Добра юшка - Зоряна Живка

ДОБРА ЮШКА
(оповідання з циклу «Історія мого (на)роду»)

Я сиджу на порозі літньої кухні й чищу часник до помідорів. Готуємо сніданок.
— Ще чи хва’?
— Та досить, — кидає мама. — Піди ще петрушки вирви! І кропу нашукай…
В затінку біля кухні та погребу на спориші лежить роса. Від неї трава пахне нічною свіжістю. Але вранішнє сонце викотилося вже аж на грушу й добряче припікає. Заповідається спекотний липневий день. На городі земля суха й розпечена. Мов козеня, дострибую до рядочків із петрушкою. Наскубала пучечок. Обабіч стежки надибую ще кілька зелених бадилин кропу й обчухрую з них листя. Йти вишукувати зелень по городу мені неохота — надто гаряче в босі п’яти.
Забігаю в кухню.
— Осьо!
Бабуся дрібно кришить у полумисок із помідорами мій часник. Вже, значить, попоралася. Мама помішує у каструлі суп, примовляючи:
— Ой добра юшка! Що добра юшка, то добра! — куштує і примовляє знов. — Ой добра юшка, що добра, таки добра, душі юшка!
Я пирскаю сміхом. За сміхом ховаю здивування:
— Мамо, ти що, чаклуєш?
Мама з бабунею всміхаються, перезираються — між їхніми очима нитка причасності до якоїсь важливої таємниці.
— Кажи, доню, ти, — киває головою бабуся.
— Ну добре, я то я. Хоча у вас ліпше виходить. І давай сюди зелень, — це вже до мене. — Чого кропу так мало, ніби вкрала? Та гаразд…
Я сідаю на лавці біля бабусі, мама дрібно ріже принесені петрушку та кріп.
— Тобі здалося, що я чаклую. Хтозна, мо’, і є в цьому якісь чари? То було десь після войни. Баба Хведора, сестра твоєї прабабці, варила юшку. Що за жінка була баба Хведора! Я її ще добре помню — пісня, а не жінка, то вогонь із перцем, а то лагідна, як Матір Божа. А гарна – як писанка чи квітка, чи калина на морозі! І ти скажи, жодної фотографії не збереглося. Не любила баба Хведора фотографуватися. Її завжди кликали на весілля, родини, хрестини — ніхто не вмів так примовити, завіншувати, заспівати, як баба Хведора. На три села славна. Казали навіть, що вона, як прийде на гостину, то щастя з собою на цілий рік приносить. Хоч у самої доля тяжка була, ні дітей Бог не дав, ні з чоловіком добре пожити. А проте була повна життя й радості, як молоде вино… Оце б зараз до неї тих — як вони? — фольклористів! На рік би записувати вистачило. Скільки прислів’їв знала баба Хведора! І що не скаже — все путя. А пісень! А казок! А небилиць і жартів!.. Та помер скарб і в землю пішов… — мама зітхнула, зітхнула бабуся. І я за кумпанію теж зітхнула. — Отож, варила якось баба Хведора юшку. Було то після войни. Яка була тамта юшка? Цибулина, жменя якогось зерна чи дерті, трохи бур’яну, мо’ ще якась картоплина… Не було в баби ні примусу, ні грошей на гас. На вогні, у плиті мурованій, їсти варила. Тоді – не як зараз: жодна соломинка, жодна трісочка не пропадала. Дрова й уголля дорогі були, їх на зиму берегли. Отож прийшла баба Хведора з роботи, запалила в плиті скоренько. Поставила банячок на вогонь, аж тут — сусідка прийшла. Ну, сіли трохи полялякати. Але ж і юшка на плиті! Точать вони ляси — як зазвичай, по-сусідськи, проте й до юшки баба Хведора навідується. Раз устала покуштувати, чи готова, другий, третій, і щоразу примовляє: «Ой добра юшка, що добра, то добра!» Або й так: «Ой добра юшка, що добра, таки добра душі юшка!» І так смачно примовляла баба Хведора, що сусідці страх як закортіло тої юшки покуштувати, аж слинка тече. Й собі принюхується та на плиту позирає. Ось уже й зварилася та юшка, зняла баба Хведора горшик із плити, насипала собі в миску… Хліба вдома нема ні крихти, навіть ложки молока чи кисляку, щоб забілити, хоч би олії краплю — де там, як у Великий піст, строго. Біднота… Але їсть і примовляє: “Ой добра юшка, що добра, таки добра!” Сусідка крутилася, крутилася, не стерпіла та й просить: ”Хведоро, дай і мені покуштувати твоєї юшки! Дай, ну хоч ложечку, бо вже не можу…”. Насипала баба і їй миску. Сидить сусідка, їсть, аж за вухами лящить, та й собі примовляє: “Ой добра юшка, сто год такого доброго не їла!” А потім питає: “Як це ти, Хведоро, юшку варила, мо’ і я своїм зготую, хай посмакують, потішаться”. Знизала баба Хведора плечима, сказала, що до чудо-юшки клала. Та й до роботи — тре’ й на город, і в дворі… Пішла сусідка до хати — добру юшку варити. Найбільший баняк узяла на добру юшку. Наварила… Наступного дня зустріла бабу Хведору: “Зварила я своїм юшку, як ото ти казала, але такої доброї не вийшло: така собі баланда на дерті й бур’яні. От у тебе була, що юшка, то юшка, знаменита юшка, смакота, а не юшка!” — мама всипала до каструлі зелень, ще раз перемішала, покуштувала. — Ой добра юшка! М-м, що добра юшка, то добра… — ще трохи досолила й вимкнула газ. — Ходи клич усіх їсти! — мовила мені, подивилася на бабусю. — Будемо вже насипати?
Вони заходилися ставити тарілки, а я побігла вишукувати діда й дядька, котрі поралися в пасіці, малу сестру, яка сховалася від бджіл аж у повітці, батька, що рвав у садку абрикоси… Швидше б уже до столу! Мені аж у серці пахла та чарівна юшка.
Того ранку я, здається, вперше їла без вибриків. Вимолотила тарілку з дідом навипередки. Дядько підморгнув до моєї мами:
— Ви її зачарували трохи знанку чи просто вечеряти вчора не дали? Може над моєю вередою так почаклуєш?
Мама з бабусею лукаво перезирнулися.
— Та ні, синку, що ти! — замість мами відповіла бабуся. — Які чари? Так, згадали були сьогодні бабу Хведору, Царство Небесне душі її…
Я вловила їхні усмішки, які майже непомітно промайнули в кутиках вуст. І теж таємниче всміхнулася, усе моє єство зігрівала радість причасності. Причасності до таїни роду…
***
З тих пір минуло чимало років і кожного разу, коли мені здається, що все не ведеться: там не вдача, а там прикрість, те не вийшло, а се не склалося, коли від турбот (насправді доволі дрібних) і свіжий хліб черствим видається, і ясне небо сірим, я згадую той літній день і розмову на кухні. Згадую бабу Хведору та її добру юшку. Згадую її життєрадісність і щиру вдячність за все, що Бог посилає. Згадую, що то був 1946 чи 1947 рік – час післявоєнної руїни, голоду, тяжкої праці в колгоспі. І життя знову набуває смаку та барви, і слова Спасителя про те, що «потрібно завжди молитися і не занепадати духом» набувають нової сили. А найбільше я чекаю тієї хвилини, коли хтось із моїх дітей випадково почувши, як я примовляю над каструлею з супом: «Ой добра юшка, що добра то добра…», - раптом спитає:
- Мамо ти що, чаклуєш?
І я підсміхнувшись і собі почну давню оповідь:
- То було десь після войни. Баба Хведора варила юшку…
березень 2008

Добра юшкаПроза

Добра юшка
Проза