Роздуми про “Сонет до Розіп’ятого Христа”

Сонет до Розіп’ятого Христа
(Іспанія, ХVІ ст.)

Люблю Тебе, Ісусе, не з причини,
Що нагороди прагну в Божім граді
Або лякаюся безодні аду,
Заплата де зневажникам святині.

Але тому, що бачу я донині
Тебе засудженим і розіп’ятим,
І віддане знов тіло в руки ката,
Криваве на хресті твоє терпіння.

Мені любов прийшла, як дар, від Бога.
Вона й без нагороди має силу,
Й горливість без провини і розплати.

Така любов не вимага залогу.
Якби й надії іскру загасило,
Моя любов інакшою б не стала.

Зоряна Живка, 2003
(переклад виконано за підрядником)

Довгий час моє уявлення про іспанську літературу обмежувалося “Дон Кіхотом”, якого я так і не прочитала. Ще десь на задвірках пам’яті валявся Лорка, котрого я теж не розумію (але це великий секрет, бо моя краща подруга просто мліє від його віршів).
Але одного разу, коли писала студентську роботу про інтертекстуальні зв’язки роману “Монсиньор Кіхот” Г. Гріна, я натрапила на чудову працю Д. С. Мережковського “Іспанські містики. Тереза Мала”. (Не те щоб я нічого не чула про іспанських містиків раніше, але порівнювати працю Мережковського і манюню статтю в збірнику “100 християнських мислителів” таки не гречно). Так почалося моє нове захоплення й майже детективні пошуки.
Колись давно я гортала товсту збірку “Русский сонет” і аж двічі натрапляла там на вірш під назвою “Сонет святої Терези”. Він одразу впав мені в око. Своєю оригінальністю. Досі я не чула, щоб Всевишньому признавалися в коханні, відмовляючись від раю. Вже потім неодноразово поверталася до того вірша. (Іспанської я не знаю.) Потім, Бог у Своїй милості потішив моє патріотичне серце: один переклад цього твору я знайшла у збірці Михайла Ореста. Відтоді, окрилена успіхом, я колекціоную переклади та переспіви цього твору.
Найцікавішим було дізнатися, що вірш не належить св. Терезі Авільській. Довгий час його авторство приписувалося цій відомій іспанській поетці, що стала ще й славетним богословом, бо він цілком у її стилі. Але в ХХ ст. знайшли більш ранні списки, які не могли б належати св. Терезі з Авілю за часом створення. То ж, хто автор і досі не з’ясовано.
Наскільки оригінальні ідеї цього вірша?
З того часу, як я вперше розгорнула “Сонет Розіп’ятому Христу” моя обізнаність в галузі християнської думки трохи побільшала: і я можу чесно сказати ті думки не нові. Подібне є і в св. Антонія: “Я згоден, щоб усі люди пішли до раю, а я піду до пекла. Тільки Бог нехай піде зі мною”. (Звідки взято не знаю, прочитала колись як епіграф). Подібне щось є і Августина, у його “Сповіді”, тільки розлите воно десь на кілька сотень сторінок, а в сонеті усього лиш 12 рядків.
Несподівано натрапила на подібну ідею читаючи хасидів, які навряд чи цікавились іспанською християнською поезією: “Не миру Твого я шукаю і не раю Твого; я прагну саме Тебе” (раббі Бешт).
Мій улюблений християнський письменник, К. С. Льюїс у автобіографії зазначає: “Сам факт існування Небес набагато важливіший за те, чи потрапить туди хтось із нас” (загалом же ідея пошуку не Божих дарів, а Бога провідна для всієї його творчості; сонет цей він напевно читав, бо за фахом філолог-медієвіст, але в перекладі, бо іспанською не володів).
Одним словом, якщо дуже пошукати знайдеться досить мислителів різних часів і конфесій, що повторять те саме різними словами, не залежно від Св. Терези (чи іншого автора вірша)
Взагалі, той факт, що цей вірш привертає увагу багатьох людей – поетів, що його перекладають, видавців, що включають його до антологій, і читачів, що його читають – ось уже кілька століть є найкращою для нього візитівкою.
І все ж я додам свої скромні міркування у славу “Сонету…”
По-перше, це сонет. Не поема, не трактат, не роман… а поетичний твір строгої форми на 12 рядків. Просто за євангельською заувагою, що молитви мають бути короткі ( Матв.6:7).
Провідна думка твору – безкорисливість любові до Бога. Взагалі то всім, не лише філософам зрозуміло, що любов має бути безкорисливою, це аксіома: люблять ні за що, за щось – це вже не любов, а повага. І коли говориш про свої почуття до рідних, друзів, коханої людини, батьківщини, поезії, троянд, помаранчевого соку і т.д. це зрозуміло. І справді, рідні-друзі-кохані теж люди і в них є купа недоліків, які любов повинна покривати, часто вони нас також люблять (хоча зрідка можлива й не взаємність), до того ж з ними завжди можна знайти привід посваритися… Так само і з батьківщиною (особливо добре це виходить у поетів і політиків). А як пояснити чим поезія краща за вишивання хрестиком, а троянди за собачу кропиву? Просто одне нам до душі, а інше – ні. Так само яблучний сік містить більше вітамінів ніж помаранчевий (я мовчу вже про картоплю – в ній у 8 разів більше вітаміну С ніж у цитрусових), але помаранчі нам смакують більше. Чому? Яка тут взаємність?
Коли людина далека від віри в Бога, особливо від християнства, починає спілкуватися з християнами від неї обов’язково почуєш: “Ну, звичайно, ви просто мрієте про арфочки і хмаринки, а всіх інших просто залякуєте пеклом”. І важко пояснити, що Небо починається не ТАМ, а сьогодні й у серці людини, “двері пекла замкнені з середини”.
Пояснити безкорисливість любові до Бога іншим важко. Ще важче її усвідомити самому. Життя християнина щодня й у всьому залежить від Бога: зійшло сонце – Господня ласка, пішов дощ – небесний дар, не пішов дощ – також дар, хліб насущний – відповідь на “дай нам”, я вже не кажу про чесноти (Гал. 5:22-23) – всі вони плоди Духа… В усьому і щодня ми об’єкт любові. К. С. Льюїс у трактаті “Любов” називає це любов’ю-потребою і вважає, що вона нічим не гірша від любові-дару, більш того: любов-дар не можлива без зустрічної любові потреби (це як в інформаційному процесі -- не досить адресанта і повідомлення, потрібен ще й реципієнт). Здається, навіть Євангелія заперечує можливість безкорисливої любові до Бога: “Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас…”
І все ж настає мить, коли дитяча і дитинна любов-потреба викохує плід любові-дару. І виникає насущне бажання вручити цей дар Всевишньому. У хасидів з цього приводу є така молитва: “Боже, я потребую Тебе. Але й Ти потребуєш мене, бо якби я не грішив, Ти б не мав кого прощати”.
Перший чотиривірш побудований з ланцюга заперечень: “Люблю… не з причини, не тому, не через те”(теза). Ліричний герой ніби знімає з себе звинувачення. А далі йде пояснення причини любові – зворушення, замилування, співпереживання (антитеза). Справді “Ти перший полюбив”, але моя любов відповідає на власне любов, а не на дари любові. Її не зменшить відсутність дарів (куди вже більше), не торкне страх, не згасить втрата надії… (синтез). О, строга й велична формо сонету, хвала тобі!
Цей вірш христоцентричний. Подібна поезія могла виникнути тільки на Заході (Схід – трійцецентричний), особливо на Католицькому Заході. Поклоніння Спасителеві в цій традиції побудовано на ототожненні людини і Сина Божого, співпереживанні, аж до фізичного болю (стигмати є лише в католиків). Для іспанських містиків (вірю на слово Мережковському) було характерне перенесення фізичної любові-кохання, як образу, на любов духовну, за прикладом Пісні Пісень. Тому й у вірші любов не по-синівськи покірна, палка і пристрасна, як перше кохання. Любов до Бога опускається до рівня людських почуттів, проте людськість у взаєминах з Ним освячується, й підноситься аж до неба.

Додаток

Сонет розіп’ятому Христу
(моя колекція українських варіантів)

***
Не рай, що Ти прирік мені, причина
Для мене, Боже, щоб Тебе любити.
І не причина, з Тебе щоб не кпити
Страх, що є аду паща всепоглинна.

Моїм чуттям причина Ти єдина.
Ти до хреста безжалісно прибитий,
Зневажений і ранами укритий!
Мене Твоя любов, Твоя кончина

Зворушують. Без існування неба
Любив би я і аду теж не треба,
Щоб я Тебе боявся; Ти користей

Не маєш дати, щоб Тебе любив я,
І без надій дістати, щоб хотів я
Дістати, я б любив Тебе, О Христе!

Михайло Орест, 1940ві рр.
(цит. за виданням: Михайло Орест “Держава Слова”. – К.: “Основи”, 1995)

***
Ісусе, відаєш, не прагну Твого раю
Для того, щоб Тебе любити щиро!
Тобою кожен день живу, вмираю…
О ні, не пекла страх тому причина!

Ти на хресті, Твій біль такий нестерпний –
І я схиляю душу бунтівливу.
Любов до мене аж ціною смерті –
І я Твоя, і я в Тобі щаслива.

Любов Твоя й до тебе: подих, мрія?
Скажи, що рай ілюзія – не зраджу,
Не за блаженства я люблю і вірю…

Не пекла я боюсь, а що Тебе зневажу.
І сподівання без надій зоріє:
Люблю Тебе тепер, любити буду завжди!

Зоя Жук, 2001
(текст надано в рукописі)

***
Мій Боже, я Тебе люблю
Не за обіцяні блаженства;
Тобі завдати біль боюсь
Не через кару незбагненну.

Ти на хресті – в надії я.
Люблю Твої пробиті руки.
Вмираєш Ти – любов моя…
В цю мить нас двох єднають муки.

Живу Тобою кожну мить.
Скажи, що раю теж не має –
Твій гнів мене ще більш страшить.

Я все ж Тебе благословляю
Й надіюсь: буду так любить!
Я й без надій Тебе кохаю.

Олеся Білоус, 2001
(текст надано в рукописі)

P.S. Буду вдячна усім, хто доповнить мою колекцію.

Роздуми про “Сонет до Розіп’ятого Христа”Публицистика

Роздуми про “Сонет до Розіп’ятого Христа”
Публицистика