Вербиченька (Великодня казка)

Того року весна почалася зі справжньої бурі.
Цілу ніч шаленів, стогнав, навіснів вітер, пригинаючи дерева до самої землі. На міських вулицях, де густо росли багатоповерхівки, йому було затісно літати – він увесь час чіплявся своїми широкими крилами об стіни будинків. А від цього ще більше сердився, ще грізніше завивав: «У-у-у!»
З тяжких, як тривога на серці, низьких хмар, які ще від полудня затягли всеньке небо темним простирадлом, періщив холодний дощ. Він стукав у шибки й заважав спати навіть котам.
Зате зранку небо всміхнулося ясно-пролісковою голубінню, солодким медівником викотилося з-за обрію сонечко. Воно віддзеркалювалося в кожній калюжі, таких рясних після нічного дощу, і, здавалося, що місто сяє тисячами сонць.
Нічна злива змила до решти всі посірілі клапті снігу, схожі на старе дрантя. Аж не вірилося: ще вчора була довкола зима, стара, обридла, похмура, а сьогодні вже весна-панна прилетіла з вирію і взялася порядкувати – це помітили дерева й горобці, усміхнено сяючі шибки будинків, велосипеди, ролики, коти, собаки, несміливі проліски у квітниках біля під’їздів і навіть люди. Містяни відчиняли вікна, вдихали на повні груди й промовляли: «Ох, як же солодко запахло весною!»
***
Ох, як же солодко запахло весною! – мовила Галя, прочинивши кватирку. – Чуєш, Катрусю? Весна прилетіла!
Весна? Прилетіла? – зраділа молодша сестричка. – Тоді ходімо шукати перші квіти! Весна завжди приносить квіти. Доки немає квіточок – немає і весни!
Ходімо! – погодилася старша, не вагаючись, адже була субота і їм не потрібно було збиратися до школи.
Дівчатка поснідали. Взяли з собою у заплічник невеличкий полуденок (по канапці та по яблуку, і ще термос чаю), а також фотоапарат. Новенький фотоапарат, який нещодавно подарували Галі на день народження – вони підготують справжній весняний фоторепортаж із місця подій!
Сестри вирушили за місто: вони під’їхали кілька зупинок автобусом – аж до самого кінця вулиці. Там автобус розвертався і рушав у зворотню путь, адже місто закінчувалося й починалася лука, за якою на обрії виднівся березовий гай. Кілька стежин бігло через луку просто від автобусної зупинки. Однією з них і рушили дівчатка, шукаючи перші квіти.
***
Посеред луки, задивляючись синіми очима в небо, мов два самоцвіти нанизані на шовкову нитку, лежало два озера. Чи пак – озеро й манюнє озерце. Озеро було доволі чимале та глибоке. Кружка нього росли верби та вільхи, дикі яблуні, терен і глід, а берегом навіть кілька кущів калини, які посадили чи то пташки, чи й чиясь дбайлива рука. Там гніздилися солов’ї, шпаки, синиці та багато іншого співочого птаства. Влітку посеред озера розквітало латаття. В очереті мешкало кілька родин диких качок.
Усі любили це озеро: сюди часто приходили відпочити містяни, особливо літньої спеки – скупатися, порятуватися від обтяжливої жари та задухи. Приємне дозвілля мали тут і рибалки.
До озерця купатися чи рибалити ніхто не приходив. Багато-хто навіть не відав про нього, а ті хто й знав, де лежить озерце, зневажливо кидали: "Старій жабі по коліно…" Та йшли до озера.
Не мало озерце й густих очеретів, де б замешкали дикі качки. Не росло довкола нього густих чагарів, де б звили гніздечка малі співочі пташки… Тільки одна самотня верба задивлялася на свою вроду у його осяйному свічаді.
***
Але цього дня у Самотньої Верби було горе. Й Мале Озерце геть не знало, як її потішити. Бешкетник вітер уночі обламав-обтрошив її кучеряве віття. І тепер воно, ніби обламані крила, лежало долі, а бідна вербичка плакала і зітхала:
Була я пишна та гарна, довгі віти свої плекала… Вже і котики мої розпухнастилися. Так сонечка погожого чекали… А тепер пропадуть і весни не побачать. Лихо мені, лихо! Навіть Бог про мене забув…
Ні, сестрице, – мовило Мале Озерце, – так не буває, щоби Бог про когось забув. Горе твоє велике – обчухрав тебе вітрисько, болять тобі обламані гілочки. Але навіть за такої біди та скрути не маємо втрачати віри. Кожної хвилинки може статися якесь диво – й ми забудемо про свою недолю. Ще й скажемо: "Слава Богу, що так вийшло!" Ми ще з тобою здивуємося, який добрий Господь. От побачиш!
Самотня Верба на такі слова тільки зітхнула:
Якого дива чекати? І не кажи, друже… Мої зранені віти день-два поболять – та й загояться. А за рік ще пишніші кучері виростуть. Але для тих моїх гілочок-діточок, що їх вітрище обчухрав, уже все пропало. Ще кілька днів сонечко пригріє – і висохнуть на хмиз. Не побачать вони райдуги у травні, не почують жаб’ячих веснянок, ані пісні джмелиної, ані цвіркунових цимбалів, – мовила і скрушно похитала віттям.
Задумано зітхнуло й Мале Озерце:
Справді, виходить, ніби годі сподіватися чогось доброго… Але ж не може такого бути, щоби Творець, який покликав до життя і небо, й сонечко, і дощик, і нас із тобою – та й забув про нас, не зглянувся на твоє лихо…
***
Галю, Галю! Дивися – проліски! – вигукнула Катруся. – Можна я мамі букет нарву?
Що ти, серденько! Не рви квіти – вони в нас удома до завтра й зав’януть, помруть, ніякої радості мамі не буде, а тут, на землі, ще довго цвістимуть, – мовила старша сестра. – Ліпше сфотографуймо – на пам’ять.
Доки Галинка робила знімки, Катря знову кудись побігла.
Галю, Галю, дивися! Он скільки гілочок на землі лежить! Хто їх наламав? Хіба можна так деревце кривдити? – вигукнула мала й погладила шорсткий стовбур, немов пожалувала пса.
Це, мабуть, вітер учорашній побушував… – відповіла дівчина. – Справді шкода…
Галинка нахилилася й підійняла гілочку.
А це, до речі, не просто гілочки – це котики.
Де котики?
А ось тут. У бруньках живуть маленькі сірі пухнасті котики, – усміхнулася, – тільки вони ще не розпустилися. Лишень кінчики хвостиків висунули – перевірити, чи вже тепло. Якщо ці гілочки поставити у воду, то за кілька днів розпустяться.
Справді котики… Манюні, – мовила Катруся, роздивившись пильно гілочку. – А давай візьмемо їх додому! Тоді в нас буде не одна Чорнолапка, а цілих сто котиків! Як скажу у школі, що маю сто котів – ніхто не повірить, хоча то буде чистісінька правда.
Сестрички розсміялися.
– А що, слушна думка, – погодилася Галя. – Тим паче, вже за тиждень Вербна Неділя – не будемо ламати лозу, а посвятимо ці гілочки.
Дівчатка взялися збирати обламане вербове пруття. Вийшло багатенько – майже оберемок.
Ой, Галю, поглянь, а ці гілки такі здоровенні. І їх теж понесемо?
Дівчина подивилася на сестру, що тримала в руках кілька доволі товстих віток.
Та, мабуть, ні… Але, знаєш, ми їх посадимо!
Посадимо?
Саме так – верба навесні гарно приймається. Варто лише встромить у вологу землю.
І Галина повтикала ті товщі гілки вздовж берега.
З повними оберемками вербових галузок сестрички рушили стежкою через луку до автобусної зупинки, а там і додому.
***
Ось бачиш, а ти не вірила, що Господь диво учинить! – усміхнулося Мале Озерце, й сонячні блискітки застрибали по плесу.
Яке диво? – похитала вітами Самотня Верба.
Справжнє диво – не пропадуть, не посохнуть твої гілочки-діточки. Пустять коріння, приймуться – і вже не будеш ти Самотня Верба. Ростимуть на моїх берегах і твої доньки-вербиченьки.
Ет, то ще як вітер повіє… Чи приймуться – хто знає.
Дасть Бог – то приймуться, ти тільки вір! – мовило Мале Озерце.
***
Нащо ви стільки верби на ламали, дівки? – накинулася на них біля під’їзду стара сусідка. – От варварські діти пішли!
Мала Катруся аж скривилася від несправедливої образи. Але Галина чемно відповіла:
Ми не ламали – позбирали ті, які вітер за ніч обтрощив. Поставимо зараз у воду – матимемо, що за тиждень посвятити. А ще й віднесемо, щоби було чим церкву нашу прикрасити, бо справді багацько назбирали. Візьміть і собі, бабусю!
Сердита бабця враз пом’якшала – перепросити не перепросила, але непевно всміхнулася – й узяла собі з Галиного оберемку кілька гілочок.
Спасибі, вам, дівчатка. Хай Бог здоров’я дає! Бо і справді, де я, стара, за тиждень верби наламаю – не годна вже в ліс їхати…
***
Галю, Галю, ти вже всі уроки поробила?
Та всі…
А розкажи мені про Вербну Неділю! – попросила сестру Катруся.
То я ж тобі вже торік розказувала.
А я ще хочу!
Ти ж уже доросла – он перший клас закінчуєш! Візьми та прочитай. Дати тобі Дитячу Біблію, де малюнки, чи мою, справжню? – підійшла до книжкової полиці Галина.
Е ні, я хочу, що б ти розказала!
От мала вереда!
Старша сестра зітхнула. Але куди ж дітись? Сіла та почала розказувати:
Загалом, то тільки в нас, в Україні, передвеликодню неділю кличуть Вербною. А по всьому світу називають її Пальмовою. А було це так… Коли земний шлях Спасителя вже добігав кінця і Він знав, що скоро видадуть Його лихі люди на муку, прибув Ісус до Єрусалиму. Подивився Він на місто славне, юдейських царів столицю, й заплакав, бо знав, що не мине й півсотні років, як буде воно зруйноване, а край спустошений, а мешканці його вбиті чи продані в рабство. Й вирішив дати людям ще одну можливість до навернення… А в ті часи на Сході існував звичай такий – коли цар здобував перемогою повстале місто чи завойовував нову країну, то він в’їздив у нього з урочистою тріумфальною процесією. І був знак: якщо їде цар на коні – хай готуються люди до кари, бо це грізний правитель, а коли в’їде цар до міста на молодому віслюку – то це знак милості.
Ісус обрав віслюка, так? – перепитала Катруся.
Так… Він сказав двом своїм учням, аби пішли в село, що лежало недалеко шляху. Біля дороги вони побачать ослицю й молодого ослика, майже ослятко. Вони мали привести того віслючка до Ісуса.
А хазяїн ослика не був проти?
Думаю, що ні. В них була, напевне, якась домовленість. Бо Ісус сказав цим своїм учням, які йшли в село: "Коли хто спинить вас, то скажете, що він потрібен Господу".
А далі?
А далі учні привели того віслюка. Розстелили на ньому свої плащі – адже Ісус їхав без сідла. І рушили до міста. Апостоли, інші учні та й усі люди, які вірили, що Ісус справді посланий Богом Месія, утворили урочистий тріумфальний хід. Вони зривали з пальм, які росли обабіч шляху віття, й махали ним, кидали під ноги віслюкові, на котрім їхав Ісус. Люди раділи та співали псалми. Зокрема й цей:
Скажіть сіонській доньці:
"Ось до тебе йде твій цар!
Він покірливий і всівся на осля,
на осля, сина під’яремної!"
Галю, а це точно пісня? Тут же рими немає! – похитала головою Катруся.
Ну… в перекладі немає, – знизала плечима старша сестра. – У тих же піснях, що у церкві співаємо, то теж рими не має.
Добре, розказуй далі.
А ще люди вигукували: "Осанна Сину Давидовому! Благословенний той, хто гряде в ім’я Господнє!" Особливо охоче співали й кричали діти, яких матері привели, аби Ісус благословив їх. Коли книжники та фарисеї почули, що співають діти на вулицях Єрусалиму, то прийшли та сказали до Ісуса: "Заборони їм!" На що Ісус відповів: "Як вони замовкнуть, то каміння кричатиме…"
А за кілька днів Господа розіп’яли, так? Чому апостоли не взяли мечі та не захистили Учителя?
По-перше, Ісус їм не дозволив ні з ким битися на мечах. Сказав: "Хто здійме меч, від меча й загине". А по-друге, малося збутися Писання – Господу належало постраждати, аби викупити нас від гріхів і смерті…
Дівчатка трохи посиділи в тиші, помовчали. Далі Катруся знову сипонула запитаннями:
А чому ж Вербна Неділя?
Розумієш, кицюню, у тиждень, що передував Великодню, перші християни ламали пальмове віття та прикрашали ним свої оселі – на знак того, що їхнім Царем є Ісус, – знову провадила оповідь Галинка. – Коли ж християнство прийшло до нашого краю, засмутилися українці – немає у нас пальм для Пальмової Неділі, немає чим прикрасити оселю… І тоді якийсь мудрий священик сказав: "Як у Палестині скрізь рясно ростуть пальми, так у нашій землі повсюди верби. От і будемо святити вербу ми та її гілками прикрашати свої домівки". З тих пір так і повелося. А ще: прийшовши із церкви, люди садили того дня дерева – щоби скрізь було зелено. Скільки гілочок наламали – то стільки й дерев мали потім висадити. Тільки дві-три галузки висушували та клали під іконами. А от у Польщі, де я торік гостювала, здавалося б, ще північніше, верби не святять…
А що вони роблять? – здивувалася Катря. – Не святкують?
Та ні, у них таки Пальмова Неділя. Тільки ті пальми вони роблять власними руками – із колосків, засушених квітів, стрічок. Дехто від початку Великого Посту починає плести, а хтось – ще від осені. Має бути та диво-пальма висока та гарна – щоб високі та гарні діти росли в родині. Її освячують у церкві, як ми гілочки верби, та потім цілий рік бережуть біля родинних образів.
***
Усе те уважно слухали та запам’ятовували галузки Самотньої Верби.
***
У суботу Галя з подружками (та малою Катрею, бо як же без неї обійдеться) принесли до церкви, куди ходили щонеділі молитися їхні родини, великий оберемок вербових гілочок із котиками – отих, що їх назбирали дівчатка в лузі біля озерця. Прикрасили храм до свята.
А в неділю після літургії священик освятив вербове віття. Усі, й дорослі, й діти, раділи, хльостали одне одного лозиною та приспівували:
Не я б’ю – верба б’є!
На щастя, на здоров’я, на многі літа!
Ген недалечко красне яєчко!
За тиждень – Великдень!
Особливо старалася мала Катруся, пам’ятаючи, що найбучніше вітали Ісуса діти.
***
А якось уранці за кілька днів по Великодню, знову була субота, Катря підійшла до Галинки:
– А давай посадимо дерево?
Посадимо дерево?
Дивися, он та гілочка пустила корінці… Пам’ятаєш, ти казала: скільки гілочок зламали до церкви, стільки й дерев слід посадити. Ми нічого не ламали, але давай посадимо. А ще я хочу подивитися, чи прийнялися ті, що ми тоді повтикали в землю. Може, провідаємо їх?
І дівчатка поснідали, взяли з собою у заплічник невеличкий полуденок (по канапці та по яблуку, і ще термос чаю), а також фотоапарат. І вирушили сестри за місто: вони під’їхали кілька зупинок автобусом – аж до самого кінця вулиці. А там, де місто закінчувалося й починалася лука, знайшли стежку, яка вела до озерця.
– Дивися! Прийнялися! Ось листочки розпустилися та малесенькі пагінчики! – аж стрибала від радості мала Катруся. – Всі-всі прийнялися!
На березі росло тепер окрім старої одинокої верби ще кілька маленьких вербичок.
Нумо! Один, два, три… Шість! Садімо сьому!
***
Чи ж я не казало, що все на добре вийде, як ти плакала після бурі? – мовило Мале Озерце до своєї подруги.
Твоя правда… – прошелестіло вітами дерево. – Слава Богові!
Не можеш тепер називатися Самотня Верба! Буду тебе звати – Старшою, – усміхнулося Мале Озерце.
А потім звернулося до найменшої Вербиченьки:
– Що ти нам розкажеш, сестрице? В далеких світах бувала. Багато бачила-чула?
Тонка лозина, яка щойно пустила корінці, простягнула до теплого сонечка молодесенькі листочки й несміливо прошепотіла:
Я була у храмі Божому… А ще я тепер знаю, чому є в році Вербна Неділя.
І ніхто не подумав, ніби вона пишається. Усі – й Старша Верба, і молодші Вербички-сестрички, й Мале Озерце, і жаби, і джмелі, і навіть вітерець – приготувалися слухати її історію.

Вербиченька (Великодня казка)Для детей

Вербиченька (Великодня казка)
Для детей