Віночок Пам'яті - Cветлана Касянчик

Присвячується борбинцям, рідним та друзям

***************************************

Свічка клена в золотій оправі
Висвітила півночі стежину.
Через шибки гілочки цікаві
Дослухались до плачу дитини.

То – душа, вдихнувши світ,
Благала доленьки щасливої дитяті.
На столі в блаженстві засинала
Після муки неземної мати.

У життя мені дорогу осінь
Вишила прощальними нитками,
Позолоту заплела у коси,
Погляд затуманила дощами.

В подарунок кинула букети
Запахів пронизливих і свіжих,
З нервів здерла захисні жилети,
Наказала у нещастях вижить.

Тридцять літ минаю снігопади,
Яблуневий цвіт летить під ноги.
Через грози в тихі листопади
Все коротші стеляться дороги.

****************************************

З кожним роком із зими у осінь
Все коротші топчуться стежини.
Непомітно відлітає в просинь
Бабиного літа павутина.

Незабаром золотом осіннім
В позолоту вулиць Батьківщини
Доведе, даруючи спасіння,
Бог – творець галактик і людини.

Над моїм бездушним, мертвим тілом
Хтось живий сльозу пекучу витре,
Й прошепоче: “Бідна. . .” – до могили,
А мене і радісне і світле

Почуття гармонії й любові
Закружляє вічним хороводом.
Ген, за кругом постаті в гуртові.
Поспішаю вслід за тінню роду.

***************************************

І в сльоту і в сонячну погоду
Поспішаю вслід за тінню роду.
Хтось мене обгонить на дорозі,
Хтось уже, як кажуть, на порозі.

І чиї розлука згорбить плечі?
Хто заклякне німо в порожнечі?
Різні смерть вишукує причини.
Прадідів і правнуків в єдино

Позбирає богопоклоніння.
Глибина таїнства воскресіння
І основи будучого віку –
Загадка, хвилююча одвіку.

Хто ми будем? Де ми будем? Вірю,
Коли смерть зіпреться ув одвірок,
В узголів’ї заюрмляться роки-
Свідки, судді. І затихнуть кроки

Тих, що на землі лишились жити.
Я з Голгофи підіймусь над світом,
Прощена, оправдана, обмита.
Через браму Господом відкриту,

В супроводі ангельського співу,
Увійду до рідної оселі.
І земну мелодію журливу
Змінять звуки врочисто-веселі.

В зародку придушені таланти,
Спутані недосконалим світом,
Мов від бруду звільнені брильянти
Заіскраться музикою світла.

І натхненним витонченим дивом
Голос мій зіллється з голосами
Незабутніх, дорогих, щасливих-
Тих, кого оплакую роками.

*****************************************

Скільки дорогих мені і рідних,
Тих, кого оплакую роками
Відійшло. І на могилах бідних
Вже й земля осіла під хрестами.

Вже й поволі пам’ять заростає
Біля хат чужими споришами.
Їх рідня поспішно обминає,
Тільки неспокійними ночами

В напівснах неначе ненароком
Зашумлять берези сумовито,
І чиїсь до спазм знайомі кроки
Зариплять неквапно, домовито.

Вчулося? – із берега городом
Втомлено Ващук пройшов до хати.
Заіржали коні в загороді-
Вітер спутав гриви пелехаті.

Не скліпну дрімоти я до ранку,
Боячись сполохати видіння.
Незабаром Зінька на світанку
Мовчки встане. Скрипне клямка в сінях.

Під хлівом зітxне немов людина
Чорнобура з мудрими очима.
Сонна гуска скрикне за дверима.
Мокрі відра дзенькнуть об цямрину.

Кукурудза за вікном квапливо
Сутінкам докаже всі новини.
І не чадом, а солодким димом
Ось потягне з кухні за хвилини.

Томчина рука, терпка від зілля,
Бережно мої скуйводить коси.
Ген пшениці золотава хвиля
Струшує ранкові свіжі роси

На мої подерті босі ноги.
І на маки, на волошки сині
Осідає курява з дороги.
І в такій далекій далечіні

Торохтить розбитий віз дитинства.
…Вже й з полудня сонце повернуло.
…Вже й під колискову материнську
Дітвора моя на ніч поснула.

На шляху Чумацькому величні
Зорі, наче спільники моргають.
А згадки все в тиші опівнічній
Душі дивним світлом причащають.

1989 рік

Віночок Пам'ятіПоэзия

Віночок Пам'яті
Поэзия