Легенда про сині квіти

Легенда про сині квіти

На землю ангели дивились:
Крадіжки, зради, вбивства всюди,
Забули люди, як молитись,
Про небеса забули люди.
Не зводять очі в піднебесся,
Потупившись у сірий пил.
А голубінь така чудесна!
О, люди, не ламайте крил!
Як нагадати вам про вічне:
Любов і Бога, щастя, мрії?
Як засвітити в серці свічку,
Що і освятить, і зігріє?
У пекло долі йдуть без спину.
Для кого біль і кров розп’яття?
Не знавши Бога люди гинуть…
Засумували янголята:
Як шкода Божий килим краять,
Його ж так довго вишивали…
Відрізали широкий клапоть
І на маленькі розірвали
Від неба пресвятого шовку,
Й розкидали по всій землі.
Земля мовчала тужно й довго,
А потім квіти розцвіли.

Ще тане сніг, але підсніжники,
Як лазуринки, під кущем,
Фіалки дивляться – і ніжно так
В душі зрина далекий щем.
І незабудки: “Не забудь!
Є Бог, і жити ще не пізно!”
Їх знов розтопчуть чи зірвуть,
А янголи заплачуть слізно.
Але погляне в небо хтось,
Байдужості розтане крига.
І скаже Богові: “Я ось,
Даруй мені любові крила”.

Йшла полем дівчинка-дитя,
Синіють зорі у пшениці,
І сяють золотом жита,
А серцю хочеться молиться.
Палає маків красноцвіт.
“Вплету волошки – краплі неба”,
Поцілувавши синій квіт,
Мала зриває кілька стебел.
“Я небо в серці не згублю,” –
Віночок на голівку вділа.
“О Господи, Тебе люблю!”
Безмежно янголи зраділи.

Блакитна туга, синій птах,
І крила мрій небесні трошки…
Легенда, казка… Та в степах
Цвітуть волошки.

Легенда про сині квітиПоэзия

Легенда про сині квіти
Поэзия