ДОТОРК НЕБА
(З ЦИКЛУ ПРИТЧ “ЗУСТРІЧ. ДОТИК НЕБА”)
Сум, сірий, а, може, синій прокрався до моєї душі через якусь невидиму шпаринку і туга за чимось незбагненним оповила серце. Воно заболіло, защеміло… Завередувало, як невихована дитина. Защеміло від туги за чимось незвіданим, невимовним, далеким, прекрасним.
Цей біль у грудях – він схожий на ніжну і проникливу мелодію, що прийшла з невідомих світів… Чи на ненаписаний вірш… Або ж на пахощі весни, яка вже витає в повітрі, хоча ще нема ні трави, ні зеленого листя, навіть пухнастих, кудлатих у своїх сірих кожушках, котиків… Але вже є відчуття весни… Є глибоке, синє, бездонне, таке буває лише навесні, небо. І туга… туга за небом… і Небом. За втраченим раєм. Боже, звідки я знаю, що той рай був прекрасним? Адже я ніколи не була Там. Я все своє життя Тут. Хіба може бути ностальгія за незнаним?..
Я заварюю міцний чай і вмикаю магнітофон. Нехай фізичні звук і смак проженуть геть ці примари, якесь метафізичне божевілля, привиди мрії, котра живе в мені, як інфекція смертельної хвороби.
Але музика, що її я покликала до буття магічно легким натисненням одного пальця, виявляється трепетно всепроникною. Хто ти, невидимий лірнику, божественні струни якої гітари оживили твої пальці?! І тепер ти перебираєш струни моєї душі. Я так боюся, що мелодія змовкне: мені здається, я помру в ту ж мить… Але слухати її далі несила – вона бринить в унісон з моєю тугою. І та росте, мов міфічне дерево аж до неба, розриваючи мені груди екстазом спраги.
Ні, тікати, тікати! Гаряча порцелянова чашка, обіймаю її долонями: “Їж, пий, веселися..!”. Терпкий духмяний аромат туманом огортає мою свідомість – то лише пара над кухликом чаю – оповиває єство… Не втекти. Туга за небом, туга за Небом. За голубінню, за високостю, за безмежністю і польотом! Але небо сховане від мене фіранками хмар і склом немитого від осени вікна – шибка сіра, як ті хмари… А ще просто фіранки… А, може то не хмари, може то пил і бруд моїх гріхів, свідомих і несвідомих, вродженої і набутої зіпсутості, ховають від мене Небо?!
Небо…
Боже! Де ти? Боже, чому Ти такий жорстокий? Ти дав мені цю всеохопну тугу, почуття-відчуття-нечуття невтамованої спраги чогось божевільного… божественного, святого, чистого, світлого… Солодкого й гіркого водночас. А може, це всього лиш гра гормонів, бо я забула вчасно закохатись? Може, я хочу усього лиш кави і булочок з корицею, а не Бога?
Небо – Кава? Але маленький порцеляновий кухлик, обмане мене так само, як і сестра його чашка. Кава (чай-вино-дурман) не рятує від зустрічі з вічністю. Ніякий хміль втамує моєї спраги, не розчинить її, не втопить. Вона в глибині мого єства. Відчуття вічності.
Де Ти, Боже? Куди до Тебе бігти? Як від Тебе втекти?
О, здається, пішов дощ, тепер він підспівує моїй магнітофонній гітарі…
Я не можу працювати, читати, думати… не думати… Щось вабить і вабить мене в невідомість.
Ось я, перед лицем Твоїм, Боже! Я прийшла на Твій поклик. Я піддалася цій оманливій пісні сирен … чи янголів… і прийшла. І мені байдуже, що Ти скажеш, я тут, біля порогу невидимого, незримого, незбагненного, примарного, божевільного… Я сама збожеволіла, я знаю, але я тут. Я прив’язана до Тебе невидимими нитками, ланцюжками, ланцюгами туги-спраги. Вродженої, як і гріх, як смерть і віра в чудо. Я прийшла… Я біля Твого порогу. Чи Ти пустиш мене до середини, увійти… переступити поріг заповітного Царства? І згасне біль, і втамована буде спрага… Але навіть, якщо Ти змовчиш у відповідь, то нічого… Я житиму далі в затуженому світі біляпоріжжя. Нехай… То буде як вірш з Твоїм автографом… Мені болить – отже я жива… І Ти є, Ти не вигадка теологів і поетів.
Врешті решт попереду, ціла вічність для діалогу, монологу, мовчання, слухання дощу й магнітофонної гітари. Пиття чаю. В мене є ще касета зі скрипкою – теж дуже гарно. І ціла коробка печива.
Боже! Я приймаю світ, всесвіт, світобудову, світовідчуття, світопізнання на Твоїх умовах! Я граю за твоїми правилами, Боже!
Дозволь мені побачити Небо, коли-небудь, Господи, будь ласка…
Господи, Ісусе Христе, помилуй мене, грішну…
– Небо увійшло до твого серця тієї миті, як воно защеміло від туги, – промовив Бог. – До речі, налий і Мені чаю…
Комментарий автора: “ЗУСТРІЧ. ДОТИК НЕБА”
(ЦИКЛ ЕТЮДІВ І ПРИТЧ)
І. ДОТОРК НЕБА
ІІ. РАНОК
ІІІ. МОЯ ІСТОРІЯ
ІV. МОЛИТВА ДЕРЕВ
V. СВІЧКА
VІ. ТИША
VІI. ПРИВИДИ
Зоряна Живка,
Вінниця, Україна
Я християнка.
За освітою - філолог, магістерську студію писала за творчістю К.С. Люїса (однодумці, відгукуйтеся!). Як літературний критик, займаюся дитячою літературою.
Спільно з видавництвом "Свічадо" працюю над авторськими проектами "Різдвяна антологія", "Святкові читанки".
Дякую усім читачам, що залишили для мене відгуки (і похвальні, і критичні). Вони надихають і підтримують у подальшій творчості. Дякую організаторам і координаторам сайту за віднайдених однодумців.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Я теж маю тугу за небом... й досі сумую по небу.... і не проти була б з вами і Господом попити чаю.. тому піду наколочу собі невеличку чашечку, але не кріпкого чаю..
Благословінь вам Комментарий автора: Перш за все, смачного!:)
Погодьтеся, вдалий парафраз на тему "прийду і буду вечеряти з ним" (з Об. 3:20)
Олька
2007-04-13 20:38:32
як води попити... Комментарий автора: на здоров"я
Оля
2007-05-27 17:01:17
Дуже префайне оповідання.
Воно вже давно, певно, написане, але для мене - дуже вчасно!
Дякую!
Бажаю плідного Божого натхнення і всякої НАДІЇ (це з нагоди зеленого дня Зіслання святого Духа)
Наталія Даценко
2007-09-18 14:01:57
Дякую! Це оповідання мені дуже сподобалося і потрібне було для мене. Зараз мені трохи важко молитися але знаю що Господь поруч.
Хай Бог благословить тебе! :) Комментарий автора: ...мовчання теж молитва. І Його мовчання - теж відповідь.
Тримайтеся.
Публицистика : Это просто бизнес и ничего более - Антон Как вижу так и пишу, принимаю другой взгляд на жизнь, ибо это просто видение жизни другим человеком. Но огульное обвинение от тех, кто сам ничего написать не в силах - меня очень удивляет! Но понимаю, ведь обвиняют от скудости ума, потому и трудов своих не имеют. Кто помочь хочет - подсказывает и делится своим видением. Эти - зрячие люди, о слепых же известно - идут друг за другом, и в одну яму падают!
