МОЛИТВА ДЕРЕВ
( З ЦИКЛУ ПРИТЧ “ЗУСТРІЧ. ДОТИК НЕБА”)
Під ногами шарудить листя, воно жовте, аж золоте, тож ховає за золотом сірість асфальту.
Осінь. Листопад.
Вчора я вперше полюбила осінь.
Раніше осінь зазвичай нагадувала мені похорон. Листя облітає, падає, в’яне – і ось уже все місто схоже на велике кладовище.
І я теж в’яну. Єство оповиває туга, сіра кошлата, ніби туман. Нічого не хочу. Спати. Сховатись. Вмерти. Впасти жовтим листом і ніколи не підвестися знову…
Господи, навіщо Ти вигадав осінь? Щоб загонити людей у депресії? Життя й так досить кепська штука…
А вчора я вперше побачила, як моляться дерева. Вони простягають у небо голі віти, порожні долоні. На них нема вже плодів… немає пишної одежі, золото й багрянець лежать долі, все просто і зрозуміло: “Змилуйся, Господи!” Вітер перебирає струни їхніх душ і вони смиренно шепочуть: “Вірую”, інколи з надією додаючи тихеньке: “Воскресну!”
Дерева моляться в небо оголеним віттям. Яка велика їхня віра! Вони віддали Богові все, навіть листя… і тепер між ними і вічністю тільки зорі. Зорі падають і зависають між гілок… А може то падає дощ?
Яка велика їхня віра! Вони не опускають молитовно здійняті руки, не йдуть собі геть шукати нового храму, але стоять і стоять, вірячи, що Бог таки милосердний і Він знову пошле зі свого раю весну…
І я раптом розумію, що холод і мряка – то не назавжди! Навіть дерева це знають! ”Воскресну!”
А ще, весна розпочнеться саме тієї миті, як на землю впаде останній золотий листочок.
Простягаю до Тебе долоні, Боже! Вони порожні. Як дерева в листопаді, стою гола. На мені сьогодні ані листочка, навіть фігового. І долоні мої таки порожні. І непевна, що чисті.
Господи, Ти сказав, що вбогі духом блаженні… Чому, Господи? “…бо їхнє Царство Небесне.” А я не блаженна… Чому, Господи? Бо прагну інших дарів, а не твого Царства? Прости мені, Господи, прости! Поможи жадати Тебе, а не плоду на своєму гіллі.
Простягаю до Тебе долоні, як дерева гілки до зір. Зорі високі, здається, зависли в вітах. Коли дивитися з землі. А насправді зорі – високо, недосяжно далеко. Господи, часом здається, що Ти поряд. Озирнися – і впадеш у Твої обійми. Але ще один погляд – і Ти в недосяжнім безмежжі, як зорі… Господи, ясна досвітня зоре…
Дозволь мені хоч би дивитися на Тебе з землі, тягнучи порожні долоні до Твоєї високості.
Як дерева листопадового вечора, стою гола. Мені соромно й ніяково від тієї думки… що мучить мене не сором та ніяковість, а холод. Мерзну, замерзаю на бурульку. А розтану – лишиться тільки калюжа. Бо тільки Ти, Господи, твориш всесвіт з мого хаосу… “Серце чисте сотвори в мені, Господи…” Зігрій мене весною.
“Показались квітки на землі, пора соловейка настала…!” Зазеленіли сподіваннями мої гілки. Сподіваннями плоду.
Господи, коли я забуду, що мої долоні порожні, нагадай мені про листопад: зорі, дерева, під ногами шарудить листя, на ньому тонкий візерунок паморозі… Чекання дива. Пізня осінь – то чекання Різдва, що ризою снігу покриє кладовище ілюзій. Пізня осінь – то чекання Великодня, що барвистим різноквіттям воскресить усі поснуло-зів’ялі закапелки серця.
Пізня осінь – то чекання.
Приходу Царства… Милості.
Комментарий автора: “ЗУСТРІЧ. ДОТИК НЕБА”
(ЦИКЛ ЕТЮДІВ І ПРИТЧ)
І. ДОТОРК НЕБА
ІІ. РАНОК
ІІІ. МОЯ ІСТОРІЯ
ІV. МОЛИТВА ДЕРЕВ
V. СВІЧКА
VІ. ТИША
VІI. ПРИВИДИ
Зоряна Живка,
Вінниця, Україна
Я християнка.
За освітою - філолог, магістерську студію писала за творчістю К.С. Люїса (однодумці, відгукуйтеся!). Як літературний критик, займаюся дитячою літературою.
Спільно з видавництвом "Свічадо" працюю над авторськими проектами "Різдвяна антологія", "Святкові читанки".
Дякую усім читачам, що залишили для мене відгуки (і похвальні, і критичні). Вони надихають і підтримують у подальшій творчості. Дякую організаторам і координаторам сайту за віднайдених однодумців.
Прочитано 2504 раза. Голосов 5. Средняя оценка: 4,8
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
