КОРОЛЕВА КВІТІВ Фантазія

КОРОЛЕВА КВІТІВ
ФАНТАЗІЯ

Присвячую
Ангелові з золотими ключами,
Королеві Північного Вітру
й Сестрі нашій …

Я не потвора, не жахлива примара, не демон. Я зовсім не страшна, навпаки, я прекрасна і юна, сяюча, наче те сонечко в безхмарній блакиті, тендітна і ніжна, ніби червневий світанок. Я завжди заквітчана, як садок у травні, просто королева квітів.
Я – Смерть.
Кожного дня тисячі людей приносять мені у дар мільйони квітів і мільярдами сліз оплакують це жертвоприношення. Мене ненавидять і бояться, оспівують, проклинають, чекають, забувають. А я приходжу… бо я фатум, я вирок, я смерть. Щасливий, нещасний, розумний, дурень, жебрак, багатій – кожен врешті стрінеться зі мною… Хтось дивитиметься в мої очі гордо, хтось – смиренно, але мого погляду таки не уникне; і знову буде тиша, безмежна тиша, потім ридання, відчай, поховальний обряд і могила, заквітчана чи забута, або жменька попелу, який розвіє вітер. І все… Так чи інакше, але порох повернеться в порох, народжене з землі, увійде в землю. Жалітимуть покійного його сім’ю, друзів, навіть ворогів, і ніхто не поспівчуває мені. А я? Можливо мені теж боляче, теж шкода, і я страждаю?! Та ніхто не зітре моїх сліз, не обійме, не пригорне, не втішить. Мене знов проклинатимуть, і ллючи рясно сльози, приноситимуть у дар квіти, багато квітів…

***
Я була зачата того дня, коли Ангел Ранкової зорі повстав проти Всевишнього і був скинутий з неба. Найвродливіший став найпотворнішим, найпрекрасніший з Божих Ангелів став утіленням Зла...
Я народилася того злощасного ранку, коли Єва, послухавшись Змія, зірвала злощасне яблуко. Заборонений плід не був солодким. О, нічого гіркішого людство не куштувало! «Не їж, бо в день їди твоєї від нього ти напевне помреш!» І Єва відкусила шматочок… і небеса не розірвала блискавиця, щоб покарати неслухняну… І скуштував Адам – і теж не сталося нічого… Вони не знали, що в ту мить народилася я. І демони раділи: тепер пекло не байдикуватиме, будуть гості. І сам Люципер наперед смакував, як зробить мене своєю царицею, подругою, наложницею, рабинею… Але Всевишній перший привітав мене. Не докоряючи, не картаючи, осяяв Своєю святістю і величчю. І я не стала породженням пекла.
– Не Я дав тобі життя. Гріх і непослух покликали тебе у світ. Але не бійся! Хоча й стала ти карою і закляттям, проте викуплення та благословіння також прийдуть колись через тебе. Я Сам освячу тебе й зруйную силу твого владарювання, а поки… Радій!
І Він простягнув мені квітку, прекрасну, але вже зірвану квітку праведності Свого найдорожчого творіння. І я стала королевою квітів.
Я тоді ще не розуміла сокровенної глибини сказаних мені слів. Гріх, влада, закляття, викуплення були для мене порожніми звуками, позбавленими смислу… Мені було просто страшно, бо я достеменно ще не знала хто я і яке маю призначення в світі. Лише згодом я збагнула, що означає моє ім’я: Смерть – Руйнівниця, Убивниця. Це моя сутність і моє місце в системі буття. Я – прокляття за гріх. Я прірва між Богом і людьми. І моє панування не обмежене ні часом, ні простором, ні якимись людськими умовностями, бо всі згрішили, і нема праведного ні одного. Усі проходять через мої руки, і ніхто ще не втік від Смерті, “бо покладено людям померти, а потім …” І я стала катом людства, всі вони засуджені собою ж до смертної кари, а я виконавець того вироку… Хоча ні, я не жорстока потвора..! Ні, ні, ні! Я дівчинка з квітами, дівчинка, що вирощує і зриває квіти…
І тільки одне слово я ніяк не могла осягнути – ВИКУПЛЕННЯ: викуплення мене чи від мене, і хто продаватиме, і хто буде покупцем?

***
У кожної людини, що коли-небудь була народжена, є квітка в моєму саду. Квітка долі, квітка життя. Коли людина народжується, маленький паросток з’являється з лона µрунту, росте, розквітає; у ту мить, як цвіт досягає своєї пишноти, я зриваю його – у моєму саду нема в’ялих квітів. Кожна чічка вмирає прекрасною.
Я знаю кожен пагінчик на ім’я, можу зазирнути у земний світ і простежити життєвий шлях своєї ромашки чи ружі… Я іноді так і роблю, у вільний від роботи час дивлюся на людей… і дивуюся їм. Чому люди вбивають? Чому самі кличуть мою долоню на себе чи ближніх? Диваки! Хіба життя не дар, не милість? Адже я все одно прийду. Й не кликана.
А ще люди цікаво вбивають час. Вони це роблять без мене, самі. Квітки часу в моєму садку нема. Вони обривають хвилини, ніби пелюстки й пускають за вітром, дозволяючи плинути їм в небуття, тим пелюсткам-хвилинам. Таке враження, ніби Смерть жадана. Проте це омана, бо люди ненавидять і бояться мене, вони хочуть втекти від мене у безсмертя, якого нема.
До речі, про мій сад. Тут вічна весна – ні зимових морозів, ні літньої спеки, спокійно, затишно, солодко (аж гидко). Люди б назвали це раєм для закоханих. Але не для самотності…
Що це я?.. Я люблю свій садок, у ньому стільки гарних квітів. Я люблю доглядати його, люблю просто милуватися цим пишноцвітінням.
Сад справді дуже красивий, він схожий на Едем, або на чарівну казку, або на веселкову мрію дитинства…
Для мене незбагненна таїна: ось він відблиск втраченого раю, а якими були б квіти-долі невідпалого людства?.. І яке б я тоді мала ім’я?
Раніше до мене часто залітали в гості янголи. А тепер ніколи – і їм ніколи і мені… Сад росте, росте якось швидко. Щодня з’являються тисячі нових квітів, і тисячі слід зірвати. Просто не віриться, що колись їх було тільки дві.

***
Пам’ятаю як важко було зірвати першу квітку. І як плакала Єва над холодним тілом сина, відчуваючи кожною клітинкою єства гіркоту того солодкого плоду. Воістину – то дерево пізнання добра і зла. ЗЛА… Зла? Я була для неї тим злом.
О, найперша з матерів, сльози якої оросили землю, прости мені! Повір, я ридала з тобою над тілом Авеля. Я плакала від того, що його очі вже не лічитимуть зорі, а пісня вже не злине з мертвих уст, сонце не підслухає шепіт його молитов… Залишиться тільки могила, як вічний докір тобі й мені.
Я оплакувала злочин Каїна, ніби знала: він перший, але не останній. Перша смерть була й найпершим убивством.
Я оплакувала… Так покинута дівчина оплакує втрачену цноту.
Зараз мені дещо смішно. Дитя! То була тільки ОДНА квітка… А сьогодні щодня оберемки. Люди руйнують життя з таким запалом, як той косар косить добре сіно.
Сіно, солома, кинута до печі… Трава польова, що сьогодні є, а завтра згорить…
Особливо я ненавиджу війни. Може, тому, що я сама жінка, а війна відвічний ворог жіноцтва?.. А можливо, все через ті сльози Єви? Вони, матері, дружини, сестри, наречені, знову докорятимуть мені? Ніби то я винна.
Мене взагалі всі тільки звинувачують і проклинають… Смерть забрала, Смерть зруйнувала, Смерть розбила… Але ж я не винна!!! Я не вершу історію, я лише констатую факти.

***
Я працювала з людьми вже багато століть. Їх завжди цікавила моя таємниця: хто я і що я. Вони фантазували яка я. Ба, навіть поклонялися мені, приносили у жертву своїх співбратів. Людська жорстокість мене вже майже не вражала. Я нібито збайдужіла, чи просто втомилася… Я зривала квітки доль – тобто розбивала на дрібні скалки мрії і сподівання, розлучала люблячі серця, сиротила – без туги, без емоцій, механічно…
Та одного разу в моєму садку розквітнув цвіт дивовижної краси. Скільки вже троянд і лілей, аргоній, айстр (чого тільки не росте в моєму маєтку) зустрічала я, але такої ще не бачила. Рожевооке світання задрімало на її пелюстках, а синьокрила сутінь напоїла п’янким ароматом; юнь весняного дощу, що дзвенить срібним сміхом, бриніла в її дзвіночку, але часом я чула ту щемку ноту багрянцелистої туги, яку здатні вловити лише самотні та стражденні… Я закохалася в цей дивоцвіт.
Отак, було годинами сиджу й дивлюся на неї. І ніби теплий дотик чиєїсь долоні до мого злощасного серця. Виконаю свою безрадісну кровожерну роботу й іду до неї відпочить. І всі прикрості поволі в’януть, стають мізерними, не важливими. Я зрозуміла, що таке надія, звичайна-звичайнісінька надія: оте відчуття, що колись усе буде гаразд, обов’язково буде.
“Моя пестунко…”
Я готова була берегти її, мов найцінніший скарб. І забула, що колись таки доведеться її зірвати.
Дивно, але чомусь мені жодного разу не схотілося поглянути на Землю. Яка різниця чия вона, перлина душі моєї? Я щиро бажала тій людині довголіття та щастя. І сподівалась: вона ще молода, а житиме довго-довго, й помре наситившись днями… Нескоро.
Одного дня зазирнула якось до світу людей. І було чого: одна юна квітка, ще пуп’янок, мала б бути зрізана згідно мого плану. Але я не зрізаю пуп’янки – тільки повноцвіття! Дивлюся до своїх нотаток: ні, таки сьогодні її час. Зриваю. Але раптом… Що це? Квітка злітає з моїх рук, знову приростає до стебла, й росте далі… Ди-ви-на! Як тут було на Землю не подивитися?
О Всевишній! Що я бачу? Невже сталося?! Світло сяє у пітьмі!!!
Пророцтво! Давнє пророцтво! Він – Син Благословенного, Слово Боже й Премудрість Божа, Той, Ким і для Кого все створено, – позбавить мене злої влади. І Він уже ходить по стежках, укритих земною пилюкою. Й називає лілеї багатшими за царя Соломона.
Як часто я шепотіла те “скоріше б”, збираючи черговий врожай війни чи пошесті!
Й ось Він прийшов… Господи, нарешті! Ось-ось, ще трохи – і я вільна, вже не буду бичем роду людського.
Може, мені й не доведеться зривати мою пестунку, бо сад Едему знову буде на Землі, і квітуватиме вічно? Люди кажуть, що багато тих напастей, яких ми так боїмося, ніколи не стаються. Раптом це – слова мудреця?

***
Одного дня мені було сумно й самотньо, як ніколи досі. Навіть холодно. Хіба це зима, сніжна пані, вирішила навідати мою барвисту країну? Втомилась я. Скоріше б уже на волю, а то я, ніби полонянка в цьому саду…
І моя квітка сьогодні якась зажурена… Але яка ж прекрасна! Господи! Ні люди, ні янголи не бачили такої краси ще від створення світу!
А я бачила…
НІ!!!
Ні. Я не можу це зробити! Тільки не її, тільки не сьогодні, тільки не я! (Колись, мине ще багато років, я наберуся хоробрості… А, може, Син Всевишнього забере владу вбивства з моїх долонь…)
Дивно, я ніколи не зауважила собі пошукати квітку Володаря. Він же втілився, став чоловіком; значить і Його квітка долі десь цвіте…
У грудях похололо й защеміло…
Господи Боже! ЦЕ ВОНА! Як же я раніше не здогадалась… Ось хто пригрів моє самотнє серце.
І вперше від початку часів Смерть заплакала…
Господи, але як же це? “Він подолає Смерть…” Пам’ятаєш, старе пророцтво? Це Він має вбити мене, а не навпаки…
– Зірви її!
Сльози …а вони таки й справді солоні… одна за одною текли з моїх очей.
– Прийшов час здійснити давню обітницю.
– Ні, Боже! Ні! Ніколи! Нізащо!
Ет, мені стало байдуже навіть те, що Сам Творець промовив до мене (давненько це траплялося востаннє).
– Так.
Таке спокійне й зважене було те “так”…
Я впала навколішки й притулилася до моєї квітки (Його квітки). А що станеться, як я не покорюся? Люциперу можна, людям можна, а я теж візьму й не скорюся! Затулю свою пестунку власним єством…
НЕ МОЖУ!!! Не можу я зірвати квітку Бога!
Біль і відчай огорнули мене чорною ковдрою.
І раптом погляд упав на Землю.
Що це? Якась мара… На мить заплющила очі, знову подивилася вниз…
Потвори! Чудовиська! І вони називають мене жорстокою?
Він створив їх! Мов майстриня тонке мереживо, виплів кожного в утробі неньки, і наділив Своїм подихом. Один порух Царської десниці й від всесвіту залишиться лише жменя пороху. А тепер Його долоні пробиті цвяхами, а на Царськім чолі корона з колючок…
Й очі Єви, що плаче над Авелевим тілом, знову дивилися на мене з невимовною тугою. Вона вже знала – я милосердна.
Ні! Так!
Йому не болітиме…
“Боже Мій! Боже Мій! Чому Ти залишив Мене?”
Боже, чому?
Схилившись, поцілувала пелюстки моєї пестунки.
Звершилось… Я зірвала Божу квітку.
Безмежна тиша огорнула все: і пекло, й Божий престіл, і Земля на мить замовкли.
Тиша.
І тільки я ридала.
Де перемога?
Все як завжди: он плаче мати (а вона таки схожа на Єву), он друзі… Поховальний обряд. І зірвана квітка в моїх руках.
А хіба я могла не зірвати? Я готова була повстати проти Всевишнього. Але ж не катувати Його, як ті грішники.
Як воно, оплакувати найкоханіших, найдорожчих, наймиліших?.. Не знаю, мене ще ніхто не любив… А я полюбила тільки один раз.
О Єво-Маріє, я плачу з тобою! Тобі лишилося тіло Сина, а мені його квітка. Я плачу гіркіше за тебе… Колись бо потішу тебе забуттям. А хто потішить мене?
О квітко Всевишнього! Нащо ти проросла в моєму саду? Я полюбила тебе. У мене з’явився ХТОСЬ, а отже почуття, мрії… Скільки людських почуттів і мрій розбила я… ЦЕ розплата? Моя черга страждати?
Я власними долонями зруйнувала своє щастя… Але чи могла інакше? Допустивши Його страждання?
Бога не можна вбити.
Але квітка зірвана. Ось, у моїх долонях.
Я вбила своє серце?
Чого ж воно так страшно болить?
І тут я зрозуміла: “Переможе тебе…”, те давнє пророцтво. Приречена полюбити. Лиш раз. Бо кого й коли полюбить Смерть? Я змушена буду вбити того, кого полюблю. Й цим приректи себе на муку. (Але мій ЛЮБИЙ найкращий у світі – найпрекрасніша квітка всесвіту.)
Хто я тепер, мертва Смерть?

***
Минула здається ще мить, така ж довга, як вічність. (Тепер мені здається, що світ тоді зупинився…) І я зрозуміла, що майже не плачу.
– Витри сльози й підведи очі! Я приніс тобі радісну звістку!
Син Благословенного, Слово Боже й Премудрість Божа, Той, Ким і для Кого все створено, стояв переді мною усміхнений і сяючий. Живісінький!
– Так мало статись. Щоб звільнити тебе від людства, а людство від тебе, Я невпізнаним прийшов і до них, і до твого саду. Прокляття гріха стерте. Відтепер ти не кидатимеш квіти доль у безодню, а приноситимеш їх до мого Царства – з твоїх долонь у Мої. Ти станеш для них не прірвою, а містком між берегами двох світів…
– Це остаточне приречення, Пане? Таке твоє слово щодо мене – назавжди?
– Ні. Наприкінці часів я знову прийду до Твого саду. То буде остаточна перемога. То буде свято, весілля Життя. Але доти в нас з тобою багато праці.

***
Й ось я чекаю.
Щоденно виконую свою працю.
Дуже зрідка позираючи на Землю.
Уявляєте букет у сто мільйонів квіток? Ні? А статистичні данні за другу світову війну… Щорічна кількість абортів – як пів світової війни. Ех люди, для вас ваші ближні статистика, а для нас із Всевишнім кожна квітка – то безцінний скарб.
Як колись Люципер, людський рід хоче перетворити мене на наложницю, вигадуючи все нові й нові засоби вбивства. Забаганка якогось шаленця – й зелена планета перетвориться на ще один пояс астероїдів. Як добре, що вбивці теж смертні, а то б я пішла на пенсію через відсутність людей.
Інколи я тихо шепочу: “Господи, доки?”
А люди, диваки, вже й не вірять в Бога. Ет, ніби їхнє невір’я розіб’є божественність. У Смерть теж можна не вірити, та я приходжу.
Але в мене вірять.
Проте не чують.
Я всього лиш фатум. Німа королева квітів.

***
Над усе в світі я хочу померти.
В такі хвилини я заздрю людям: у них є вибір – вірити й не вірити, у них є любов – людська і Божа. А я, порівняно з ними, жебрачка.
Я втомилася.
Від викидання душ на смітник вічності. Від вислуховування прокльонів і скарг.
Я не знайшла в саду своєї квітки.
Невже я вічна?
За що, Господи?
Ти тільки на мить дозволяєш побачити мені Своє лице й мовчиш, коли я насмілююсь про щось запитати.
Коли Ти прийдеш до мого саду знов?
Колись же згасне Сонце. Зупиниться годинник Землі. Скінчиться історія. Час даний людству висиплеться, як пісок, його підхопить вітер… і тільки Твоя долоня знову зможе зібрати хаос докупи.
Сподіваюся тоді Ти згадаєш Свою обітницю і прийдеш до мого саду, і знайдеш мою квітку, і зірвеш її. Бо Твоє серце повне милосердя. Саме милосердя допомогло мені зірвати тоді Твою.
А далі? Що чекає Смерть після смерті? Яким буде моє ім’я по воскресінні?

***
Але навіть сьогодні з Небесного Царства я часом чую повну ніжності пісню Божих дітей:
– Сестрице Смерте, ти прекрасна! Ти КОРОЛЕВА КВІТІВ!
Діти Адама та Єви відкуплені.
Я ж чекаю.

КОРОЛЕВА КВІТІВ ФантазіяПроза

КОРОЛЕВА КВІТІВ Фантазія
Проза