Казка про Сірого Дракона і Кольорового Лицаря

Велетенська Сіра гора підпирала верхів’ям хмари, біля її підніжжя простягався Сірий Світ. Усе в ньому було сірим: сіра трава та сірі дерева; сіроокі, сірокосі, сіровдягнені люди мешкали в сірих будинках, під вікнами яких цвіли сірі квіти. Там були сірі королівства з сірими монархами і сірі республіки з сірими парламентами. І навіть поети, окрилені сірими музами, писали тільки сірі вірші. Лише небо все одно ясніло блакиттю і сонце сипало гарячими золотими променями в тім краю, як і скрізь. Але люди Сірого Світу не знали таких слів – блакитний, золотий, і тому говорили просто – несірий.
***
В одному невеличкому селі, що лежало якраз під Сірою горою і звалося чи то Сірохатка, чи то Сіростежка, народився хлопчик, якого назвали Несірик, бо очі в нього були, як небо. Взагалі то був звичайний собі хлопчак: разом з друзями грав у квача і схованки, пас корів край Попелястого лісу, вудив рибу в Мишиній річці, грав на сопілці, що її вирізав йому тато зі сіровербички… Проте найдужче Несірик любив слухати оповідки старих людей.
Одного разу Сивий Коваль розказав сірочубликам-пастушкам, що зграйкою обсіли дідуся, давню легенду:
– Чув я від старих людей, ще коли був отаким, як ви, бешкетником, що наша гора така висока, що її вершина сягає аж до неба, – почав старий, і підвів свої очі до гори, аби ще раз окинути оком камінну велетку, потім закурив люльку. Хлопчаки чекали. – Але диво в тому, що по той її бік лежить інший світ, не такий, як наш. Кажуть, – оповідач притишив голос, – усе в тому світі несіре. Проте чи правда це, чи ні, не знаю, бо ніхто з того світу до нас не приходить. Хоча, говорив мій дід Коваль-Сірий-Дим, є Дорога між двома світами, але стелиться вона через страшну-престрашну печеру, в якій живе жахливий Сірий Дракон, котрий поїдає всіх тих сміливців, що хочуть дізнатися про дивний світ по той бік гори. Зараз таких шаленців мало, а колись… Багато мужніх юнаків вирушало на пошук Дороги, але поверталися завжди тільки ті, хто її не знайшов.
Довго ще говорив Сивий Коваль, і кожне його слово западало в Несірикове серце: “Коли я виросту, то також вирушу на пошуки Дороги. Я обов’язково переможу Сірого Дракона і побачу несірий світ,” – вирішив хлопчина.
Минув час, Несірик виріс, змужнів, став гарним парубком, високим і міцним, як молодий сіродуб. Не забув тільки мрію свою дитячу. Все частіше здіймав очі на високу Сіру гору, і так йому хотілося побачити Несірий Світ за нею. “Як це несірий?” – часто думалося йому. І хлопчина намагався уявити дивовижний край, де все сповнене барв тільки сонця та неба.
Нарешті зважився – все, час рушати.
Одного дня підійшов він до батьків просити благословіння в дорогу. Батько розгнівався:
– Чи на те ми тебе ростили, щоб ти по чужих світах тинявся? А хто хліб ростити, як з діда-прадіда велося, буде?
Мати в сльзи:
– Серденятко ти моє нерозумне! Чула душа лихо буде від очей твоїх несірих! Чим тобі не мила домівка стала? Усі дівчата за тобою сохнуть, особливо ж Сіринка…
Важко було Несірику слухати ці слова, й батькові сердиті, й материні жалісні, важко залишати родину та друзів (особливо красуню Сіринку), але таки рушив у путь. Осідлав свого Чалого – і з Богом!
Може, місяць, може, два підіймався він заплутаними стежками на гору, аж раптом натрапив на велику темну діру в скелі. ”Ось вона, Дорога, і починається…” Трохи страшно стало юнакові, душею відчув, що коли увійде сюди, то все в його житті зміниться і він вже ніколи не зможе бути просто пастухом або гречкосієм із Сірохатки (чи Сіростежки), як то велося з діда-прадіда. Про те, що Сірий Дракон його з’їсть, Несірик якось не подумав. А ще знову прийшла на пам’ять оповідь Сивого Коваля. “Ні, ті юнаки, що повернули, таки знайшли Дорогу, вони просто не наважилися ступити на неї,” – прошепотів хлопчина, запалив смолоскип й увійшов у печеру.
То був звичайний підземний хід, мабуть-що, довгий; темний, не широкий, але й не вузький; гранітна стіна праворуч, гранітна стіна ліворуч, висока гранітна стеля, трохи зимно і вогко. “Як наш льох,” – усміхнувся Несірик.
Дорога вела його все вглиб і вглиб, згас перший смолоскип і довелося запалити другий… Раптом чийсь голос:
– Стій! А куди це ти зібрався?
– Що за маячня? Хто зі мною говорить? – вигукнув Несірик.
– Як хто? Я не маячня. Я – Сірий Дракон! Той, що охороняє Дорогу в Кольоровий Світ. Власною персоною. Як там у вас кажуть – будьмо знайомі.
– Який це Кольоровий Світ? – здивувався юнак.
– Ото дивак! – здивувався також і Дракон. – Зібрався і не знаєш куди. Ну, той барвистий, кольористий, розцвічений світ.
– У нас кажуть просто – несірий. Але слово кольоровий мені до душі.
– Слово тобі хай подобається, але забирайся туди, звідки прийшов!.. – почав гніватися Дракон.
– Я прийшов битися з тобою і перемогти! – вихопив меча Несірик.
– Тю на тебе, – скривився Дракон. Він дихнув і від меча лишився тільки порох, навіть руків’я не зосталося. – Хіба можна мене, Сірого Дракона, вбити звичайним мечем?! Тільки Кольоровий Лицар з Кольоровим Мечем здатен здолати мене. А ти хлопчисько… – знову скривився Дракон. – Іди собі, не хочу тебе вбивати – забагато честі. А для обіду ти надто кістлявий…
І Несірик пішов. Назад. Ні, він не здався, він вирішив знайти Кольровий Меч, стати Кольровим Лицарем і здолати сіру потвору. “Але ж де дістати той Кольоровий Меч?”
Скрізь, де тільки їхав, розпитував хлопець старих людей: може чули вони щось про таку дивну зброю? Але ніхто нічого не знав. Не дуже хотілося юнакові повертатися в рідне село без перемоги – слухати кпини, але раптом дід Сивий Коваль щось і підкаже. Та й батьків, братів побачити хочеться, особливо ж її – Сіринку.
– Дивуюся я тобі Несірику, що в стару казку повірив, – поволі мовив старий сусіда. – Але про чарівний меч, як ти кажеш – Кольоровий, я від свого діда таки чув. Він же коваль був – знаменитий, на півсвіту нашого славний. Викувати його, той меч, може тільки Несірий Коваль, що живе аж на краю Сірого Світу.
Зрадів Несірик таким словам – надія заясніла в його серці, й палке бажання знову рушати у путь. Шукати, боротись, працювати – аби тільки здійснити свою мрію.
– Як же я впізнаю, діду, що то Несірий Коваль?
– Його дім стоїть у дивному, аж страшному лісі. Ти той ліс одразу впізнаєш, все у ньому не таке, як слід – дзвоники не попельнасті, а такі, як небо, медунка не срібляста, а така, як сонце, дерева ж і сам не знаю які. Одним словом, усе не як у людей.
Отак бадьорий і радісний скочив юнак на коня і знову стелиться перед ним шлях далеких мандрів.
А як виїжджав з села, стрілася йому Сіринка, подивилася на нього сумно так:
– Дивно про тебе, Несірику, люди по селі говорять, сміються. Кажуть, що ти не сповна розуму. Але я вірю в тебе. І в Кольоровий Світ вірю. Буду чекати на тебе з перемогою.

Довго їхав Несірик, об’їхав усі країни, що простяглися біля підніжжя Сірої гори, аж нарешті знайшов край Сірого Світу.
– Ось і той ліс, що про нього Сивий Коваль говорив, але не страшний він, а гарний.
Старі дуби шелестіли яскравозеленими кронами, блакитні ялини тихо ворушили кошлатими лапами, у траві миготіло від квіткового різнобарв’я: ромашки, васильки, гвоздики; махнула хвостом руда білка й олень показав брунатний бік та й зник у хащі. Навіть стежка була не сіра, а бурштиново-золотава, вона привела Несірика до червоних воріт.
Юнак спішився і постукав. Ворота відчинилися і перед Несіриком постав чоловік. Що то був Кольровий Коваль хлопець збагнув одразу, бо все в тому чоловікові було несіре: смоляно-чорний чуб, волошкові очі, жовто-гаряча сорочка, темно-синій фартух, брунатні штани й знову чорні чоботи.
– Добридень, пане Ковалю, – привітався Несірик
– Будь здоровий і ти, юначе. Що привело тебе в Барвистий ліс?
– Я шукаю Кольорового Коваля.
– Нащо ж тобі Кольоровий Коваль?
– Хочу мати Кольоровий Меч, щоб здолати Сірого Дракона.
– Ен, який хуткий! Тримати в руках цю чарівну зброю може тільки Кольровий Лицар, а то не легка честь. Той, хто зветься Кольровим Лицарем, служить Кольоровому Королю. А це значить не пройти байдуже провз людське лихо: потішити того, хто плаче, доглянути хвогого, допомогти нужденному, захистити слабкого, і ні в якому випадку не сривдити когось своєю силою. А сила в мечі велика. Інакше до бою він не стане – не матиме заповітної сили.
– Я згодний на все!
– Добре, – сказав чарівний майстер, пильно подивившись Несірику в очі, – я викую тобі Кольоровий Меч.
Коваль працював цілу ніч. Він узяв пучок сонячного проміння і жменю блакиті небес, і червінь вогню, і зелень лісу, … додав до них силу любові, щоб міцним був той меч, мудрості, аби гострим був, вірності, щоб воїн у бою не схибив, милосердя, щоб здолав той усю вражу силу…
Не зброю, а пісню, пташку, квітку тримав наступного ранку в руках Кольоровий Коваль, самоцвітно грала усіма барвами проти сонця криця. Він простягнув Несірику меча.
– Іменем Кольорового Короля посвячую тебе у Кольрові Лицарі. Відтепер тебе зватимуть… – Коваль ще раз оглянув юнака, – Синьоцвітом, бо очі твої, ніби ті проліски навесні. Неси свого меча і своє ім’я з гідністю. Дасть Бог, ми колись стрінемось у світі за Горою.
Якщо дорога до Коваля була довгою, то дорога назад до Гори ще довшою, бо скрізь стрічалися Несірику (чи пак, Синьоцвіту) люди, що потребували допомоги. І він завжди спинявся послужити добром на славу свого Короля. І там, де проїздив Кольровий Лицар ставало якось інакше – затишніше, добріше (кольровіше?).
Не один рік тривала мандрівка, доки врешті дістався Синьоцвіт до чорної діри в скелі, звідки й починалася Дорога. “Нарешті я знову тут”. Він запалив смолоскип і ступив у пітьму печери.
– Хто тут? – озвався незадоволений голос.
– Драконе! Я повернувся, щоб знову битися з тобою! – вигукнув Синьоцвіт.
Дракон подивився на непроханого гостя трохи здивовано.
– Чи літа не навчили тебе розуму? Твоя сіра зброя мене ніколи не здолає! – розсміявся Дракон.
– Я Кольровий Лицар і в руках у мене Кольоровий Меч.
Не довго тривав бій, бо тільки лезо Кольорового Меча торкнуло Сірого Дракона, як замість потвори перед Синьоцвітом постав надзвичайної краси птах, пір’я якого сяяло і вигравало, ніби райдуга.
– Дякую лицарю, що звільнив мене від сірості, ходімо я проведу тебе в Кольоровий Світ, – промовив Веселковий Птах.
Незабаром Дорога, що лежала крізь ту бридку печеру урвалася. Сонячне проміння сипонуло Синьоцвіту просто в очі.
– Ось, Лицарю, й ворота в омріяний тобою край.
Дивововижної краси краєвид постав перед очима: смарагдові ліси й луки, голуба річка, білі хатки, заквітчані рожевими садками, і золотий королівський замок в далині.
– Як гарно! Потрапити сюди вартувало всіх тих зусиль!
– Вітаю тебе, мій Лицарю, – до Синьоцвіта підійшов Кольоровий Коваль, тільки одяг на ньому вже був інший, врочистий і багатий, а на голові сяяла корона.
– Мій Королю? – вклонився здивований Синьоцвіт.
– Чи став тобі у пригоді мій меч?
– Так, ваша величносте, я переміг Сірого Дракона, – і юнак (він знову став молодим) показав на Веселкового Птаха. – Тепер Дорога між світами вільна!
Король-Коваль усміхнувся лагідно, але трохи журливо.
– Ні, мій любий Лицарю, ти переміг тільки свого Дракона. У кожного Сірий Дракон свій, і бій у кожного теж свій. І навіть меч.
“Ось чому ніхто з тих, хто знайшов Дорогу та здолав Дракона не повертається до рідного села… А як же Сіринка?.. Вона ж на мене чекає, вірить, що я повернуся з перемогою…”
Але Синьоцвіт не встиг здивуватися чи засмутитися. Бо до нього підбігла Сіринка (яку тут звали Золотинкою, бо серце мала золоте, а гарна була, мов та золота зіронька), обійняла його і поцілувала просто у вуста.

Казка про Сірого Дракона і Кольорового ЛицаряДля детей

Казка про Сірого Дракона і Кольорового Лицаря
Для детей