Тут нікуди поспішати. Тут немає годинників, бо нема часу… Не сходить щоранку сонце, бо нема ранку, нема сонця… Сіра імла огортає цей світ звідусіль, праворуч-ліворуч-вгорі-підногами клубочаться клапті туману. І нізвідки повіяти вітрові, щоб розігнати їх.
Кожен, хто входить сюди, хай залишить надію. Це вічність. Це шеол. Це країна тіней, що покинули країну живих. Навіки.
І не важить, чи згрішив праотець наш Адам, моїх власних гріхів досить, щоб загасити всі зорі небесного склепіння. Зорі. Там, на землі, я щовечора їх бачила – зорі, ці золоті намистинки на чорному полотні ночі. Я могла б їх побачити, якби захотіла, але там було ніколи – за трудами буднів і хмелем свят. А тут – все б віддала за один промінь. Але мені нічого віддати. Крім гріхів – це вони туманом огортають мене звідусіль – сірим, задушливим. Я така як усі – не вбила, не вкрала, не зраджувала. Я тінь, я душа, я мертва.
Боже!
Ні, Бог не чує нас звідси. Між нами і Ним стіна. Нездоланна. І йому не прибути до нас – у шеол є тільки одні двері, і вони зі світу живих.
Безнадія, безодня, безглуздя…
Самотність. Як би мені хотілося побачити хоч чиїсь очі, відчути дотик хоч якоїсь долоні. Я б зацілувала найлютішого ворога, аби лишень знайти його. Когось. Іншого.
Агов! Де ви? Хто-небудь, відгукніться!
Вже безмір скільки я блукаю, немов у лабіринті, та нікого не здибую… Хоча знаю: вони тут, поряд – пропащі душі сотень поколінь. Мої діди й батьки, діти, сусіди, раби, володарі, друзі, вороги, кумири… Черва пожерла плоть, а хто проковтне душу? Аби не відчувати, не думати, не чекати, не сподівватися…
Вічність.
Боже, змилуйся! Боже!
І раптом світ захитався.
Що це? Дощ? Тут немає-небуває-досінебуло дощу!
Ні, тільки одна крапля. Вона червона. Кров?! Жива кров… Не сіра примара, а насправді червона крапля! Боже!
І раптом увесь світ захитався. Шеол захитався!
– Звершилось!
І гуркіт струсив його від основ до глибин. І світло прорізало сіру імлу.
І я побачила обличчя. Людське обличчя! Молоде, гарне, сонячне..
І туман відступив. Заясніло. Невже сходить сонце? Під ногами стало зелено. Трава! М’яка, молода, весняна. До ніг твоїх схиляюся, світлий Незнайомцю.
– Хто Ти?
– Я Бог, якого ти кликала. Я прийшов відпустити в’язнів на свободу.
Бог у шеолі – то не можливо.
– Хто ти?
– Я Син Людський, народжений від жінки. Я пройшов твій шлях – від пелюшок до могили, щоб зруйнувати твердиню смерті.
І я бачу хрест, і тіло Бога, сплюндроване від тортур, і сиву Матір, що плаче над поховальним полотнищем…
І я розумію, що то правда. Незбагненна, як безодня. Але я вірю, я приймаю се… А навкруги все цвіте, кульбабки і черемха. Пахощі меду, бджоли. І вітер обвіва нас пелюстковим дощем від рожевокрилих яблунь.
– Дозволь мені піти за Тобою! Не хочу питань, не хочу відповідей. Тільки б чути Твій голос і бачити Твої очі.
У небі співає жайвір. І воно голубе.
Сьогодні ранок Великодня. Ранок Воскресіння.
Комментарий автора: “ЗУСТРІЧ. ДОТИК НЕБА”
(ЦИКЛ ЕТЮДІВ І ПРИТЧ)
І. ДОТОРК НЕБА
ІІ. РАНОК
ІІІ. МОЯ ІСТОРІЯ
ІV. МОЛИТВА ДЕРЕВ
V. СВІЧКА
VІ. ТИША
VІI. ПРИВИДИ
Зоряна Живка,
Вінниця, Україна
Я християнка.
За освітою - філолог, магістерську студію писала за творчістю К.С. Люїса (однодумці, відгукуйтеся!). Як літературний критик, займаюся дитячою літературою.
Спільно з видавництвом "Свічадо" працюю над авторськими проектами "Різдвяна антологія", "Святкові читанки".
Дякую усім читачам, що залишили для мене відгуки (і похвальні, і критичні). Вони надихають і підтримують у подальшій творчості. Дякую організаторам і координаторам сайту за віднайдених однодумців.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
