна. Та було в ній щось, що притягувало неначе магнітом, те, чого Розалінда не бачила ні в кого іншого раніше. І вона зрозуміла що - очі! Вони сяяли! Сяяли незвичайним, неземним світлом! Світло лилося зсередини, із серця. Здавалося, що те, до чого доторкається погляд Тані, просто оживає.
Саме вона й розповіла Розалінді про те, що на нашій планеті є одна держава, котру не знайдеш на жодній карті світу. Називається вона Царство Світла, а президентом у ньому є Бог. Той самий Бог, про кого Роза чула, що Він - страшний, грізний дядько з бородою, котрий всіх грішників хоче відправити в казани з киплячою смолою, де їх будуть варити кудлаті та хвостаті чорти! А виявилося, що Бог - зовсіім не такий! Він любить кожну людину й прощає всі помилки, якщо ми просимо в Нього пробачення. А ще Він - Батько всім нам. Тато! Той, котрого Розалінді так не вистачало.
Дівчинка не знала, де він, той, справжній, котрий одружився з мамою, а потім кудись зник. Вона його ніколи не бачила, але так любила! Роза не вірила, що він покинув її і маму. Може він загинув? Ні, напевно, його забрали в полон якісь погані люди. Може він все ж таки колись повернеться? Дівчинка запекло брехала, що її батько спец агент і виконує за кордоном секретне завдання, не знаючи, вірять їй чи ні, але їй самій так було легше повірити в те, що він існує. А якби вона не вірила, то як би жила?
- Яка краса Спасибі тобі, Батьку мій! - Розалінда завжди й за все дякувала Богові й Він дарував їй дивні картини природи.
Сніг за ніч насипав величезні замети, що іскрилися й переливалися на сонці. Віття дерев нагнулося від снігу й майже торкалося землі. Маленькі пташки, побачивши свою годувальницю, закружляли навколо, чекаючи частування. Вони відчували, що в її кишені завжди найдуться крихти або кілька насіннячок для них. Дівчинка опустила
руку в кишеню. Там саме лежав шматочок булочки, якою вчора почастувала її вчителька недільної школи і...
Трах-бах-трах! Сніжки заліпили дівчинці обличчя. Поки Роза протирала очі, сильний удар портфелем у спину збив її з ніг. Вона впала на коліна, багатостраждальні колготки не витримали й пустили ще одну стрілку.
- Доброго ранку, принцесо! - кілька дитячих голосів заливалися сміхом. - Що, свята Розалінда, молилася? Тому й у школу спізнюєшся? Що ж твій Бог не посилає ангелів, щоб вони віднесли тебе до школи й щоб об камінь ногою своєю ти не спіткнулася? А?! Чому гнів Божий не сходить на нас? Я тебе запитую? - Вітька люто штовхнув Розаліндин портфель ногою, зошити й книги випали на сніг. - Ну, де ж грім і блискавка з неба? Що, твої ангели-охоронці позасинали?
Два хлопчики й дві дівчинки, взявшись за руки, почали танцювати навколо Розалінди, що стояла на колінах, затуливши долонями обличчя. Вона не хотіла, щоб мучителі бачили сльози болю та відчаю, що невпинно котилися по щоках.
Коли дівчинка намагалася піднятися, удар портфелем по голові знову поставив її на коліна.
- Чи молилася ти на ніч, Розалінда? - всі залилися сміхом від Вітькіної дотепності. - Господові Богу помолимося, - хлопчик закотив очі й театрально склав руки на грудях, - а-л-л-л-лілуйя, а-л-л-л-лілуйя!
Невідомо, чим би закінчилися їхні веселощі, якби не з’явилася товста двірничка - тітка Тоня.
- Ах, ви ж негідні гаденята, собаче поріддя! А ну, геть звідси! – вона бігла по дворі з мітлою напоготові, немов з рушницею. Її наміри були цілком зрозумілі й тому мучителі Розалінди з лементом і вереском кинулися врозтіч. Мітла встигла погуляти по ногах Сашка й трохи зачепила Вітьку по тому місцю, на якому сидять.
- Вставай, бідолахо, - тітка Тоня підхопила Розалінду попід руки й поставила на тремтячі ноги. Діра зіяла на розбитому коліні дівчинки. - Ідемо до мене, зашию. От негідники, що ж їм нейметься? Що вони від тебе хочуть? Ну й що, що Богу молишся? Зовсім і нічого страшного. Головне, що не п'єш, не куриш і старшим не грубіяниш, - заспокоювала саму себе двірничка, волочачи за собою тремтячу Розалінду. – Ну, не набридло тобі це? Поклони бити свої й бубонити якусь нісенітницю? Прости Господи! Сміються всі, знущаються з тебе! Чула я чому вас там вчать! Це ж треба, таке придумали, що Ісус Христос народився в Ізраїлі! Як наш словянський Бог міг бути євреем? Вікинь ці дурниці з голови! Краще б ти, як нормальні люди в церкву ходила тільки на свята великі: на Великдень та на Різдво. Ну й на Хрещення ще можна. Чого Бога що дня з-за всяких дрібниць тривожити? Одумайся, поки не пізно.
Тітка Тоня, відчиняючи двері ключем, задумалася: «Коли ж це я була в останній раз у церкві? А! Згадала, коли Варькину дочку хрестили, кумою була! Ох і напилися ми тоді! Прости Господи! Такі хрестини були - ніколи не забуду!»
- Ну, що мовчиш?
- Тітонько Тоню, як же мені їх полюбити?
- Кого полюбити? - очі тітки Тоні здивовано округлилися.
- Ну, Вітьку, Сашка, Олю, Іру.
- Любити? Нащо любити? Ти що? Рано тобі ще! Потім любити будеш, коли виростеш. Та й одного, а не всіх відразу. Ну, і це... дівчат навіщо любити? Ти ж нормальна? Любити будеш після весілля. А то знаєш, вдача нині в молоді яка, - спогади про бурхливо проведену молодість пронеслися в пам’яті тітки Тоні. - Зашила. Іди, а то знову спізнишся.
Розалінда вийшла на вулицю. Зі страхом, оглядівшись по сторонах, вона поплелася до школи, як на «лобне» місце - місце страти.
РОЗДІЛ 2
« НА ЗУСТРІЧ НОВОМУ ЖИТТЮ»
Розалінда спізнилася більше, ніж на двадцять хвилин. Ноги були наскрізь мокрі, а за виворотом сніг, що станув і струмками стікав по спині. Зошити й книги теж були мокрими, брудними й розірваними. Дівчинці, не те, що йти до школи, а навіть і жити не хотілося.
- Боже мій! Ну що ж мені робити? Я більше так не можу!!!» Сльози знову покотилися по щоках.
Розалінда плакала дуже рідко, та й то намагалася, щоб ніхто не бачив. Востаннє - коли попросила Бога простити її за всі гріхи й пустила Його Святого Духа жити у своє серце. Але то були зовсім інші сльози - сльози радості. З кожною сльозою випливало щось нечисте й залишало дівчинку назавжди. Вона тоді плакала дуже довго, але потім відчула себе такою чистою і блискучою, як кришталева ваза, що вийняли зі смітника, куди вона випадково потрапила. Гарненько помили, почистили й поставили на най почесніше місце. Це сталося рік потому.
Уже дванадцятий місяць Розалінда ходить у недільну школу й у неї з'явилися справжні друзі. Та ніхто з них, на жаль, не вчиться з Розою в одному класі. Одні з них - дорослі, а інші, ще - малята.
Спочатку було все дуже добре. Коли вона розповіла своєму однокласникові Віті, що є така чудесна школа і є Бог, що може зцілити його маму від раку, він заплакав. Надія оселилася в його серці й він пішов з дівчинкою в неділю до церкви. Хлопчик попросив у Бога прощення й Той прийшов жити в його серце.
Діти молилися разом щовечора на горищі в Розиному будинку, взявшись за руки. Вони разом читали дитячу Біблію, вчили вірші, співали пісні.
Коли мама Віті померла, він розірвав Біблію й кинув до ніг дівчинки:
- Я ненавиджу цього Бога, що забрав у мене маму! Я ж Його так просив! Чому ж Він не зцілив її? Чому вона вмерла й залишила мене? Такий Бог мені не потрібний! Що Він може, якщо навіть не зміг урятувати мою маму? А вона була найкраща! Мені потрібний інший Бог - сильний, могутній і страшний, котрий помститься тим лікарям, котрі зарізали мою маму! Нехай вони будуть прокляті! - хлопчик затремтів всім тілом, сполотнів і впав.
Розалінда впала на коліна поруч й стала молитися. Коли Вітя розплющив очі - дівчинка відсахнулася зі страху: вони більше не були ясними й світлими, тепер вони помутніли й спорожніли. Він піднявся, потер забите місце й кинувши чужий погляд на Розу, попрямував до виходу.
- Вітька, куди ти? Зачекай!
- Я тобі не «Вітька», дівчинко, а Віктор Іванович! А ти взагалі, хто така? Що ти до мене причепилася? - прошипів зовсім не знайомий голос.
- Вітінька!!! - дівчинка схопила товариша за руку, але він висмикнув її і закричав, немов його обшпарили.
- Не займай!! Не підходь! Я ненавиджу Того, хто живе в тобі!
У той же вечір хлопчик потрапив під машину, але на щастя залишився живий. Коли він повернувся з лікарні, то зібрав серед однокласників ще трьох розбишак і почав полювання на Розалінду. Хлопчик розповідав усім, що в недільній школі одні ідіоти й шизофреніки, що їх там навчають непристойностям і навіть приносять жертви під музику.
Розалінду й до цього не особливо любили, а тепер у її житті почалося справжнє пекло на землі. Не минало й дня, щоб її парту не вимастили клеєм або чорнилом, а на стілець не підклали кнопки. Підніжки, плювки й удари. За обідом у шкільній їдальні у тарілці з супом Роза частенько виловлювала то тухле яйце, то гнилий помідор, а то й дохлу мишу. Одяг, взуття, зошити, книги, портфель стали подібні на лахміття за якихось два тижні. У її парадному стіни були пописані такими висловами: «Смерть християнам!», «Ісус - лох!». На дверях Розиної квартири була видряпана перевернена п'ятикутна зірка в колі, а весь килимок був залитий кров'ю улюбленої Розиної кішки.
Коли Роза хоронила тваринку на пустирі за будинком, уперше остаточно усвідомила, що переживав Ісус перед смертю.
« Але як же Він міг полюбити цих злих і страшних людей, котрі обрікли його на муки і смерть? А я не можу пробачити свого кращого друга за те, що він зробив?!»
Розалінда розуміла, що це не він, а ті, сім найлютіших нечистих духів, про які вона читала в Біблії. Вони терзали Вітьку з того самого дня, як він відрікся від Бога. Життя хлопчика перетворилася в пекло й він вирішив зробити таким же життя Рози. Дівчинці здавалося, що вона пробачає своєму другові знущання та приниження, але тепер зрозуміла, що ненавидить його, ненавидить вперше у житті, по-справжньому.
Порив сильного вітру зірвав картуза з голови Розалінди. Небо стемніло. Невідомо звідки запахло гнилизною. Стало дуже страшно. Дівчинку почало нудити. Та кілька секунд усе було як і раніше. Сонце сяяло і сніг блищав на обважнілих гілках, як і раніше, але Сила Ненависті відчинила двері в серці дівчинки. Настав час Неправди.
Розалінда потрусила головою неначе намагалася прогнати неприємні спогади й зітхнула:
- Незабаром мені виповниться дванадцять років, через дванадцять годин. Цікаво, який подарунок привезе мені мама з міста?
Дівчинка приречено ввійшла в школу, немов на плаху. Вона знала, що вчителька зараз принизить її перед всім класом, накричить і відправить до директора.
- Кого ми бачимо! Цариця наша прийшла! Виспались, ваше величносте? Ну, чому ти запізнилася цього разу? - саркастично посміхнулась Наталя Панасівна.
- Папаші за пивом ходила, - захихикали дві відмінниці на першій парті.
- Так він і не батя їй зовсім, так, її мамки хахаль, - додали двієчники з останньої парти.
- Тихо! Всім мовчать! Я тебе уважно слухаю, Розалінда.
- Я...я... - дівчинка підняла на Вітьку повні відчаю очі. Він з-під парти показував їй кулак. – Я послизнулася та упала, довелося колготки зашивати.
- Скажи своїй матері, що тобі потрібно купити нові колготки, та й останнє також, -- учителька кинула презирливий погляд на латку, що красувалася на лікті Розаліндиной куртки й на портфель під пахвою, з якого капала вода. - Передай своїй матусі, щоб вона викурила на десять пачок цигарок менше, а таткові, щоб випив горілки на десять пляшок менше, от вивільняться фінанси тобі на обнови, із секонд - хенду, звичайно! - весь клас вибухнув реготом, підтримуючи дотепність учительки. Вітя сміявся голосніше за всіх. - Сідай, - сухо відрізала вчителька, - понаїхали тут, обірванці столичні. Задумали з нашого містечка бомжатник зробити, а ми повинні їхніх дітей на людей перевиховувати!
Як тільки пролунав дзвінок з останнього уроку, Розалінда прошмигнула, як мишка, у коридор, а потім на вулицю. Сьогодні Вітька і його угруповання були зайняті іншими. Вони відбирали бутерброди в першокласників, щоб пограти ними у футбол.
Розалінда дрібними перебіжками просувалася до будинку. Після обіду день був надзвичайно вдалим. Вона не піддалася більше жодному знущанню: «Скоріше додому! Як їсти хочеться! Сподіваюся, що суп ще залишився. А якщо й ні, теж нічого страшного: у вечері - до недільної школи, на заняття. Там й перекушу. Цікаво, а мама сьогодні приїде? Повинна, адже в мене - день народження!»
- Собачка, іди до мене! Я тебе погладжу, - великий чорний пес перетнув шлях дівчинці. Вона порилася в кишені, щоб знайти щось їстівне. - Вибач, собачка, немає в мене нічогісінько,- дівчинка не боялася собак і простягнула руку, щоб почухати пса за вухом.
Її любили тварини й птахи, але цей собака не дав себе погладити й, вискалившись, настовбурчив шерсть. Але позадкувавши, задерикувато завиляв хвостом, схиливши голову набік, немов запрошував Розалінду йти за ним. - Ти хочеш, щоб я пішла з тобою?
- Гав! - ствердно відповів собака й підстрибуючи від нетерпіння, озираючись на дівчинку, побіг по дорозі.
Після секундного коливання, дівчинка відправилася за псом:
«Може комусь потрібна моя допомога?».
- Зачекай, собачко! Не біжи так швидко, адже в мене тільки дві ноги, а не чотири, як у тебе!
Собака звернув з дороги, побіг через пустир на цвинтар. Дівчинка на секунду зупинилася. Вона, звичайно, не боялася, але на цвинтарі ще ніколи сама не була. Собака збочив з центральної алеї на вузьку ледь помітну стежку, поміж старими занедбаними могилами. На білосніжному килимі не було жодного сліду, крім собачих і дівчинки.
- Стій! Куди ж ти мене ведеш, собачко? - покликала дівчинка. Але собака прискорив біг і зник у заростях самшиту. Пробравшись між гілками, дівчинка опинилася на узліссі біля маленького затишного будиночка немов з казки. Із труби вився дим. Падав сніг, покриваючи черепицю на даху й старі могутні дерева довкола, Розалінду й собаку. А той вже шкрібся біля двері. Потім піднявшись на задні лапи, він натиснув на ручку - двері відчинилися. Кивком голови собака запросив Розалінду ввійти.
У темному коридорчику Роза зупинилася роздумуючи.
- Заходь-заходь, взуття можеш не скидати! Обітри ноги об килимок! - почувся дзвінкий голос із кімнатки.
« А, напевно тут живуть цвинтарний сторож та його дружина!» - коли дівчинка стала тупотіти ногами, обтрушуючи сніг, ворсистий килимок злобливо засичав і заповз під грубку. Розалінда зойкнула й хотіл
втекти, але у дверях з'явилася бабуся ростом з п'ятирічну дитину, з круглим рожевим личком, обгорнутим картатою теплою хусткою з бахромою. Хитрі жовті очі задерикувато заблискали з-під довгих вій. Бабуся засміялася:
- Не бійся, він ручний, не кусається! Проходь, Розаліндо, я тебе давненько чекаю!
- Мене? А я... А мене...
- Ти напевно хочеш запитати звідки я тебе знаю й хто я така
Мене звуть бабуся Ложечка Вражівна Неправдович. Бачиш скільки в мене ложечок всіх кольорів і форм, на будь-який смак! - господарка не гостинного килимка, величезним ополоником, немов указівкою, відсунула картату фіранку. На стіні висіло кілька сотень ложечок, від величезної дерев'яної до малюсінької, прозорої, немов скляної.
У цьому незвичайному будиночку було так казково чудово! На плиті кипіла величезна каструля, а в ній щось апетитно вирувало. Чи потріскування полін у печі, чи гурчання величезного, товстого, чорного
кота, а може й голод, що нагадував про себе всю дорогу сюди, але Розі схотілося залишитися тут назавжди. Повіки обважніли, і вона з радістю віддалася слабості, що її долала.
«Як добре! Я б залишилася жити в цієї славної бабусі, але мама… Мама? Яка мама? Навіщо вона мені? Її все одно ніколи немає вдома, а тут так тепло й затишно…» Роза прилягла на маленький диванчик.
«Розаліндо, дівчинко Моя!!!» - кликав голос із її маленького серденька. З останніх зусиль дівчинка розплющила очі й огляділася по сторонах : «Хто мене кличе? Яке це має значення? Я так хочу спати! Я таке сьогодні пережила і так стомилася...» Під стелею клубилася пара, утворюючи хмаринку з маленькими пухкими ручками, які прикривали рот, що позіхав. Розі теж нестерпно схотілося позіхати. Хмара підняла важкі вії, під ними перекотилися бляклі порожні, немов у риби очі. Пухкими, заплилими жиром губами хмара прошепотіла:
- Поспи, ну поспи хоча б півгодини, ти ж так утомилася. Що отут такого? Спи...спи...спи...
- Прокидайся, соня! Я тобі вже чай приготувала зі смачненькими булочкам, - дзвінкий голос розбудив дівчинку. - Не встигла я воду нагріти, а ти вже спиш! Утомилася, маленька? - бабуся ніжно погладила Розу по голові. З гарної порцелянової чашечка пахнув чай, а на блюдечку спокусливо красувалися пухкенькі булочки з ізюмом.
« Мама не дозволяє їсти в чужих людей!» - противився спокусі розум дівчинки.
«Але ці булочки такі апетитні й так смачно пахнуть! Я більше не можу, я їсти хочу!» - кричав її шлунок.
«А якщо це небезпечно, може вони отруєні?!» - не вгамовувалася підозрілість.
«Отруєні ці булки чи ні, немає ніякого значення - я однаково з голоду вмираю!» - бунтувала плоть.
Дух з останніх сил противився плоті, але її аргументи були такими вагомими, а він таким слабким, що йому довелося капітулювати.
Солодке тісто тануло в роті, трав'яний чай приємно обпалював горло й зігрівав, а ложечка в чашці так сяяла, що від неї просто неможливо було відірвати погляд.
- Смачно? Їж, їж, ти ж бідненька сьогодні нічого не їла! Нарешті ти прийшла до мене в гості, я вже заждалася тебе.
- Бабусю, а звідки ви мене знаєте? Мені здається, що ми раніше ніколи з вами не зустрічалися, - посміхнулася Роза, зігрівшись вона осміліла й стала почувати себе впевненіше.
- Зустрічалися й багато разів, просто ти не пам'ятаєш, маленька була. Я знала ще твоїх далеких родичів. Мій тато дружив з ними, якось він почастував їх плодами з дерева... Втім про це ми ще встигнемо поговорити. Скажи, чому тебе всі кривдять? Як можна не любити таку милу дівчинку? Такі жорстокі діти, несправедливі вчителі, байдужний і злий вітчим. За що тобі все це? Хіба ти заслужила таке життя? А підлий зрадник Віктор, як він міг? Адже ти так щиро безкорисливо його любила, стільки для нього зробила, а він взяв і відповів чорною невдячністю! От мерзотник, жорстокий негідник, неслухняний ябеда, безпросвітний брехун, лицемір... - бабуся прикрила очі й задоволено посміхнулася своїм думкам: - Гідне моєї поваги дитя!
- Що ви говорите? - насторожилася Роза.
Бабуся стрепенулася зрозумівши, що бовтнула зайвого:
- Я говорю, що більш гідної поваги та любові дитини, ніж ти я ще не бачила. Ти така мила, добра, працьовита й мама твоя трудиться день і ніч, не покладаючи рук, а ти бідненька вся в заплатах і дірках... - м'яка, але дуже холодна, немов нежива рука, доторкнулася до розбитого коліна й рана зникла, просто на очах разом із заштопаною діркою.
- Як ви це зробили? - Роза в здивуванні відкрила рот.
- Ах, дріб'язок, який! Теж мені чудо, я й не таке можу! Дивися, я хочу зробити тобі подарунок, на честь нашої зустрічі, - бабуся дістала з різьбленої шафки тарілочку з голубим обідочком. На ній переливався смарагдами, рубінами й сапфірами браслет неземної краси. Він був куди крутіше, ніж блискуча ложечка, і повністю заволодів Розаліндиною увагою.
- Це мені?! А, за що?
- За розум, красу й скромність! Браслет - непростий, ним нагороджують тільки тих дітей, які заслужили цю велику честь. Він має чарівну силу!
- Чарівну? Але це ж чаклунство, я не хочу, я в Бога вірю! Я в недільну школу ходжу, - підхопилася з дивана Роза, скинувши картатий плед на підлогу. Вона пручалася з останніх сил, втрачаючи всяке бажання робити це. Плед повільно підповз до дівчинки й потерся об її ноги й замуркотів немов кішка.
- Що ти, мила моя! Хіба чарівництво це чаклунство!? Чаклуни, відьми, чорні маги там усякі - вони чорні й зло приносять. Ми ж - світлі чарівники, творимо добрі справи й допомагаємо приниженим і знедоленим. Ну, згадай казки! Браслет буде допомагати тобі в найтяжчі хвилини твого нелегкого життя. Коли тобі буде кривдно й нестерпно боляче, він прийде до тебе на допомогу. Він виконає твої найзаповітніші бажання!
Сяюча краса браслета приворожила дівчинку, і тепер вона не могла від нього відвести очей. Ліва рука сама прослизнула в нього. Метал холодив руку, а дорогоцінне каміння вабило Розу немов живе.
- Дорога моя, ось тут одна дрібничка залишилася, проста формальність, - бабуся простягнула дівчинці ручку й аркуш паперу. Акуратним каліграфічним почерком на ньому були виведені якісь слова, але Розалінді було не до читання, вона насолоджувалася спогляданням браслета.
Бабуся наполегливо стисла кулькову ручку в руці дівчинки.
- Ой! - щось боляче кольнуло Розу, крізь пальці просочилася й капнула на папір червона крапля. - Кров? - вона спробувала визволити руку, але бабуся міцно тримала її.
- Отут напиши, будь ласка, своє ім'я, дитинко!
- Пустіть, мені ж боляче! –стала пручатися дівчинка.
- Це хвилинний біль, зате потім ти все життя будеш мати, що побажаєш і будеш мені дякувати!
Страшний біль простромив серце Рози. Вона почула передсмертний крик Святого Духа зі свого серця: «Не треба!!! Ні, не роби цього, вона не зможе тебе змусити, якщо ти сама не захочеш! Борися, адже Я - сильніший за неї й можу свою силу дати тобі, але Я не можу нічого зробити проти твоєї волі! Я люблю тебе, не відрікайся від Мене!»
При думці, що вона ніколи більше не побачить дивної краси цього дорогого браслета, Розі стало нестерпно жаль себе й вона тремтячою рукою вивела своє ім'я кров'ю.
- Ну, от і все, а ти боялася! Тепер він твій на віки, - бабуся відпустила руку дівчинки. Розтиснувши пальці, вона побачила тернову гілочку, всю в гострих шипах. Бабуся подула й рани на долоні дівчинки зникли, а тернова гілочка перетворилася знову в звичайну, кулькову ручку.
- Що ти так у неї вчепилася, тобі ручка сподобалася? Візьми собі на пам'ять! - бабуся, поспішно скрутивши папір у трубочку, опечатала її сургучем і відправилася в сусідню кімнату, гримлячи засувами.
Але Розалінді було не до цього, адже браслет повністю оволодів всіма її думками, почуттями, пригнічуючи волю. Раніше він був трохи великуватий, а тепер якраз. Через кілька хвилин бабуся повернулася:
- Ну що, подобається, дорога моя? - вона зробила двозначний наголос на слові «дорога» і зареготала. - Ти сама не підозрюєш, яка ти дорога! Носи його на лівій руці, ближче до серця і все чого не побажаєш, буде твоє.
- А, як просити? - розгублено запитала Роза.
- Його не треба просити, він сам знає всі твої бажання, адже він частина тебе.
- Ну, як же, мене вчили в недільній школі, що Бога треба просити, і він дасть...
- Що!? Ну, і багато тобі дав твій Бог? Де ж Він був, коли тебе принижували, заснув? А ангелів, які повинні були тебе охороняти, напевно у відпустку відправив? Як ти думаєш, чому за минулий рік, який ти прожила з Ним, Він не вирішив всі твої проблеми, адже ти так Його просила!?
- Але, Він же... Ісус пролив свою...
Обличчя бабусі перекосилося, посіріло й вона заверещала:
- Не смій вимовляти це ім'я в моєму домі !!!
Роза злякалася й замовчала. Їй навіть стало соромно за таке своє невдячне поводження. Сама думка про Нього... як там Його кличуть, а здається - Ісус, видалася дурною нісенітницею. Дух Божий покинув Розалінду.
- Вибачите мене, будь ласка, я зовсім не хотіла вас скривдити! Ви ж стільки для мене зробили, я так вам вдячна...
- Нічого, - обличчя бабусі знову стало гладким і рожевим, - це ще не все, ти ще й не так будеш мені дякувати. Незабаром ти сама все побачиш і зрозумієш, що тобі цілий рік морочили голову в недільній школі, що ти маєш владу в духовному світі. Ти нічого не мала, а віднині маєш все! Ну, дорогенька моя, тепер тобі пора додому.
- Так, звичайно... - при думці, що їй зараз треба виходити на мороз із мокрими ногами, Роза ледве не заплакала. Вона знехотя потягнулася до задерев'янілих, дірявих черевиків, щоб зашнурувати їх, але на ногах красувалися чудові, шкіряні, теплі чобітки до самого коліна, із пряжечками. Це були ті самі чобітки, за двісті доларів, які вона бачила у вітрині шикарного магазину, коли їздила з мамою в місто! Роза так про них мріяла, але знала, що мамі ніколи не заробити таких грошей. О, чудо - мрія збулася! Дівчинка замість залатаної курточки одягла руду шубку з лисячого хутра. На голові раптом з’явилася тепла шапочка, а шию обернув м'який шарфик з ангорської вовни. Замість роздертого портфеля, Роза підняла з підлоги шкіряний рюкзак, під колір чобітків, повний шкільних приладь. Та яких! Коли однокласники побачать їх, то від заздрості подавляться. Навіть Любка, хоч у неї тато й бізнесмен, такого в неї однаково немає !
Коли дівчинка надягла шкіряні рукавички, то все навколо зникло, і вона знову стояла на краю цвинтаря, біля лісу. Неподалік моторошно завив собака. Порив вітру зірвав сніг з віття.
- Ой, як же я знайду в темряві дорогу додому?! - Розалінда, ледве не заплакала, але наступний порив вітру розігнав хмари. На небі світив повний місяць, стало видно, майже як удень. - Цікаво, котра година?
Щось завібрувало в кишені рюкзака, Роза з побоюванням витягла мобільний телефон з поліфонією. Голосом «хлопчика з хору» він повідомив їй годину, дату, температуру повітря, прогноз погоди на завтра, а також курси валют.
- О це так! Друга година ночі, ну й влетить же мені зараз! Що ж я вдома скажу, звідки все це в мене? - скрикнула дівчинка, але як тільки глянула на браслет, її серце наповнилося спокоєм і впевненістю. Стало тепло й весело. - Збрешу, що-небудь! Перший раз чи що? Ну, такого дня народження в мене ще ніколи не було!
Розалінда радісно підстрибуючи побігла повз могили, назустріч до нового життя, такого життя, котрого вона не могла собі уявити й побачити в найфантастичнішому сні.
РОЗДІЛ 3
ЗОВСІМ НОВЕ ЖИТТЯ
- Де ти вешталася, негідне дівчисько? У могилу хочеш мене звести? Ти - копія твоя ненька! Смерті моєї не дочекаєтеся, щоб квартиру собі присвоїти! Зговорилися за моєю спиною, думаєте, якщо я п'ю, то - зовсім дурень? Думаєте нічого не розумію? Довести мене вирішили? Я ж протверезію, а от у вас як не було ніколи совісті то ніколи й не буде! Твоя мамочка взагалі третій день дома не ночує, а ти приходиш додому о другій годині ночі, і це в одинадцять років! Що з тебе виросте? Виростеш така ж гультяйка, як і твоя мати! Ви обидві - нікчеми й нездари! Утриманки! Кровожерки! - рот вітчима так і залишився відкритим, очі округлилися й налилися отрутою. - Де ти це все взяла? - волосата тремтяча рука потягнулася до шубки.
Розалінда забилася в кут, замруживши очі:
«Тільки шубку не рви! Не займай!! Не доторкайся до мене! Як ти мені набрид! Коли ти вже замовчиш раз і назавжди? Щоб тебе віднесло від мене куди-небудь подалі!»
Пройшло кілька секунд, а до неї так ніхто й не доторкнувся. Дівчинка, поборовши страх і ненависть, розплющила одне око. Вітчима ніде не було. Вона навшпиньках пробігла по коридору й заглянула на кухню - нікого, у ванну - нікого. Роза пробралася в кімнату - і там нікого. Дівчинка покрутила головою, намагаючись виявити, звідки доноситься незрозумілий шум. Її вітчим бовтався, підвішений за підтяжки, на люстрі, мукаючи й безглуздо смикаючи руками й ногами. Він був схожий на маріонетку з лялькового театру. Там, де ще кілька хвилин потому був рот, з’явилася зовсім рівна поверхня. У Розалінди перехопило подих. Спочатку страх, а потім почуття помсти й торжества огорнули дівчинку. Її дух усе ще намагався докричатися з глибини серця:
«Не треба! Не хочу! Нехай усе буде як і раніше!»
Але вголос вона сказала:
- Ну, що тепер скажеш, дорогий мій «таточко»? Повиси до ранку й замислися над своєю недостойною чоловіка та батька поведінкою! - дівчинка врочисто пройшла до своєї кімнати, голосно ляснувши дверима:«От це так-так! Супер! Виявляється, все правда! Це не сон, не казка й не марення!»
Роза благоговійно глянула на браслет і погладила його. Той засвітився й тихенько задзвенів. Дівчинка покрутила його на зап'ясті, щоб зняти. Їй хотілося прочитати, що ж там було написано з внутрішнього боку, але браслет відразу стисся й на превелику силу провертався на руці. Про те, щоб його зняти, не могло бути й мови. «Нічого, ранком зніму. Не піду ж я в ньому в школу? Хоча саме там він мені дуже знадобився б!». Думки про помсту заволоділи дівчинкою не даючи їй заснути. Вона закрутилася в ліжку. Все, що відбулося сьогодні, прокручувалось і прокручувалось у її голові як нескінченний фільм. «О це день народження! От так подаруночки! Дарма, що мама не приїхала й не привітала мене. Вона мені більше непотрібна.»
Але раптом у кутку щось шурхнуло, зашаруділо й зацокало. Розалінда підскочила з жаху на ліжку й запалила світло. Щось безформне прошмигнуло до неї під ліжко. Вона хотіла нагнутися, щоб подивитися, що ж там таке, але не змогла. Страх огорнув Розу. Панічний страх панував над кожною клітинкою дівчинки й вона тремтячи закуталася з головою в одіяло.
Хтось наполегливо шепотів просто в неї у голові: «Так буде завжди. Коли ти захочеш спати, я буду приходити й грати з тобою». Дівчинка обережно обернулася, щоб зрозуміти, хто це говорить і де.
« Що крутишся? Я тут, у тобі й завжди буду з тобою. Я - твій страх!!!»
«А твій папашка все бовтається на люстрі. Добре, якщо не задихнеться до ранку, а задихнеться, теж не велика втрата. Правда, тебе тоді у
в'язницю посадять. Ні, у в'язницю не посадять, скоріше в божевільний будинок. Там тобі саме й місце!» - підхопив інший голос. Він теж тепер жив усередині дівчинки. Тепер їх там було семеро. Вони висловлювалися, перебиваючи один одного, не даючи Розалінді вимовити хоча б слово.
- Ні!!! - закричала дівчинка і вибігла з кімнати в коридор. Роза, відчинивши двері у вітальню побачила, що вітчим лежить на підлозі, згорнувшись калачиком. Вона з надією заглянула йому через плече, але рота як і раніше не було. - Я хочу, щоб у нього з'явився рот! - Розалінда зухвало глянула на браслет і тупнула ногою. Той тихо засвистів і боляче стис руку.
«Ну що, не збувається?» - злорадно замигав один камінчик на браслеті.
- Але чому? Адже всі мої бажання повинні виконуватися! - дивувалася дівчинка.
«Ти маєш шкідливу звичку слухати неуважно й перебивати. Виконуватися будуть тільки ті бажання, які були сказані від щирого, тобто нині уже нещирого серця. Ти ж хотіла, щоб його віднесло від тебе подалі? Ти ж хотіла, щоб він замовчав раз і назавжди? От! Всі твої бажання й здійснилися», - замигав другий камінчик.
- Але зараз не хочу цього! Нехай усе буде як і раніше.
«Ні, як і раніше тепер уже нічого не буде. Збувається тільки те, чого ти дійсно хочеш. Себе ти не зможеш обдурити, а нас тим більше», - замигав третій камінь.
- Кого «вас»? - Роза ладна була розплакатися, вона нічого не розуміла й повністю втратила будь-який контроль над тим що відбувалося.
Тут замигав четвертий : «Нас - тих, котрих ти запросила жити у своє серце.»
- Я нікого не запрошувала, - обурилася Розалінда. - Хто ви такі й чого ви від мене хочете?
«Як, не запрошувала?» - замигав п'ятий камінчик. «У нас є офіційний документ - завіт, підписаний кров'ю!»
- Який завіт? Яка кров? - і отут дівчинка з жахом згадала, що з нею відбулося. Так, вона підписувала якийсь папір, навіть не прочитавши, що там було написано. Вона занадто була захоплена браслетом.
Шостий камінчик продовжив: «Так отож! Читати треба, що підписуєш - не маленька. Ти підписала договір про здачу житлоплощі на необмежений термін. Ти свій чистий і виметений будинок, своє серце, віддала мені й моїм шістьом братам», – на що всі камені схвально замигали.
- Скільки ж вас нині живе в мені? Семеро? А що значить «необмежений термін»?
«А те й значить, що тепер ти назавжди належиш нам!» - уїдливо замигав сьомий камінчик.
- Господи, невже мені ніхто не допоможе, - закричала в розпачі дівчинка, - мене ж обдурили, так не чесно!
«Ти сама відповіла на своє питання, саме Він і тільки Він може тобі допомогти - прийти й вигнати нас, але Він ніколи не прийде до тебе» - підморгнув перший камінець.
- Чому?
«Тому, що ти посоромилася Його, а значить - зрадила Його Дух, що жив у тобі, і запросила нас», - пояснив другий.
- Я вас не запрошувала!
« Запрошувала! У нас є письмове підтвердження!» - відгукнувся третій.
- А якщо я знову покличу Його? - з надією запитала Розалінда.
« Покличеш? Клич, клич! Він ніколи не простить тебе. Ти зрадниця! Ти нікчема!» - відрізав четвертий.
Розалінда впала на коліна, приречено обхопивши руками голову:
- Так, дійсно мені немає прощення! Я заслужила покарання!
«Добре, не драматизуй ти все так! Невже тобі з нами так погано? Що тобі дав Він, коли жив у тобі? Життя вічне? Що за величина така абстрактна, а?» - знущався п'ятий.
Розалінда не змогла відповісти на це запитання. Сама думка про Нього й про те, що Він для неї зробив, здалася повним маренням. Що за «життя вічне» ?
« Ось-ось! Немає нічого вічного. Навіщо тобі все потім, якщо ти можеш мати все зараз, у цьому житті, поки ти молода? Навіщо тобі буде їжа, одяг, розваги там, на небі? На небі тобі все це вже не знадобиться. Та й ніякого неба зовсім немає. Живи на землі собі на втіху,” - замигав шостий.
Розалінда витерла сльози. «Дійсно, і чого я так розхвилювалася? Що ж таке жахливе відбулося? Навпаки, життя тільки починає налагоджуватися!»
« От тепер ти нам подобаєшся, дорога!»
« Дуже дорога, куплена за високу ціну Його крові, а назад викуплена за все це шмаття!»
« Ну, і не тільки за шмаття! Те задоволення, яке очікує тебе сьогодні, і не тільки сьогодні, коштує тієї ціни, що ти сплатила!» - раділи камінці.
Залишок ночі Розалінда крутилася в ліжку, немов у маренні. Вона не змогла б точно сказати, спала вона чи ні. Через її кімнату літав туди - сюди чорний птах, а може - кажан. Хтось бігав, хихикав, шарудів за меблями, під ліжком, у шафі. Холодний піт стікав струмками по чолу. Розалінді хотілося плакати, але тепер вона не могла.
От настав довгоочікуваний ранок. Промені сонця освітили небо й землю. Народжувався новий день. Усе було білим і гарним. Але вся ця краса більше не радувала Розалінду. Горобці постукали у вікно чекаючи крихт.
- А ну, геть пішли! - дівчинка роздратовано стукнула кулаком по склу. Воно задзвеніло й тріснуло. Пташки спурхнули й полетіли. Роза підійшла до дзеркала: «Ой-ой-ой!». На неї дивилася якась зовсім чужа й дуже зла дівчинка. Волосся зробилося ще чорнішим, не слухнянішим й жорсткішим. Воно стирчало в усі сторони, і зачесати його було неможливо. Під очима з’явилися темні кола через безсонну ніч, а очі стали ще темнішими. У них більше не було блиску й світла - тільки порожнеча. Светр і спідниця пом'ялися й забруднилися.
- Ну, і як я піду до школи? - заволала Роза.
« Злого тобі ранку, дорога», - замигав перший камінчик.
- Я вас запитую, як я в такому вигляді піду до школи?
А другий камінь пояснив:
« Усе у твоїх руках, тобто думках, дорога!»
- Хочу праску!
« Дівчинко, ти примітивно мислиш!» - хихикнув третій. «Тепер тобі нічого не треба робити своїми руками. Замов собі нове вбрання. Що ти хочеш: плаття, штани, костюм?»
Через мить Роза крутилася біля дзеркала, розглядаючи новий теплий, двоколірний спортивний костюм. Червоний колір дуже пасував до її як ніч чорного волосся, а синій підкреслював її біле як крейда обличчя. Він був шикарний, блискучий, непромокальний. Зимові кросівки були теплими, а головне дуже дорогими.
Волосся уклалося саме собою. Такої гладенької, акуратної зачіски в Рози не було жодного разу в житті.
- Щоб мені замовити на сніданок? Два бутерброди з чорною й два з червоною ікрою, шинка, апельсиновий сік...
« Агов, не зловживай, а то розтовстієш,» - перебив четвертий камінчик. З кухні прилетіло блюдо з усіма вищевказаними компонентами й зависло в повітрі. Розалінда простягнула руку до нього.
« Що ти, що ти! Не царська ця справа!» - зупинив її п'ятий.
Ніж сам швиденько порізав хліб, намастив масло й ікру, тоненько нарізав шинку. Потім він відкрив пакет із соком, і той сам налився в найтоншого кришталю фужер. Дівчинка розляглась у шикарному новому кріслі біля нового домашнього кінотеатру в роздумах про те, як би їй ще перемінити в кімнаті обстановку. Скибочки шинки, описавши кілька кіл у повітрі, відправлялися в її широко відкритий рот, а сік тоненьким струмком лився невеликими порціями. «Ну ось, тепер я - справжня принцеса! До гарного швидко звикаєш.» Всі ці чудеса вже не бентежили Розалінду, але й не радували її. Вона сприймала їх як належне.
« Час до школи, дорогенька», - нагадав шостий камінчик.
- А що я там забула? - ліниво позіхнула Роза. Тепер їй було ліньки навіть підняти руку, щоб прикрити рот.
Сьомий камінчик обурився:
« Як це що? А Вітя? А Сашко? А дівчатка? А твоя «улюблена» училка?»
Картинки помсти опанували Розину уяву. Яку насолоду надавали їй ці ведіння! Як вони тішили її розтоптане самолюбство!
-Так, це варте того, щоб я піднялася й вийшла на мерзенну вулицю й пішла в прокляту школу до огидних однокласників і вчителів!
« Ось, зараз ми чуємо мову справжньої жінки, людини з великої літери. Ти дуже здібна учениця, у тебе велике майбутнє», - браслет задоволено мигав всіма вогнями.
- Дивися! Дивися! Хто це?
- Розка, кажися.
- Та ні! Ти шо? Звідки в неї такі шмотки візьмуться? Вона ж старчиха!
- Та ні, дивися - Розка, говорю я тобі.
- Ну, зараз перевіримо, - Вітька зліпив сніжку й кинув у спину Розалінді. Вона просвистіла в дівчинки над головою.
- Ха-ха-ха! Мазила! Дивися, як треба, - крикнув Сашко, кидаючи свою сніжку.
Роза повільно повернулася й ліниво підняла руку. Сніжка зупинилася, блискаючи, швидко закрутилася навколо своєї осі. Потім, зробила коло і полетіла назад у Сашка, боляче вдаривши його по носі. Потім відскочила й, ніби секунду подумала та полетіла в напрямку до Вітька. Той, заверещав і сховався за куток. Сніжка наздогнала його біля самого входу в школу, і залізла йому за пазуху. Крики хлопчика тішили слух Розалінди. З почуттям глибокої поваги до себе й зневаги до всіх навкруги вона прямувала по шкільному подвір’ю з почуттям найглибшого задоволення. Назустріч їй бігли заправитися дозою нікотину пед уроком дві старшокласниці:
- Ти ба! Чуєш, ти, обідранка, де ти такий прикид нарила? - Алла схопила Розу за комір і спробувала забрати в неї рюкзак.
- Я не зрозуміла: ти шо, зовсім страх втратила? Дивися, Алла, шо в неї на руці? - Оксана грубо схопила Розалінду за ліву руку.
- О ба на! А от, малявка, ти потрапила в конкретну халепу! Колися, де сперла! А ну, пішли до директора! – потішалася Алла.
Роза мовчала, зчепивши зуби. Браслет заблискав всіма вогнями й засичав. Оксана, відскочила, судорожно розмахуючи руками й дмухаючи на них:
- А-а-а! Він електричний!
- Ти шо, дура? А ну, дай сюди! - Алла боляче стисла руку Рози, намагаючись зняти браслет.
- Щоб ти згоріла синім полум'ям! Ненавиджу! - процідила крізь зуби Роза незнайомим шиплячим голосом.
Оксана істерично закричала й кинулася гасити раптово спаленілу синім полум'ям Алину куртку.
- Ти чого це мене лупиш?
- Алла, ти гориш!
- Шо?!
Через секунду обидві старшокласниці топтали дорогу пухову куртку, що продовжувала жевріти, дуже смердячи, а Розалінда, ніби нічого не сталося, попрямувала до школи й піднялася на другий поверх. Мовчки зайшовши в клас, вона чинно наблизилася до своєї парти. Її стілець був, як завжди засіяний кнопками, а парта вимащена клеєм.
«Хочу помінятися стільцем з тим, хто це зробив», - подумала дівчинка. Раптом з іншого кінця класу «заднім ходом» виник Кирило, волочачи за собою стілець. Усі сміялися. Однокласники були в захваті від приколів свого товариша. Кирило був відомим жартівником, і діти з нетерпінням очікували, чим же закінчиться ця сцена.
Він спритно й швидко обминав парти й стільці, наближаючись до Розалінди. Коли вони порівнялися, і очі їх зустрілися, дівчинка прочитала в них здивування, що переростав у непідроблений жах. Очі хлопчика наповнилися сльозами, а в горлі застряг лемент, коли він з розмаху шльопнувся на, ним же приготовлені для Рози, кнопки. Клас був у розгубленості. Сміятися чи не сміятися? Але коли Кирило чомусь почав витирати волоссям клей з парти, пролунав вигук
здивування. Почулися поодинокі смішки. Чомусь це видовище не так тішило дітей, як позавчорашнє, коли Розалінда сиділа на кнопках, а її зошита було приклеєно до парти.
- Піднімись з мого місця і поміняй мою парту на чисту, - холодно кинула Роза немов нічого особливого не відбулося.
Кирило, істерично схлипуючи, позадкував назад до своєї парти. У цей час пролунав дзвінок, і в клас увійшла вчителька. Вона оторопіла і застигла у дверях класу:
- Що тут відбувається?
Усі мовчали.
- Я тебе запитую, Семенов, що ти робиш? - нервово прикрикнула вчителька.
- Це не я, це все вона! - застогнав Семенов.
- Постав парту на місце й сядь.
- Я... я не можу, - заскиглив хлопчик. Його руки приклеїлися до парти.
- Я сказала, закінчуй свої дурні жарти! Урок вже почався. Ти що, хочеш потрапити до директора?
- Ганно Григорівно, нехай Семенов поставить цю парту в кінець класу, а мені притягне свою, чисту.
- Я не зрозуміла, що це ти тут командуєш? І взагалі, що це на тобі вдягнено? Чому ти без форми?
- Я прошу, щоб мені поставили чисту парту! - відчеканила кожне слово Розалінда, не міняючи холодного виразу обличчя.
Семенов, швидко рухаючись задом наперед, переставив парту Розалінди й з такою ж швидкістю притягнув свою, збиваючи при цьому однокласників з ніг.
- Усіх до директора! Я не потерплю такого хамства в своєму класі!
- Ганно Григорівно, сядьте на місце. Настав час починати урок.
Розалінда сіла за чисту парту й дістала підручник. У класі стояла мертва тиша. Ганна Григорівна якось дивно, немов знехотя, пішла до свого столу. Розкриваючи тремтячими руками журнал, повільно згинаючи ноги в колінах, вона сіла на стілець. А він брикнув ніжками, немов молода конячка, підкинув її й поніс через увесь клас. Журнал вирвався з рук і, затріпотівши сторінками, наче розлючений птах, почав атакувати вчительку. Коли, стілець, що наче сказився, виніс її в коридор, журнал взявся за учнів. З коридору доносився лемент сповнений жаху та відчаю:
- Потоп! Пожежа! Землетрус! Рятуйте!
РОЗДІЛ 4
ПОЧАТОК КІНЦЯ
Цього дня занять у школі не було. Вони припинилися надовго. Було оголошено карантин через невідомий вірус, що вразив учнів і вчителів. Також незрозумілі явища незнаного походження вразили все містечко, через що був уведений надзвичайний стан. Їхнім джерелом була саме школа, тому вона цілодобово перебувала під наглядом й спостереженням правоохоронних органів. Періодично від школи від'їжджали машини швидкої допомоги й, мигаючи синіми вогнями, відвозили потерпілих у міську лікарню. Виття сирен оглушувало тихе містечко не тільки з ранку до вечора, але й всю ніч. Та й тихим його вже не можна було назвати, тому що воно перетворилося в епіцентр усіляких катаклізмів, які проявлялися майже одночасно. Обласні, а також столичні газети майоріли голосними заголовками: «Пожежа в провінційній школі», «Повінь серед зими», «Діти стали заручниками інопланетян», «Примари прийшли». Сам президент країни очолив комісію з розслідування цих надприродних явищ.
У містечко з'їхалися вчені, психологи, парапсихологи, екстрасенси, провісники, цілителі з дипломами й без них, а також астрологи, хіроманти й усілякі гадателі: від карт тарро до кавової гущі. У місцевому готелі більше не було місць, і місцеві жителі мали чималий прибуток, приймаючи гостей. Вони здавали будинки, квартири, дачі, сараї, комори, курені й навіть будиночки з картонних коробок - адже тепер літо було в розпалі. Страх і жах жителів містечка перед прокльоном, що звалився на них, як сніг на голову, змінився гордістю й почуттям власної гідності.
Про їхнє містечко востаннє писали в газеті 17 років тому, коли на городі двірника Петрова виріс чудо-гарбуз вагою понад 500 кг. А ще коли в місцевому лісі був знайдений гриб, на якому вільно могли сісти два школярі. Та ще коли в саду в куховарки Дудовой виросла троянда із шипами на пелюстках. Ось і вся популярність. Усе це почало відбуватися після нещасного випадку на місцевій атомній електростанції. Багато хто тоді виїхав жити до великих міст, злякавшись усіх цих чудес. Санаторії і турбази на березі водосховища спорожніли й перетворилися в руїни, житла для диких птахів і бездомних тварин. Говорять, що там навіть одного разу бачили лісову химеру.
Тепер містечко набуло слави значнішої за колишню. Воно стало центром неординарних подій, куди приїжджали навіть іноземні гості. Місцева влада розпочала будувати готель. А поки тривало будівництво, знайшлося застосування для напівзруйнованих будівельних вагончиків. Турбаза після косметичного ремонту прийняла перших поселенців, учасників симпозіумів по парапсихології, екстрасенсориці й телекінезу.
«Немає добра без лиха! Нарешті, свято й на нашій вулиці, в нашому Богом забутому містечку!», - раділи місцеві жителі. На жаль, вони не знали, що не Бог забув їх, а вони забули Його.
У міськраді вирішували питання про недоцільність використання приміщення храму. Його прихожани марнували таку цінну будівлю для проведення незрозумілих і навіть шкідливих зборищ. Місту це було не вигідно й нині в храмі замість служби проводили симпозіуми та семінари, що давало чималі доходи, і до того ж було куди цікавіше.
Тепер у храмі християнам здавалася тільки одна маленька комірчина під недільну школу. Та й самих християн у містечку помітно зменшилося. У багатьох з них тепер не вистачало часу ходити до церкви, адже туристичний бізнес - це не жартівлива справа й вимагає серйозного підходу. Тільки жменька дітей продовжувала збиратися в неділю у цій кімнатці, щоб співати там якісь дивні пісні й грати в якісь дурні ігри. Діти є діти. До них влада ставилися лояльно: «Нехай поки співають, аби тільки не пили, не курили й не кололися».
- Розаліндо! Розо!
«Знову вони! Як вони мене дістали! Чого вони від мене хочуть? Я ж їх не зачіпаю! Чому вони до мене липнуть?»
- Привіт, Розаліндо! Куди ти пропала? Ми так по тобі скучили! - Танюша й Настя бігли до подруги з розкритими обіймами.
Роза вся зіщулилася, лице її зморщилося, вона замружила очі, немов очікуючи удару. Поки дівчата радісно обіймали подругу, та тремтіла, немов її бив озноб.
- Я... у мене... дуже... дуже багато справ і зовсім немає часу ходити у вашу недільну школу.
- Не «вашу», а нашу, - поправила Танюша, посміхаючись. Від цієї щирої посмішки Розалінда затремтіла ще сильніше.
- А як же Ісус? Він же любить тебе й чекає, - здивувалася Настя, сяючи такою ж непідробленою посмішкою.
« Чого вони зубоскалять? Припини з ними розмовляти! У тебе немає нічого спільного із цими фанатичками», - захвилювався браслет, боляче стискаючи руку Розалінди.
- Любить?! Дістали ви мене! Задрали своїми казками про пекло й рай, про доброго Бога й злого диявола! Що такого доброго зробив мені ваш Бог?
- Як що? - дивувалася Танюша. Її очі наповнилися слізьми. - Він нас створив, Він нас урятував, Він нам дав життя вічне!
- Створив? А навіщо Він мене створив? Навіщо я народилася в батьків-обшарпанців? Їм треба було заборонити мати дітей. Урятував? Від чого? Від гріха? А я просила мене від нього рятувати? Мені й з ним було непогано. Я не хочу життя вічного після смерті. Хочу життя нормального при житті, сьогодні, зараз. Я не хочу, щоб мені плювали в лице, обзивали і тикали в мене пальцем. Мені набридли їхні питання типу: «А де ж твій Бог? Що, Він тебе забув? Або, може, Він заснув? Де ж твої ангели-хоронителі? Чому вони не спустяться з небес і не покарають твоїх кривдників? Напевно, твій Бог відправив їх у відпустку?» Я втомилася підставляти другу щоку.
- Але ж Ісус...
- Слабак ваш Ісус. Кому була потрібна Його марна смерть? Безглуздо віддавати життя за тих, хто цього не заслужив, а тим більше, за тих, кому це не потрібно. Я більше так не хочу жити.
- Адже Бог... Він же - любов... Він сильніше. Він дає силу любові, що здатна... - сльози котилися градом по щоках Тані, заважаючи їй говорити.
- І на що ж вона здатна? Ні на що! Тепер у мене інша сила. Тепер я можу все. Розумієте? Я можу з вами зробити все, що захочу. Усе, що
відбувається в нашому містечку, зробила я! Скажіть спасибі, що ви до- тепер цілі!
- Що ти зробила, Роза? - дивувалася Настя.
- Усе: пожежі, землетруси, повені, предмети що літають по повітрю, хвороби. Це все моїх рук справа. Я все можу! Варто мені тільки побажати, і вас вітром здує.
- Навіщо? - щиро здивувалася Таня.
- Тому, що ви мені набридли! - закричала Розалінда, витріщивши очі, - хочу, щоб вас усіх здуло звідси подалі!
На лівій руці дівчинки заграв всіма вогнями, заіскрився браслет, задимився, засмердів і затих. Розалінда в здивуванні глянула на нього, потрусила, потерла , але нічого не відбулося.
- Здрастуй, дівчинко моя, - хтось позаду підійшов і обійняв Розалінду за плечі. - Як я давно тебе не бачила!
Розалінда підняла очі вгору. Це була вчителька недільної школи:
- Я рада, що ти до нас прийшла. Нам усім тебе дуже не вистачало.
- Я не до вас ішла, - Розалінда вислизнула з обіймів учительки.
«Що ти робиш? Адже ти так про це мріяла! Ти ж хотіла побачити своїх друзів і вчительку, тих, хто тебе любить по-справжньому!» - приглушено запитав голос її духу із серця.
- Жаль. А ми думали, що ти теж за нами скучила, - сумно посміхнулася вчителька.
- Мені ніколи нудьгувати. Невідкладні справи нечекають. У мене віднині нове життя. Тепер маю багато друзів. Мене люблять усі.
- Мила Розаліндо, тебе не люблять, тебе бояться.
- Так, може, і бояться. А раз бояться, отже, поважають.
- Ні, повагу й любов не можна побудувати на страху.
- А як же страх Божий, про який ви мені так багато розповідали?
- Страх Божий, це - єдиний страх, джерелом якого є любов. Це страх перед тим, щоб заподіяти біль Тому, хто тебе любить.
- Адже, тепер наді мною ніхто не сміється !
- Але, і з тобою ніхто не сміється й не радіє.
- Мене більше не принижують учителі. Мені ставлять тільки 12 балів з усіх предметів.
- Але це не означає, що ти стала добре вчитися. Вони теж бояться тебе. Ніхто не хоче бути підсмаженим або покусаним комахами, що збожеволіли.
- Ні! Вони мене люблять! Вони всі хочуть зі мною дружити. А ви всі мені більше непотрібні. Ви мені не цікаві. Мені з вами нудно. Нудні ви!
- Мені жаль тебе, але я вірю, що ти станеш колишньою: доброю й сміливою дівчинкою. Ми будемо за тебе молитися.
- Не треба за мене молитися! Я ніколи не буду колишньою! Я не хочу! Я всіх вас ненавиджу! - Роза затупотіла ногами. Стиснувши кулаки, вона підняла руки до гори: - Щоб ви всі лопнули, випарувалися, зникли! Браслет не подавав ніяких ознак життя. Сльози безпорадності
й розпачу бризнули з очей дівчинки. - Я вам усім ще покажу! - кричала вона, тікаючи геть. Гнів і лють переповняли її. Волосся вибилося з-під шпильок і стирчало в різні боки. Браслет заіскрився й задзвенів. Вона все бігла. З-під ніг летіли камені, консервні банки, паперові пакети й інше сміття, що валялося на дорозі. Там, де ступала її нога, плавився асфальт. Скло в вікнах будинків тріскалося. Із дзенькотом обсипалися розбиті ліхтарі. Невідомо звідки узялися полчища ос. Вони чорними стрічками просочувалися в розбиті вікна.
- Чому я не змогла нічого зробити з ними? Чому не здійснилися мої бажання? Чому їх не здуло вітром? Чому вони не лопнули? Вони будуть думати, що я брехуха, - Розалінда зупинилася, важко дихаючи й підняла ліву руку. - Ви чого мене підвели, скляшки марні? Усі тепер будуть сміятися наді мною й тикати в мене пальцем!
Браслет засичав як змія, боляче стискаючи руку Розалінди. Він упивався в її тіло все дужче й дужче. Дівчинка з жорстокістю вчепилася у нього, намагаючись визволити руку.
Браслет не знімався з того самого далекого зимового вечора. Настала осінь, почався навчальний рік, уже вісім місяців браслет жив на руці Розалінди, він став частиною її, він зрісся з нею й пустив коріння. Кожна спроба поворухнути його викликала дикий біль. Браслет з кожним днем займав у серці дівчинки усе більше й більше місця, роблячи його чорним і залізним. Але в омертвілому серці Рози залишився один єдиний живий паросток, що з останніх сил боровся за життя, завдаючи нестерпного болю. Єдиною, людиною, яку Розалінда ще любила, була її мама, але й ця любов боролася з непрощенням, що пожирало серце дівчинки. Мама з'являлася дома ще рідше, ніж колись. Вона боялася своєї доньки, як і всі інші. Віднині мамі не треба було важко працювати, щоб прогодувати свою дитину, тому що в них було все. Жили вони у великому гарному будинку. Мама їздила на новенькому спортивному автомобілі, носила дорогі вбрання, мала власний салон краси. Все це багатство з'явилося за бажанням її дочки в одну мить й збільшувалося з кожним днем.
Вітчим уже нікого не кривдив. Спочатку Роза хотіла позбутися його, але за маминим проханням вона дозволила йому бути прибиральником у їхньому будинку й жити в маленькій прибудові біля гаража поруч із вольєром для собак. Він як і раніше мовчав. Як мама не благала Розалінду, та нічого не змогла зробити. Усяке зле слово, що злітало з вуст дівчинки ставало реальністю, а повернути назад вона нічого не могла, навіть якщо потім і шкодувала про це. Згодом злих слів і бажань ставало все більше, проте збувалося тільки те, чого вона дійсно хотіла. Роза була повноправною господаркою в триповерховому будинку, але це не могло замінити їй мамину любов і турботу, яких їй так не вистачало. А мама уникала доньки, проводячи увесь час на роботі. Вітчим же дівчинку зовсім не цікавив, навіть як об'єкт для знущань. Вона майже забула про його існування.
Єдині живі істоти, з якими Розалінді поки ще подобалося спілкуватися, були її собаки. Дівчинка мала тераріум зі зміями. Величезну насолоду вона одержувала, коли згодовувала їм живих мишей.
Особняк, у якому жила Роза, люди обходили десятою дорогою, вважаючи його проклятим місцем. Діти в містечку перехворіли якимось дивним захворюванням. Більшість з них залишилися інвалідами. Вітьку, посивілий батько, возив на інвалідній колясці, після того страшного випадку, коли невідомо звідки узялися полчища змій й покусали хлопчика. Він чудом вижив, але втратив дар мови і не вимовляв ніяких звуків, крім жалібного нявкання. Переміщатися він міг тільки рачки. Всі інші однокласники та сусіди відскіпалися легкими каліцтвами.
Багато хто із учителів уже більше не викладали. Ганна Григорівна потрапила в божевільний будинок, а Наталя Панасівна втратила в наслідок пожежі будинок і господарство й харчувалася на смітниках, збираючи пляшки.
Розалінда закінчила навчальний рік круглою відмінницею, директор сказала, що їй світить золота медаль, додавши про себе: «Якщо доживемо». Дожити тепер мріяли багато хто із учителів і учнів. Кожний намагався догодити Розі як міг.
У дівчинки з'явилося багато «друзів», і в містечку катаклізми майже зникли. Дівчинка милостиво дозволяла Кирилові носити свій портфель із підручниками, а подружкам - сумку з обідом. У школі вона не хотіла привертати зайву увагу літаючими бутербродами. Іноді вона дозволяла, підлабузникам, що ходили за нею слідом, поправити собі пасмо волосся, що вибилося, або почистити черевики, що запилилися. Коли був гарний настрій, вона поблажливо нагороджувала своїх «друзів» дрібничками, сто доларовими купюрами або золотими прикрасами. Розалінда була строга, але справедлива.
Щоб розважитися, вона влаштувала на останньому дзвінку дощ із купюр різного достоїнства валют усього світу. Насолоди їй вистачило на півгодини. Вона саркастично посміхалася любуючись, як учні, батьки й учителі, плазуючи рачки, збирали гроші. Але й такі видовища все рідше радували її. Понад усе вона любила спостерігати біль, сльози, бійки, приниження, знущання над тваринами. Роза вже не могла робити нічого гарного й доброго, навіть якщо й хотіла, а лише бридкі вчинки, тому що усе це творила не вона, а гріх, що жив в ній.
Скільки не крутила Роза браслет, так нічого й не домоглася. Замигав перший камінець:
« Припини, все марно. Ти намагаєшся у фізичному світі виправити те, що відбулося в духовному. Як там у цій вашій Біблії написано: «Тому що ми боремося не проти крові й плоті людської, а проти правителів, проти влади, проти всесвітніх сил зла в небесах...», ну а далі не цікаво. Правда написана, як це не сумно. І взагалі, у цій бридкій книжці одна тільки правда. Немає ну ні крапельки неправди. Око не має на що покласти».
- Чуєш, ти, чого це ти мене так підвів?
« Ну, вже вибачай! Над ними в нас влади немає. Вони нашому хазяїнові не належать. Що ж ми можемо зробити?» - виправдувався другий.
- Ти ж говорив, що можеш все й що я можу все!
« Ну, говорили! Взагалі ж ми не зобов'язані перед тобою звітувати. Чи мало, що ми говорили! Ми не зобов'язані правду говорити. В нас взагалі немає ні краплі істини. Ну, збрехали трохи. Що ж тепер? Нічого не поробиш!» - огризнувся третій.
- Це вже точно, що нічого не поробиш, - дівчинка приречено опустила руку. - Що ж мені нині робити?
« А що, власне кажучи, тебе не влаштовує, - захвилювався четвертий, - чого тобі ще не вистачає?»
- Мені не вистачає друзів. Мені не вистачає любові. Мені не вистачає Ісу... - і серце Рози простромив гострий біль.
« Ні! Не смій вимовляти це ім'я! Написано ж: «Не вимовляй ім'я ... в суєті». От і не вимовляй. Заспокойся. Чого хочеш? Друзів хочеш? Новеньких? Будуть тобі новенькі. Тобі треба обстановку перемінити, пивця попити, сигаретку закурити. З’їзди на дискотеку в місто, у кіно сходи, у магазин, у казино зрештою. Хоча ні, туди тобі ще зарано. Ну, нічого ми пошукаємо для тебе щось цікаве. Собачі бої, наприклад, а?» - затараторив п’ятий.
- Добре, поїхали. - Роза сунула руку в кишеню й побрела до зупинки.
Сонце котилося до обрію крізь фіолетові пір'ясті хмари. Теплий вітер кружляв опале золоте листя. Але вся ця краса давно вже не радувала Розалінду.
Проходячи повз залізну огорожу школи, вона злобливо штовхнула ногою ворота. Вони заскрипіли іржавими петлями й затихли. Дівчинка не знала, що за нею спостерігають три пари цікавих оченят.
Троє хлопчаків чекали своїх батьків. Вони добре знали Розалінду, тому що ходили в молодшу групу недільної школи. Тепер ледь пізнавши її, вони хотіли окликнути, щоб привітатися, але раптом усе покрила темрява. Похмура, величезна тінь лягла на містечко. Стало холодно й страшно. Гілки на деревах затріщали й обсипалися. Вітер приніс сморід тління. Роза підняла очі до неба. Хтось величезний і жахливий перепинив їй шлях. Чорний одяг розвівався в поривах вітру. Блиснули порожні білі очі. Чудовисько оголило ікла:
- Ми прийшли за тобою, дитя людини, - голосно заскрипів велетень. - Твій час минув. Тепер ти належиш нам.
- Хто ти? - від жаху дівчинка заціпеніла.
- А ти не пізнаєш мене?
«Гріхуха!» - страшний здогад охопив дівчинку. Нахлинули спогади: різдвяний спектакль, що готувала недільна школа. Ангел приносить дітям подарунки від Господа, але тут з'являється Гріхуха зі своїми служниками - Жорстокістю, Неправдою, Ябедництвом, Неслухняністю і Жадібністю. А от і сама Роза в костюмі Ябедництва корчить гримаси, намагаючись налякати малят. Гріхуха повідомляє, що ці діти не заслужили подарунків, тому що вони жадібні, жорстокі, неслухняні й брехливі, а такі діти по праву належать Гріхусі, і він прийшов, щоб забрати їх у царство тьми. Але ангел стає на захист дітей і говорить, що вони мають шанс на порятунок і право на покаяння. Коли всі діти просять прощення в Бога, вони одержують владу від Бога над Гріхухою. Вони зв'язують його разом зі служниками серпантином, засипають конфетті й проганяють геть.
Все це стало таким далеким і нереальним, хоча не пройшло ще й десяти місяців з того вечора!
«Ось якби я могла зараз, як ті діти, попросити прощення в Батька! Ні, Він ніколи не простить мене за все вчинене. Які слова вона говорила про Ісуса? Я сама відмовилася від Святого Духа, і Він покинув мене. Шляху назад немає.»
- Ти права. Він тебе ніколи не простить. Ти – наша, бо підписала договір. Тепер іди зі мною.
- Чому я повинна йти з тобою у твоє мерзенне царство?
- А ти й так у ньому вже давно. Залишилося тільки уточнити деякі формальності. У договорі було сказано, що ти віддаєш свою душу в обмін на браслет, і він, ставши частиною тебе, виконує всі твої бажання. Сім моїх найлютіших кращих слуг живуть у тобі, виходить, ти - моя. Ти надала своє тіло їм в оренду під житло. Твоє земне життя закінчилося, віднині час додому. - Гріхуха підхопив дівчинку своїми величезними лапищами. Змахнувши своїми чорними крилами він понісся вгору. Вихор закружляв жовте листя над містечком. Чорна крапка зникла в небі. Почувся гуркіт грому, блиснула й згасла блискавка. Все навкруги огорнула тиша. Зійшов місяць, зайнялися зірки. Промайнула ніч, настав ранок.
РОЗДІЛ 5
ВОНИ ОДИН ОДНОМУ ПРОТИВЛЯТЬСЯ
Страхітливу розповідь дітей батьки сприйняли, як чергову, неординарну дитячу фантазію. Лише старші брати та сестри якось переглянулися й загадково посміхнулися, немов здогадалися про щось, чого не могли знати їхні батьки. А мала Танюша, старша сестра Богдана й Валика, чомусь змінилася з лиця й ставила братам та їхньому товаришу Даниїлу багато питань. Вона повірила хлопчикам! Дівчинка знала, що це був той самий Гріхуха з Різдвяного спектаклю. Тільки цей був справжній! Саме він забрав її подругу Розалінду. Хлопці розповіли Тані, що намагалися кликати дорослих на допомогу, але ті чомусь не бачили Гріхуху й посміхаючись забавній дитячій вигадці залишали їх. У кожного з них були свої дорослі, невідкладні справи.
Моторошна картина викрадення дівчинки чудовиськом, настільки вразила дітей, що від тепер вони не могли думати про щось інше. Тільки коли вони сварилися та билися в черговий раз, то було над чим замислитися, крім страшної події.
- А - а -а-а! Це моя машинка, віддай! Це мій тато її мені купив!
- Не бреши! Це мій тато мені купив!
Два хлопчика торсали один одного, качаючись по пісочниці. Іграшкова машинка тріщала в чіпких дитячих пальчиках. Третій хлопчина намагався відновити справедливість.
- Даник, дай Боді пограти! Наша машинка вчора поламалася! Ну, не будь жадюгою! - Валик марне намагався розняти друзів.
- Ні, я не віддам! Це ж - моя! Я сам буду гратися! - Даник вчепився побілілими пальцями в недовговічну китайську пластмасу. Очі Богдана наповнилися слізьми, обличчя почервоніло від напруги й кузов опинився в його руках. Валик кинувся піднімати, запчастини що посипалися на всі сторони:
- Знову поламали, дурники! - його великі очі сповнилися сльозами, а справедливий гнів переповнював душу.
Даниїл зарився обличчям у пісок, притискаючи до грудей коліщата. Це єдине, що в нього залишилося. Беззвучні ридання трясли маленьке тільце. Богдан, розмазуючи бруд по щоках попрямував до хвіртки:
- Я тебе, Даник, більше не люблю!
- Ні, Бодя, це я тебе більше не люблю! Ти поганий, іди від мене! - раптом вибухнув лементом Даниїл. Бодя заридав і побіг до хвіртки.
- Ну, все! Більше ми до тебе ніколи не прийдемо! Ти до нас теж не ходи! Ти жадюга! - Валик побіг за братом, потім повернувся й розтоптав залишки поламаної машинки. - Так тобі, ось так, одержуй! Щоб знав як жадібничать!
- Ви куди? - «прозрів» Даник. - Я вас не пущу! - він кинувся напереріз і загородив хвіртку своїм тілом. Бодя спробував відтягнути друга, та безрезультатно, тільки розірвав йому футболку.
- Пусти! - очі Валика налилися кров'ю й він схопив камінь. Зав'язалася бійка. Після нетривалої боротьби брати «прорвали оборону» і вирвалися на волю. З лементом: «До мами хочемо! До тата хочемо! Ми все розповімо!» - вони бігли по вулиці в напрямку до свого будинку.
- Ні!!! Не йдіть! Ви ж мої друзі! - Даник кинувся навздогін, але не зміг догнати втікачів й упав на коліна посеред дороги. - Я вас прощаю! Вибачите й ви мене! - стенав він у розпачі.
Валентин зупинився в розгубленості. Він не вмів довго злитися. Подивившись вслід старшому братові, що тікає, він розвернувся й попрямував до ридаючого товариша. Підняти Даниїла з колін йому не вдалося, той не звертав на нього ніякої уваги, він був безутішний:
- Богдан! Бодя! Друже мій найкращий, повернися, я все прощу!
Валик у розгубленості кинувся бігти за братом. Наздогнавши його вже майже біля самого їхнього будинку, розпочав переговори. Валентин був миротворцем. Через півхвилини він уже тягнув брата, що упирався, до їхнього спільного друга Даниїла.
Через кілька хвилин кращі у світі друзі обнімали один одного. Вони цілувалися, вимовляючи клятви про вічну любов і давали «слово пацана», що більше ніколи не будуть сваритися. Вони забули про поламану машинку - причину їхньої маленької міжусобної війни, вірніше про те, що від неї залишилося. Її потрощені деталі, як «німий докір» їхньому сумлінню, були розкидані по всьому дворі, але на них більше ніхто не звертав уваги.
- Ось вам, друзі, мій велик - катайтеся! - «жест доброї волі» з боку Даника справив на братів карколомне враження. Вони радісно, але одночасно спробували «осідлати» велосипед.
- Це ж мені Даник дав покататися! Він же мій друг! - заверещав Бодя.
- Ні, мені! Він мій друг! - зчепив зуби Валик. Брати стали тягти велосипед кожний у свій бік. Його могла очікувати доля машинки, але Даник «перемінив тему»:
- Хлопці, а в мене є печиво із кремом! Рожеве! Багато! Будемо його їсти? Гайда на сінник?!
Такі «мексиканські серіали» розігрувалися по кілька разів у день у житті трьох нерозлучних друзів. Вони не мислили один без одного свого існування, але з якихось нікому з них невідомих причин їм не хотілося ділитися іграшками. Усе з тих же таємничій причин їм одночасно хотілося кататися на гойдалці й яблука виявлялися занадто «маленькими», а печиво «не смачним», щоб ними ділитися. Щось таємниче і невідоме змушувало їх мучити один одного, завдаючи болю маленьким серденькам. Хлопчики дуже любили своїх батьків, старших братів і сестер, але їм чомусь зовсім не хотіли їх слухатися, коли ті їх забирали додому у розпал гри. Ох, як їх дратували рідні і близькі, коли укладали спати під час таких привабливих фільмів-жахів! У такі сумні хвилини життя хлопчики чомусь менше любили своїх рідних, ніж завжди. Любов зменшувалася до мікроскопічних розмірів, коли їх будили рано в школу. Інша справа, коли їм дарували подарунки або виконували їхні заповітні бажання!
Вихователів і вчителів вони любили ще менше, ніж своїх рідних і близьких. Особливо, коли ті їм робили зауваження або карали за неслухняність. Однокласників вони любили ще менше. Особливо тих, хто їх обзивав і віднімав іграшки. Іноді друзі навіть «давали здачі» кривдникам, стаючи горою один за одного.
А ще в їхньому житті були незабутні години, коли вони приходили на заняття до недільної школи. Вчителька розповідала їм, що треба любити всіх і навіть тих, хто тебе кривдить. «Своїх» було любити не завжди легко, а от «чужих» ще складніше, фактично неможливо.
Сонечко було теплим і ласкавим. Воно збиралося спати. Величезним, жовтогарячим, палаючим апельсином воно котилося за обрій.
Богдан, Валик і Даниїл уже давним-давно помирилися. Вони лежали на м'якому й запашному сіні, смакуючи печиво, цукерки, зефір у шоколаді. Хлопчики великодушно пропонували один-одному солодощі. Смачного було багато й ділитися було зовсім неважко. Друзі жваво обговорювали те що відбулося вчора ввечері.
- Ось якби ми були дорослими, - зітхнув Валик.
- Ага, величезними, сильними й міцними, як наші татусі, - стис кулачки Даник. - От би ми тоді цьому Гріхусі показали!
Богдан погрозив невидимому ворогу:
- Схопили б його, зв'язали й убили!
- Та й не дали б йому забрати Розу! - похнюпився Валик.
- Що ж нам тепер робити? - задумався Даник.
Хлопчики тяжко зітхали. Вони так мріяли швидше вирости, стати дорослими, високими й сильними. Як добре ходити на роботу та по магазинах, роз'їжджати на машині туди й сюди! Коли ти дорослий, ніхто не зможе вкласти тебе спати, коли тобі зовсім не хочеться. Дорослому можна їсти цукерки з ранку й до вечора, а не тільки те, що корисно. А ще можна дивитися по телевізору всі передачі й фільми, навіть після 23.00! От це життя!!!
- Що це? - хлопчики здригнулися. Невідоме сяйво залило сіновал.
- Це що, пожежа?! - припустив Даник.
Очі Валика округлилися:
- Ні, це не пожежа... це здається...
Хтось дуже високий, весь у білому підняв у повітря сіно, розмахуючи своїми величезними крилами. Йому було затісно в цьому невеликому приміщенні за назвою “сінник”. Підняті вітром соломинки повільно осідали.
- Мир вам, сини Бога Живого! Не бійтеся! Я посланий до вас, щоб повідомити волю Творця! Сущий заглянув у ваші серця й побачив там бажання! Він знає, що ви хочете звільнити з рабства вашу подругу Розалінду!
- Так, дуже хочемо! Але як же ми її врятуємо? - розвів руками Бодя. - Адже ми ще такі маленькі!
- І зброї в нас немає! Тільки іграшкова, - засумнівався Даник.
- Творець дивиться у ваші серця! Немає нічого важливішого, за щире серце! Ви - чисті сосуди, саме тому Господь обрав вас, звільнити дівчинку. Ви готові відправитися зі мною зараз?
- Звичайно, готові! - Богдан підхопився, обтрусивши соломинки.
- Так, куди йти? - Даник смикав Ангела за білосніжний хітон, зібравши їжу в пакетик, на дорогу.
- А як же наші батьки? - стурбувався Валик.
- У духовному світі час тече інакше. Виконавши те, що вам заповів Бог, ви повернетеся в той же день і в ту ж годину й на те ж місце. Ніхто не помітить вашої відсутності й ніхто не буде хвилюватися.
- Тоді ми згодні, - Даник підійшов до дверей, - куди йти?
- А ми підемо чи полетимо? - поцікавився Бодя.
- А ти справді Ангел? - Валик з інтересом доторкнувся до пір'їн на крилах Ангела, але одразу боязко відсмикнув руку.
- Невже ми Бога насправді побачимо? - Бодя одягнув курточку.
- Так, діти! Уперед, великі справи чекають на вас! - Ангел змахнув величезними крилами. Потоки повітря підняли хлопців вгору крізь дах. Усе навкруги заблищало, задзвеніло и стіни сінника зникли. Під ногами замість м'якого сіна раптом невідомо звідкіль з’явилися легкі білосніжні хмари.
Спочатку друзям здавалося, що вони зависли у небі на одному місці, та згодом вони зрозуміли, що стрімко летять. Вогненні диски, сяючи спіралі, кольорові іскри проминали дітей, як у комп'ютерних іграх! Раптом хмари під ногами зникли й хлопці стали стрімко падати. Вітер свистів у вухах. Захоплення і радість, а не жах переповнювали їх, зовсім не було страшно. Посадка була м'якою, немов у пухову перину.
- Ой-ой-ой! Мама! – Даниїл не наважувався розплющити очі.
- Ось це клас! Супер! - захоплений, до болю знайомий голос уразив, й насторожив Даника.
- І-і-і-і-і! Мамочка, таточко, я здається розбився! - занив поруч теж дуже знайомий голосок.
«Хто б це міг бути?! Здається, це не Бодя й не Валик...» - сумніви терзали душу Даниїла. Він розплющив одне око. Навколо розстелявся м'який, зелений килим, що нагадував мох. Хлопчик зав’яз у ньому по саму шию, але вибрався практично без зусиль. Мох сам виштовхнув його. Праворуч, немов на батуті, стрибав якийсь незнайомий хлопчик. Він захоплено верещав й перевертався у повітрі. Хлопчик крутився так, що його неможливо було роздивитися.
А ліворуч хтось тоненько пищав:
- Допоможіть мені вилізти! Я тут задихнуся!
Даник схопив за дві босі ноги, які борсалися в лунці, що утворилася в моху. Без зусиль він витяг білоголового, розтріпаного, усього в сльозах і жалібно ниючого себе самого. Бездонні, зелені, повні зліз очі з довгими мокрими віями, уп'ялися в Даниїла:
- Ти? Ти хто такий?
- Я? Я - Даниїл! - гордо відповів хлопчик Даник.
- Даниїл? А я ж тоді хто?
- Ну, я не знаю, але мені здається, що ти теж Даниїл.
- Прізвище твоє яке?
- Кіпров!
- А по батькові? - недовірливо покосився заплаканий Данів на Даника здивованого.
- Ігорович!
- А я?
- Ти? Ну, я не знаю, але мені здається, що ти теж Ігорович. Я десь тебе вже бачив!
- Ага, бачив у дзеркалі! Привіт вам Даники Кіпрови Ігоревичі!
Даник здивований і Даник наляканий повернули свої розпатлані голівки вправо. Поруч вібрував на зеленому пружинистому килимі ще один Даник.
- А ти ще хто такий? - тремтячим голосом тихенько пропищав смутний Даник.
- Невже ти ще не здогадався? Я ж Кіпров Даниіл Ігорович! - просяяв вібруючий Даник.
- А ми ж тоді хто? - страх у погляді переляканого Даника змінився на роздратування. Він недовірливо косився на своїх двох конкурентів. «Самозванці!» - осінило його.
- О, здається я починаю розуміти! Ми всі Даники Кіпрови Ігоревичі! Але, чому ж нас так багато? - замислився Даниіл розумний.
- Нас не багато, нас рівно стільки, скільки треба! Наш Творець - триєдиний, а ми створені за Його задумом і подобою.
- Хто? Що за Творець? - метушився Даник роздратований.
- Творець - це Бог! - втрутився Даник, що логічно міркує.
- Бог? До чого тут Бог? Ти хто такий?! А?! Я до мами хочу! - залився слізьми Даниїл невіруючий.
- Так, перестань ти вити! - розумний Даник обурився, - дай зосередитися й логічно помізкувати. Здається, я все зрозумів: ти мій Дух, а ти - моя Плоть! - він тикнув пальцем Даника, готового вибухнути від обурення. Він підстрибнув і закричав, бризкаючи слиною:
- Ти чого це штовхаєшся?!
- Ти правий, друг мій, - сяючий Даниїл обійняв Даниїла, що міркує, - ми зараз у духовному світі!
- Що? Із чого це ти взяв? - Даник-Плоть випнув груди й зробив два загрозливі кроки.
- Мені це відразу відкрилося, адже це ж мій світ! Я ж - справжня людина! Я - Дух, що має Душу й живе в Тілі, тобто в Плоті! - істинний Даниїл притяг до себе двох інших. –
- Як це « живеш у Тілі, тобто в Плоті»? - насупився Даник-Плоть.
- Ну ти - мій скафандр, моє тимчасове житло! - пояснив Даниїл-Дух.
Плоть підстрибнув й з кулаками кинувся в атаку:
- Я не зрозумів, який «скафандр», яке таке ще «тимчасове житло»! Що ти морочиш мені голову! Ти чого це мене принижуєш? Що ти собі дозволяєш? - Даник-Плоть накинувся на Даника-Духа.
- Тихо! Це ти в тім світі, фізичному, був за головного, а тут я - головніший, - Дух випнув груди й став наступати на Плоть, - це - мій духовний світ! Тут ти повинен мене слухатися! Зрозумів?
- Не буду! Ти мене задовбав! - визвірився Даник-Плоть.
- Так, здається, я починаю розуміти, що мене очікує, - вжахнувся Даник-Душа. - Адже написано «...вони один одному противляться!» А я? А як же я? Я що ж, Душа, мушу з-за них терпіти муки та терзання?
Даниїл-Плоть схопив свою Душу за руку:
- Так, пішли звідси! Повинен же бути якийсь вихід з цього жахливого місця?!
- Зачекай! Припини командувати, - Дух схопив Душу за іншу руку, - він піде із мною! І ти підеш, як миленький, я наказую!
Плоть викотив очі:
- Що?! Наказуєш? Ти хто такий взагалі, щоб мені наказувати?! Та яке ти маєш на це моральне право? Я вільна людина! Зрозумів? Я їм, п'ю і росту! А ти де раніше був?
Дух на мить сторопів:
- Ну... я... Як це, «де був»? Я був із самого початку, а ти потім був Богом, у таємно витканий!
- Ні, це я був спочатку! - Плоть наступав.
- Ні я!- не здавався Дух.
Дух і Плоть люто боролися, кожний тяг Душу до себе.
- Так... так я... Та зачекайте ви!
Але ніхто Душі не давав вимовити хочаб слово.
Дух обурився:
- Я – Дух, я маю Душу, значить вона піде зі мною!
- Як би не так! Я з ним усе життя душа в душу живу, - Даник-Плоть завис на шиї в Даника-Душі, - нізащо його тобі не віддам! А ти, пішов геть, набрид ти мені, задавака!
- А якщо я піду, в кого ти перетворишся, - Дух багатозначно схилив голову на бік, - а?
Даник-Плоть здивовано почухав потилицю й відпустив Душу.
- Ось так би й давно! - обтрусився Даниїл-Душа. - Ви б мене хоч запитали? Що я хочу? Чого це ви мене тягаєте? Я вам не іграшка! Без нього, без Духа, ми з тобою, Плоть, будемо, як тварини. Дух - це та наша частина, яку вдихнув у нас Творець. Саме він і відрізняє нас від тварин безсловесних! Ти що, Плоть, хочеш до мавп наблизитися?
Плоть знітився:
- Ну я...я... я не знаю. А що ж нам робити тепер?
Даник - Душа продовжував:
- А ти, Дух, теж неправий! Чого наїхав? Ти без Плоті, теж - ніщо! Так собі - примара безтілесна!
- Я попрошу не обзиватися! Яка я примара?! – образився Дух.
- Так, добре, не ображайтеся, - Душа посміхався, - вибачайте мене, хлопці, якщо я «перегнув палицю»! Давайте сядемо та логічно подумаємо, що ж нам далі робити!
Плоть скорчив пичку й незадоволено відвернувся:
- Не царська ця справа! Ось він – «істина людина», нехай він і думає, як із цієї халепи нам вилазити!
- Це - точно, тепер ми повинні з тобою його слухатися. Ну, принаймні, у духовному світі. Це - його територія, без нього, Плоть, ми тут пропадемо! Зрозумів, ти? - Даник-Душа постукав пальцем Плоті по чолу.
- Ти чого це в мене пальцем тикаєш? Зараз як дам каляком! - очі Плоті налилися кров'ю, він важко задихав.
- Кулаком, а не «каляком»! Ти говорити ще не навчився, а вже випендрюєшся! - обурився Дух.
Плоть знову накинувся на Духа:
- Я тебе зараз!
Даник-Дух намагався розняти своїх друзів, але в нього нічого не вийшло, тільки отримав від Плоті стусана.
Так, напевно, тривало б вічно, якби сторонній шум, лемент і гамір не донісся б здалеку.
Даники затихли й прислухалися.
- Ось я тобі задам зараз!
- А ну перестань мені вказувати! Я куди хочу - туди і йду!
- Зараз же, відпусти мене!
- А-а-а! Не люблю тебе!
- Ой, як ви мені набридли!
- Де ж моя ненька?!
- Не займай, а то я татові розкажу!
- Я наказую йти зі мною!
- Ні, тут я – головний!
- Я тобі зараз задам, тоді й довідаємося, хто тут головний!
РОЗДІЛ 6
ДУХ СВЯТИЙ
Багатоголосий натовп Богданів і Валиків, вібруючи на зеленому мохоподібному килимі, поступово наближалася до Даників. Коли вони побачили один одного, на кілька секунд запала мертва тиша. З'ясовуючи відносини Духи, Душі й Плоті зовсім забули про існування своїх друзів.
- Бодя, дружище!
- Даник! Де ти пропадав?!
- О, Валик, мій дорогий!
Духи хлопців кинулися один одному в обійми й водити хоровод. Богдан-Плоть занив, натягаючи на голову курточку:
- Ай-ай-ай! Ой-ой-ой! Ну, не торкайте ви всі мене!
Валик-Плоть схопив камінь, побачивши Даника-Плоть але той, демонстративно відвернувся і заволав:
-Ти ж не - Богдан! Де мій кращий друг Бодя?! Він загинув, так?! Скажіть мені правду, не таїть від мене нічого! Краще гірка правда, ніж солодка брехня! Я не переживу цього! А-а-а-а!
-Та от він, твій Бодя, живий і здоровий! Чого ти плачеш? - дивувався Даниїл-Душа.
Даниїл-Плоть утер сльози й кинувся до Богдана-Плоті:
- Живий! Яке щастя! Живий, мій друже!
Але Богдан-Плоть тихенько занив і кинувся бігти геть.
Душі хлопців переглянулися, споглядаючи все це гучне багатоголосся, потисли один одному руки й прийнялися логічно міркувати. Вони намагалися не піддаватися своїм емоціям і здраво оцінювали ситуацію, у якій опинилися.
Богдан-Душа, як найстарший, спробував взяти владу у свої руки й накреслив на м'якому зеленому килимі план місцевості. Він на кожний зручний випадок прагнув продемонструвати свої знання. Але Душа-Даниїл не міг допустити, щоб хтось, крім нього, контролював ситуацію. Він не був старшим, але хотів бути найголовнішим завжди й скрізь!
Між Душами почалася інтелектуальна лайка. Валик-Душа, марно, в черговий раз, спробував усіх примирити, а коли не вийшло - впав у відчай й заплакав.
Даник-Дух, Бодя-Дух й Валик-Дух, натішившись спілкуванням, поспішили приєднатися до своїх Душ:
- Здрастуйте, Душі наші, Валик, Богдан і Даник! Як добре бути братам разом!
- Погодитеся, це - прекрасне місце! Як чудово, що нас уже не троє, а дев'ятеро!
- Нам тепер потрібно триматися разом і не розділятися!
- Об'єднаємося, брати! Наша сила в єдності! Бог заповів нам, щоб ми були єдині, як Він - єдиний! - затараторили Духи.
- Слухайте! Чому б вам трохи не помовчати?! Мені цих двох малявок було «мало», - Богдан-Плоть кивнув убік Валика-Плоті й Даника-Плоті, а тепер їх тут цілий виводок! Як ви всі мене дратуєте!
- Ой, хлопці, які ж ви всі нудні!
- Ні, ви гамірливі й метушливі!
- Ми не хочемо з вами поєднатися, ми й без вас обійдемося!
- Ми - самі по собі, а ви - самі по собі!
Плоті кричали, розмахуючи руками. Ох, як вони хотіли самоти! Як їх усі дістали!
- Так, так! Ось і подивимося, як ви всі без нас обійдетеся! Ми ж звичайно обійдемося без вас! - голосніше всіх кричав Даниїл-Плоть.
- Хлопці! Зачекайте, давайте подумаємо логічно: адже ми не можемо існувати один без одного! - Душа-Даниїл розвів руками.
- Так нас створив Бог! Не самі ж ми все це придумали! - підтримав Душа-Богдан.
Валик-Душа підвів підсумки:
- Вам без нас не обійтися, як і нам без вас!
- А може, вони праві? - завагався Валик-Плоть.
Даник – Плоть повернувся до товариша з таким виразом обличчя, що всі одразу зрозуміли б і без слів його настрій та він рикнув:
- Замовкни! Вибирай, зрадник підступний: ти з ними чи з нами!?
- А ще й брат називається! - презирливо процідив крізь зуби Богдан-Плоть.
Валик-Плоть у страху заколивався. Він був Плоттю і Плоті його друзів були йому ближче від всіх інших. Але він розумів, що без Душі й Духа він ніхто!
Раптом все осяяв незвіданій спалах. Усі присутні затихли, конфлікт припинився сам по собі. Перед друзями знову постав Ангел. Тепер він був набагато вище, ніж у фізичному світі та якось світліше й величніше. Його крила мерехтіли дивовижним блиском:
-О, сини Бога Живого! Знову ви сваритеся? Знову ви розділяєтеся? Люди, знову ви повторюєте помилки своїх предків! Будьте єдині, як єдиний Господь. Розділившись самі в собі ви загинете! Якщо ви не досягнете згоди, то не зможете виконати своє призначення і ніколи не повернетеся у ваш світ. Ви так і залишитеся розділеними самі в собі!
- Як це? - у Даника-Плоті слова застрягли в горлі.
- Ти ж нам говорив, що ми повернемося в той же день і в ту ж годину й на те ж саме місце?! Ти ж сказав, що ніхто нічого не помітить? - розлютився Бодя-Плоть готовий накинутися на посланця.
- Так ти нас обдурив? – очі Валика-Плоті наповнилися слізьми, губи його тремтіли й він був готовий от-от розридатися.
- Ні, я вас не обманював! Я не можу обманювати, я ж - не людина, а посланник Бога. Бог - не обманює. Бог - істина, у Ньому немає ніякої неправди! Я звертаюся до вас, сини Живого Бога, - Ангел по черзі поклав руку на голів Богдана-Духа, Валика - Духа, Даниїла-Духа , - вас Господь наділив владою. У фізичному світі ви були слабкі, ви йшли за своїми Плотями й Душами. Настала ваша година! Але поки ви ще дуже слабі й повинні добре харчуватися, щоб стати сильними. Коли ви зміцнієте, ваші Душі, підуть за вами, а от Плоті завжди будуть вам противитися!
Харчуватися?! А до речі, чим ми будемо тут харчуватися? - оживився Бодя-Плоть.
А Валентин-Плоть і Даниїл-Плоть:
- Їсти хочу!
- Пити хочу!
- Не турбуйтеся, Бог дасть вам необхідне для життя й благочестя. От - для вас хліб з небес! - Ангел зі складок сяючого одягу дістав променисту книгу. Вона просто на очах виросла до величезних розмірів. Це - Слово Боже!
Книга була жива. Вона пульсувала й переливалася.
- Хліб? Який же це хліб? - засумнівався Даник-Плоть, а його брат закричали:
- Хліба хочемо
- М'яса хочемо!
- Чаю з цукром!
Даник-Плоть занив:
- Ой, ненько, як мене все це дратує, аж пузик болить!
- А ну, тихо! - прикрикнули Духи на Плотей. Душі розгубилися.
Ангел продовжував:
- Харчуйтеся, це - чисте словесне молоко!
Духи з благоговінням відкрили книгу й стали перегортати сторінки. З неї полилося неземне світло й дивна музика. Пахощі сотень квітів огорнули все навколо так, що аж запаморочилося в голові. Непояснена радість обійняла всіх. Духи зойкнули, а Плоті завмерли - дуже добре пахнуло.
Духи купалися в потоках світла й сила повнила їх. Душі приєдналися до них, а Плотям більше нічого не залишалося, як також бути разом з ними. Адже вони були неподільні! Вони не могли відділитися від тих кому так протистояли, і їх це дуже дратувало.
Та коли прилетіли величезні строкаті птахи й принесли хлібця, бочечку з маслом, глечик молока й фрукти - їхньої радості не було межі. Коли вони наситилися, то роздратування, як рукою зняло. Вони перестали обурюватися, скиглити й уклали з іншими в тимчасове перемир'я:
- Не так уже тут і погано! - Бодя-Плоть розлігся на зеленому килимі, широко розкинувши руки.
Даник-Плоть приліг поруч, погладжуючи кругленький животик:
- Дивися, який у мене пуз! Я так смачно ще ніколи не їв!
- Так, ці Душі й Духи не такі і погані хлопці! - повіки Валика-Плоті злипалися.
Настала ніч, опустилася темрява, але вона була не така темна, як у нашому світі. Все навколо випромінювало світло, яким було наповненно з середини.
Душі теж задоволено відходили до сну після відмінної трапези. У цій чудесній книзі були дивні живі картинки. Вони зустрілися зі своїми старими знайомими, ще по недільній школі - Адамом, Євою, Авраамом, Ісаком, Яковом, Йосипом, Мойсеєм, Давидом.
Тільки Духи не спали, як завжди. У фізичному світі вони багато подорожували в чудесний світ снів, де боролися за свої Душі й Тіла свої, з ворогами. Така в них робота! От і нині вони були напоготові, спочиваючи в променях, що випромінювала Жива Книга.
- Так, нелегке завдання поставив перед нами наш Господь! Але ми все зможемо! - обличчя Боді-Духа наповнилося рішучістю. Валик-Дух підтримав його:
- Ми повинні вести за собою Душі й Тіла наші. Ми повинні бути єдині!
Раптом налетів мерехтливий теплий вітер і в центрі кола, в якому сиділи хлопці, спалахнула вогненна квітка. Вона палала неземним вогнем, який зігрівав, але не обпікав. Квітка розділилась на окремі пелюстки, вони поплили по повітрю і зависли над головами дітей, у кожного по одній.
Богдан-Дух став щось шепотіти, за ним Даниїл-Дух, а потім і Валик-Дух. Вони говорили усе голосніше якоюсь незрозумілою мовою. Душі в здивуванні переглянулися й з острахом уп'ялися на сяйво над своїми головами.
- Вітаю вас, друзі Мої, в Царстві Світла! - пролунав дзвінкий, ясний, сяючий голос.
- Хто це? - Валик-Душа затремтів і пригорнувся до Богдана -Душі, а той з побоюванням покрутивши головою по сторонах, присунувся ближче до Даниїла-Душі.
- Невже ви Мене не впізнаєте? - засміявся голос.
Даник-Душа зашепотів на вухо Боді-Душі:
- Когось цей голос мені нагадує
- Так, і я десь його вже чув... - задумався Бодя-Душа.
- Так, ви чуєте його щодня у своїх серцях! - не вгамовувався веселий голос.
- А, здається, я починаю здогадуватися це - Святий Дух! - осінило Валика-Душу.
Голос залився щирим сміхом й стало ще світліше, немов запалилися тисячі маленьких вогників скрізь і в усьому:
- Угадав! Молодець!
- Ой, а чому ми світимося? - роздивлявся себе Даник-Дух.
Від кожного слова сяючого голосу ставало усе веселіше й радісніше. Страх танув, немов сніг під променями сонця:
- Тому що Бог є Світло, а Я - Дух Божий!! Я живу у вас, Господь живе у вас, а ви в Ньому. Тому ви у світлі й світло у вас.
- Слухайте, дайте поспати! – Даник-Плоть запричитав перевертаючись на інший бік і штовхнув ногою пелюсток світла, що вився біля нього.
Даник-Дух обурився, готовий накинутися на свою Плоть:
- Так це ж Дух Святий! Ти що собі дозволяєш?! Як ти смієш?
- Дух не дух! Дістали, одні духи навколо, плюнути нікуди! А це ще що таке? – Валик-Плоть витріщився на свій сяючий пелюсток.
- Просто фільм жахів якийсь, одна мара навколо! Коли ж цей кошмар нарешті закінчиться?! – Богдан-Плоть застогнав, натягаючи курточку на голову й відповзаючи в тінь, геть від світла.
Голос знову засміявся:
- Так! Ох, як багато роботи має бути вам з ними!
- Ну, що ж ти увесь час регочеш?! - обурився Бодя-Душа. - Краще скажи, що нам з ними робити!
- А що ж мені, плакати? Адже я - Дух Радості! - Святий Дух ні крапельки не образився. - А їх треба просто любити! Любов здатна створити такі чудеса, про які ви ніколи не чули, яких ви ніколи не бачили й навіть не могли собі уявити в найрадіснішому сні.
- Слухай, Дух Святий, а ми не можемо їх тут залишити?! Нехай посплять, а ми швиденько підемо, звільнимо Розалінду, потім заберемо їх і повернемося додому. А?! - випалив Даник-Дух.
- Ні, так ви не можете вчинити, - зітхнув Дух Святий.
- Ну так що ж тепер буде?! - сльози забриніли в голосі Боді-Духа.
- Загартовуватися, друзі мої! Ставати мужнішими, сильнішими, терпимішими й милостивішими. Тоді ви, Духи, зможете повести за собою всіх інших.
Валик-Дух обурено спалахнув:
- Легко тобі говорити!
- А ніхто вам і не обіцяв, друзі Мої, що буде легко! Вам доведеться доти бути в такому складі, поки ви самі не захочете об'єднатися.
- З ними? Нізащо! - закричав Богдан-Дух.
Даник-Дух схопив Даника-Плоть і став його трусити:
- Ні! Я тільки позбувся від цього ниючого жадібного брехуна й ледаря! А ти, Дух Святий, пропонуєш мені знову з ним возз'єднатися?! Нізащо!
- Вони - ненажери, скиглії, неслухняні, злі егоїсти! Вони лаються поганими словами! - Валик -Дух розлючено тикав пальцями в онімілих Плотей. Від обурення він роздувся і почервонів.
Дух Святий спокійно вислухавши всі думки, продовжив:
- Не судіть й не будете судимі! Вони це - ви, подивіться на себе з боку й подумайте, яких недоліків вам необхідно позбутися. Тільки тоді, коли ви відмовтеся бути злими, жадібними, брехливими, неслухняними, нетерплячими, гордими, боягузливими, байдужими, лицемірними - ви зможете об’єднатися! Ви знову будете єдиним Богданом, єдиним Даниїлом, єдиним Валентином. І не просто, а...
- А що? - поцікавився нетерплячий Даник-Душа.
- А ще, коли ви навчитеся вислухувати співрозмовника до кінця, не перебиваючи, - зауважив Дух Святий.
- Ну, вибач! – фиркнув Даник-Душа.
- А ще - вибачатися без «ну»! Тоді ви станете дорослими: великими й сильними, як ваші батьки! - закінчив Дух Святий.
Ця заява викликала море почуттів і неприборканих емоцій. Радості не було межі:
- Ура! Я так і знав, що тут ми станемо дорослими! - підстрибнув Бодя-Душа. - Нарешті нам не треба буде слухатися старших! – радів Валик-Плоть.
- А ми назавжди такими залишимося? - засумнівався Даник-Душа.
- Ні, дорослими ви будете тільки в духовному світі. Старших же слухатися вам доведеться навіть тоді, коли ви виростете у фізичному. Слухняність - застава вашого успіху й там і тут!
- А кого це ми повинні слухатися тут? - каверзно поцікавився Бодя-Плоть.
- Тут ви повинні слухати своїх Духів. Вони слухають Мене, а я - Дух Божий і мною керує Батько.
- А ми побачимо Його? - благоговійно прошепотів Даник-Дух.
- Ніхто не може бачити Його лице й залишитися живим.
- Ну, а якщо не лице? Ну, хоча б за краєчок одягу потриматися, можна буде? - Бодя-Дух мрійливо підняв очі до неба.
- Так, ви зможете доторкнутися до Нього й будете з Ним говорити! Але до того вам треба буде пройти безліч випробувань. Зараз ваше завдання сформувати цю «різношерсту» публіку в слухняну команду й відправлятися за мною. Я поведу вас от за цією Зіркою! - всі підняли очі до неба. Над головами хлопців сіяла Яскрава Зірка. Вона зійшла, як сонце й осяяла все навколо.
- Найголовніше: слухайте Мій голос! Ворог буде намагатися вас обдурити. Він не хоче, щоб ви, пройшли по Істинному шляху й виконали своє призначення. Ворог ненавидить вас і боїться. Знайте, що Я - Той, Хто у вас, набагато більше й сильніше за того, хто зараз править світом. Не бійтеся, Я з вами на всіх ваших шляхах. Ви не потонете і не згорите. Коли ви впадете, то Я підніму Вас і піднесу ще вище, ніж колись, якщо самі того захочете. Я люблю вас, любіть й ви Мене, - тут усі побачили вузьку, вибоїсту стежку, вимощену необтесаними, безформними валунами. Вона тікала за обрій, де м'який і запашний мох поступово перетворювався в жовтий сипучий пісок. - Якщо ви зумієте противитися спокусам, то дійдете через терни до Зірки. Виявіть свою любов і довготерпіння один до одного. Будьте пильні. Ворог спробує спокусити вас на широку, гладку, рівну дорогу. Слухайте Мене.
- Звичайно, ми будемо пильні! Ми чуємо Тебе завжди, -
затараторив Даниїл, - куди Ти - туди й ми за Тобою!
- Головне, не тільки Мене чути, а й слухати! Інакше вам дуже нелегко буде перемогти всю силу ворожу.
РОЗДІЛ 7
ІСТИННИЙ ШЛЯХ
Шлях був нелегким. Все тіло нило від утоми, ноги покрилися водянками, руки - мозолями. Плоті влаштували мітинг і навідріз відмовилися йти далі, після першого ж привалу. Але після недовгих вмовлянь погодилися, бо їх зовсім не втішала перспектива залишитися одними у цих не дуже привітних місцях.
Дні зміняли ночі, а потім знову настав день. Уночі хлопців огортала світла хмара, оберігаючи їх від холоду й освітлюючи Шлях, а вдень вона захищала від палючої спеки. Коли спрага ставала нестерпною - між каменів починали бити фонтани животворної прохолодної води.
Коли хотілося їсти - з неба падали білі смачні пластівці. Плоті спробували зробити запас, на „чорний день”, набиваючи ними кишені. Дух Святий пояснив, що в цьому немає потреби, адже манна буде падати щодня, а якщо її запихати за пазуху, вона зіпсується і в ній заведуться хробаки. Хробаків й іншої живності Плоті боялися й попередження подіяло з першого разу.
Коли Плоті страждали за м'ясною їжею, з неба падали сардельки, окороки й котлетки. Вони намагалися все це з’їдати сирому виді, але після попередження про розлад травлення, захлинаючись слиною, терпляче очікували, поки їм приготують їжу на пришляхових, розпечених каменях. «Інших страхом рятуйте!» - напевно це про них написано.
- Ну, куди запропастився цей ваш Святий? - обурювався Богдан-Плоть й Даник-Плоть із задоволенням приєднався до паніки:
- Він, що нас покинув? Навіть розмовляти з нами не бажає?
- Перестаньте стогнати! Він же сказав чекати доти, доки Він не повернеться! - спалахнув Даник-Дух.
- А якщо Він не повернеться ? – Валик-Плоть - був солідарний з товаришами.
Валик-Дух був непорушний:
- Якщо Святий Дух пообіцяв, значить - повернеться!
- Повернеться, не повернеться! Ми що, як дурні отут стирчати повинні! Коротше, я їсти хочу й спати! - заволав Бодя-Плоть, а Даник-Плоть не відставав:
- Він що, смерті нашої хоче?
- Не логічно: навіщо Йому наша смерть, - приєднався до диспуту Валик-Душа, - адже в труні ми не прославимо Батька нашого Небесного!
- Логічно, не логічно! Я пити хочу! - Бодя-Плоть був у нестямі від люті. - Де ці ваші пластівці, які мені поперек горла вже стоять і ця огидна вода!?
- Так, мені теж це все осточортіло, ні бананчика, ні яблучка немає! - тупотів ногами Даник-Плоть. - А я цукерок хочу, «пташиного молока» і водички з газиками! Я молочка хочу й чіпсів й печива із кремом у пачці! Говорив я вам, що цієї манки треба було приховати! Тепер з голоду повмираємо!
- А хробаки? - засумнівався Валик-Плоть.
- Кому ви вірите, дурить Він нас! Ви що, дотепер так нічого й не зрозуміли? - не вгамовував бунтівник Даник-Плоть, «підливаючи масла у вогонь». - Завів Він нас у тупик, а Сам звалив!
- Припиніть паніку! Потрібно трошечки потерпіти й все! - Богдан-Дух намагався навести порядок, але це вже було неможливо. Бодя-Плоть захитався і закотив очі.
- Дивіться до чого Він нас довів! Теж мені «кращий друг» називається! Хіба з друзями так поводяться? - не вгамовувався бунтівник.
Валик-Душа витер піт із чола:
- Хлопці, а ви помітили, як пекуче стало?
Богдан-Душа оглянувся по сторонах.
- А де ж хмара в якій ми дотепер ішли?
Хмара, дійсно зникла. Від нестерпної спеки пересихало в горлі, повітря тремтіло. Камені розжарилися, встояти було практично неможливо, підошви взуття плавилися і смерділи.
- А-а-а! Я більше не можу, я зараз підсмажуся! - запищав жалібно Валик-Плоть, але брат його випередив, захитався знову й зомлів на гарячі камені. Духи й Душі підхопили його.
- Тримайте його, він може обпалитися! Здається в нього тепловий удар! – кинувся на допомогу Даниїл-Душа:
- Що ж робити? Де ж взяти хоч крапельку води? – Богдан-Душа заметушився й ледь не впустив свою Плоть.
- Здається, моє терпіння на межі... - прошепотів Валик-Душа, а Даник-Дух порадив:
- Включай, дружище, довготерпіння!
Валик-Душа послухав поради товариша й підбадьорився, коли перемкнув свою увагу на страждання друзів:
- Слухайте, брати, адже ми - безтілесні, нам не так важко, як Плотям. Давайте візьмемо їх на руки, поки вони не підсмажилися!
- Так, а то ми дійсно тоді призначення не виконаємо! - схвалив пропозицію Бодя -Душа.
- Ох, не хочеться ж мені цих скигліїв на руки брати! - скривив Богдан-Дух.
- Так, але ми без них загинемо! - логічно помізкував Богдан-Душа.
- Раз-два-три! Підняли! - скомандував Даник-Дух.
Духи й Душі підняли бездиханного Богдана, що дотепер звисав, як кисіль на руках у командуючого. Так само крекчучи, знехотя підняли й інших Плотей.
- О, Господь, не пошли нам випробувань більше, ніж ми зможемо винести! - Богдан-Дух підняв очі до неба.
Коли їхні сили вже вичерпалися - почувся дзюркіт води. Усі завертіли головами й навіть, бездиханні Плоті. Та води ніде не було, хоча дзюркіт не припинявся. Звідкись прилетіли звабні аромати смаженого м'яса, фруктів, тіста й шоколаду. Заграла гарна музика.
- Що це? Звідки ця музика? - зашепотів Даник-Душа.
- Вода! Де вода? Я чую воду! - ожив бездиханний Богдан-Плоть.
- Їжа! Які дивні запахи! - нюхав повітря Даник-Плоть.
Очі Валика-Плоті заблищали:
- Де ж все це?
- Дивіться, що це? - Даник-Душа показав рукою вдалечінь.
Крізь тремтяче повітря всі побачили дивної краси альтанку з білими колонами. Вона була оповита плющем й трояндами. Саме з відти лунала чудесна музика й поширювалися апетитні запахи. З-під її фундаменту дзюрчав струмочок й зникав між каменями.
- Ура! Він не залишив нас! - закричав Валик-Душа.
Даник-Плоть забрикав ногами:
- Скоріше, скоріше! Біжимо туди!
- Що ж ви баритеся, я зараз помру! - обурився зовсім Бодя-Плоть, який зовсім ожив.
- Ні, хлопці! Щось тут не так! Якесь воно все несправжнє, - засумнівався Богдан-Дух. Брат Валик-Дух підтримав його:
- Так, цей струмок якийсь неправильний, вода в ньому не блищить!
- «Блищить не блищить», яке це має значення! Головне, що вона холодна й мокра! Ну, що ви стали? Несіть нас! Ви що, хочете, щоб ми бігли по цьому розпеченому піску? - пищав від обурення Бодя-Плоть.
- Брати, ви що забули, що говорив нам Святий Дух? Він сказав не сходити зі Шляху! Все, що перебуває поза Шляхом це - неправда Ворога!
- Коротше, ви мене дістали! Ви вірите в те, чого не бачите, а в те, що бачите - не вірите. Адже це - ідіотизм! Я більше не хочу бути з вами, ви - компанія шизоїдів! - зовсім воскреслий Богдан-Плоть схопився на ноги. Його наповнила сила, що невідомо звідки узялися, очі заблищали. - Хто зі мною?! Ти йдеш? Скоріше говори, пече! - закричав він на друга Даника-Плоть і той, після короткого коливання згодився. - А ти, Валик? Ти мені брат чи ні?
Валик покрутив головою, зітхнув і теж зістрибнув з рук своїх Духа та Душі на розпечені камені.
- Зачекайте, куди ж ви? – Даник-Дух закричав у розпачі.
- Туди, де є вода, їжа й прохолода! Ви з нами, чи ні? - випалив надзвичайно бадьорий Богдан-Плоть.
- Хто не з нами, той проти нас! - підбадьорився Валик-Плоть.
Духи й Душі спробували затримати їх, але бунтівники вирвалися й побігли підстрибуючи по розпеченому піску.
Оазис виявився набагато ближче, ніж здавалося. Плоті важко дихали, гаряче повітря обпалювало легені. Вони з розгону плюхнулися в воду. Хмара пари піднялася над ними. Вони пили, пили, пили, але чомусь не могли напитися.
- О! Діти мої, нарешті! Я вас заждався, чому ви так довго не приходили? Я чекав вас, чекав, я так хотів нагородити вас за довготерпіння!
- Ну, ми, це... Так ми б давно прийшли, якби не ці Духи з Душами. Ми - не винуваті! Пф-пф-пф! - виправдувався, плюючись водою Валик-Плоть.
- Так, ви виявилися найрозумнішими й найрозсудливішими із всіх! Ви - не примітивні виконавці, ви - здатні мислити творчо в неординарній ситуації. Так, я наказав вам чекати на мене, але я не хотів просто слухняності, я хотів побачити політ вашої думки. Я дав вам волю вибору! Ви - не раби, ви - сини! Який батько заморить своїх дітей голодом і спрагою?
- От бачите, я ж вам казав! А ці тупиці, там дотепер жаряться! - зареготав Бодя-Плоть.
- Може мені збігати та покликати їх? Чи ти сам, Дух Святий? - заметушився Даник-Плоть.
- Ш-ш-ш-ш... Не називай мене так. Можна просто Дух, без цієї другої половини.
Валик-Плоть підозріло зиркнув з-під лоба:
- Слухай, Дух, а чому це в тебе голос змінився, простиг ти чи що?
- Так ... Протяги, вітри в цій пустелі... До речі, пора б вам поїсти! - перевів розмову на іншу тему Просто Дух.
- А цих, покликати? - презирливо кивнув Бодя-Плоть у бік Шляху.
Просто Дух зло хихикнув:
- А навіщо? Адже в них їжа духовна! От нехай і гризуть книжку свою, а вам треба справжньою їжею підкріпитися.
Бодя-Плоть й Даник-Плоть зареготали. Жарт удався, але Валик-Плоть не вгамовувався:
- Щось Дух, у тебе зовсім голос поганенький став!
- Ну, що ти пристав, зануда! Пішли швидше перекусимо та поп’ємо, бо я що пив, що радіо слухав! У тебе там, Дух, нічого більше попити немає? - перевів на улюблену тему розмову Даник-Плоть.
- Звичайно, є! - зрадів Просто Дух. - Проходите, гості дорогі от сюди! Сідаєте за столик, дивіться, що я для вас приготував!
На столі красувалися гори фруктів, виливаючи неземний аромат, величезний торт з кремовими трояндами та шоколадними листочками. У пляшках іскрилися Coca-Cola, Fanta, Sprit і інші напої. Так само удосталь було чіпсів Lays, Lux та іншої смакоти. Цукерки, шоколад, зефір, вафлі - на будь-який смак. Також було повно овочів, м'яса, сиру, ковбаси, кетчупу й майонезу.
- Вау!
- Клас!
- Кайф!
- Ништяк!
- Супер!
- Жир!
Плоті накинулися на весь цей достаток, несамовито відштовхуючи один-одного від столу. Зі сторони, це виглядало зовсім безглуздо, адже їжі було стільки, що нагодувати можна було тисячу таких, як вони, хлопчиків.
- Ти чого штовхаєшся?!
- Це - моє, не доторкайся!
- Хто тобі сказав? Це - моє!
- Ні, це - для мене і я вам не дам!
- Ні, віддай! Це - моє яблучко!
Плоті чавкали, їжа випадала з рота. Вони підбирали її й запихали знову за обидві щоки. Бодя-Плоть забрався на стіл, а Даник-Плоть, вчепившись зубами в ногу, намагався стягнути його. Він не міг пережити, що Бодя-Плоть заштовхав собі за пазуху майже весь зефір у шоколаді.
Валик-Плоть підгортав до себе всю ковбасу, биточки, шинку, сосиски, хоча на них ніхто не претендував. Але коли він прийнявся за чіпси, Даниїл-Плоть залишив Богдана й накинувся на Валика.
З кожною хвилиною хлопчики все менше були подібні на самих себе й все більше й більше походили на тварин.
- Що ж робити? - розгубився Даник-Душа.
- Чекати! - відповів Даник-Дух.
- Чого чекати? - здивувався Валик-Душа.
- Не чого, а Кого: Духа Святого! Без Нього ми рівно нічим їм не зможемо допомогти - спокійно відповідав Валик-Дух.
- Слухайте, а може там все нормально? Вони відпочинуть і повернуться? - засумнівався з надією в голосі Богдан-Душа.
Даниїл-Душа заметушився:
- А може й нам варто приєднатися?
- Ну-ну, спробуй! Ти що, дотепер так нічого й не зрозумів?! Це - пастка! Адже Дух Святий попереджав, що Ворог, буде намагатися спокусити нас, щоб ми зійшли зі Шляху. Здається йому це вдалося. В будь-якому разі, не найкраща наша частина - не встояла! - прокоментував Богдан-Дух.
- Ну, що ж поробиш! Ми ж не можемо їх там кинути?! - обурився Валик-Дух.
- А ніхто й не пропонує їх кидати! Давайте обміркуємо план нашил подальших дій! - запропонував розумне рішення Бодя-Душа.
Настала ніч. Раптом зашумів вітер, запахло морем і різнотрав'ям. З неба опустився вогненний стовп.
- Дух Святий, це Ти? - с побоюванням запитав Даник -Душа.
- Так, це - Я! Друзі Мої, здається вас стало менше?
- Так ! Отут деякі... - засуджуючи товаришів почав Бодя-Дух.
- Я бачу, - сумно вимовив Дух Святий. - Тепер вам потрібно їх урятувати. Спочатку простити, а потім допомогти повернутися на Істинний Шлях.
- Простити? Нізащо! Усе через них! - обурився Богдан-Дух.
- Так, ми, через них, втрачаємо дорогоцінний час! - підтримав Богдан-Душа й Валик-Душа приєднався:
- Ох, як вони мені набридли!
А Даник-Душа підсумував:
- Так, мені також, але ми не можемо їх тут залишити!
- Друзі Мої, ваші Тіла потрапили в сіті Ловця. Вони не встояли перед спокусою. Поки ми їх не звільнимо, ми не продовжимо наш шлях.
- Чим же ми зможемо їм допомогти? - Даник-Дух розгублено розвів руками.
- Між вами, діти, немає єдності! Ви звеличуєтеся один над одним. Ви засуджуєте тих, хто поки ще не такий сильний як ви. Дивіться, як би вам не впасти!
- А що таке «єдність»? - поцікавився Валик-Дух.
- Єдність це - гармонія, - почав своє пояснення Дух Святий, - ви чули, як грає оркестр? Кожний інструмент виконує свою партію. Якщо слухати їх окремо, то це буде просто безладний набір звуків. Але коли вони грають разом, злагоджено, під керівництвом диригента – утворюється гармонія звуків. Всі звуки зливаються в прекрасну мелодію!
- Здається, я зрозумів! - просяяв Валик-Дух. - Диригент це - Ти, а ми - музиканти. Якщо ми будемо Тебе слухати, то станемо оркестром і зможемо досягти гармонії. Тоді ми зможемо виконати прекрасну мелодію, тобто виконати волю Батька. Правильно?
- Правильно, друг Мій! Поки між вами, Духи й Душі, немає єдності, у вас не буде сили, щоб удержати свої Плоті. Ви будете тільки мати вигляд благочестивий, а сили у вас не буде! Об'єднаєтеся й швидше на допомогу вашим Тілам!
- Адже для цього нам доведеться зійти з Істинного Шляху? - здивувався Даник-Дух.
Даник-Душа почав упадати в відчай:
- Невже Ворог домігся свого?!
- Ні! Візьміться за руки, друзі! Утворіть живий ланцюг. Перший |
