ПЕРША КАЗОЧКА ПРО ЗАЙЧИКА (Матусині казочки надобраніч)

ПЕРША КАЗОЧКА ПРО ЗАЙЧИКА

– Ну, що ж вам сьогодні розказати? – спитала мама, сідаючи на стілець біля Сашкового ліжка.
– Казочку! – одразу попрохав Сашко.
– Ні, не хочу казку! Вони все одно вигадані. Краще справжню історію! Або з Біблії! – одразу заперечила Оксанка. Вона була на п’ять років старша від братика, й уже ходила до другого класу.
– А я хочу казочку! Про зайчика! – захнюпав малий.
Мама зітхнула, подивилася на доньку, на сина, кинула поглядом у вікно, де з вечірнього небо крізь фіранку зазирав до кімнати місяць-молодик.
– Буде вам казочка про зайчика, – Сашко одразу всміхнувся й міцно притулив до себе свого іграшкового улюбленця, Оксанка ще хотіла сперечатися, але мама одразу додала. – Проте геть правдива.

Жило в одному лісі Зайченя. Воно було ще зовсім мале, трохи неслухняне, а також непосидюче й дуже допитливе. Все йому цікаво: і де сонечко спить, і скільки років старому дубу, й чому трава зелена, а небо синє…
Одного вечора, коли мале Зайченя лягало спати (а того дня воно добряче набігалося в лісі, граючи з друзями), спитало в матусі Зайчихи:
– Мамо, а ви з татом давно живете в цьому лісі?
– Так, синку, ми тут народились і виросли.
– А ліс тоді був великий?
– Старий і великий, як і зараз.
– І в ньому так само текла Синя річка?
Мама Зайчиха ствердно хитнула головою:
– І коли моя мама народилася, наш ліс також був старий і великий, і в ньому текла Синя річка, і росли могутні дуби та клени біля галявини… І коли моя бабуся, й навіть бабуся моєї бабусі були маленькими, ліс усе одно був древнім і величним, а небо голубим…
– Виходить ліс ріс завжди? – запитав маленький вуханчик.
– Ні, мій хлопчику, – й матуся Зайчиха поправила на ліжечку ковдру.
– А звідки ж він тоді узявся, наш ліс, і річка, й небо?
Мама Зайчиха уважно подивилася на свого малого поспитайлика, он який він вже дорослий: такі серйозні запитання постають у його сіренькій голівці.
– Усе, що ми бачимо: всі дерева, кущі, травичку, зірочки в небі, звірят, великих і малих… І навіть те, що ніколи не бачили: велику ріку, до якої стримить наша Синя річка, ті теплі краї, куди відлітають на зиму наші птахи, й навіть людину – все-все на світі створив Бог.
– І нас із тобою?
– І нас із тобою.
Зайченятко вагалося, про щоб його ще запитати матусю, адже скільки нових “хто, що, як, де, коли й чому?” постало в його голові. Але мама Зайчиха поцьомала його:
– На добраніч! Спи вже!
Й рушила з кімнати.
“Який же Бог? – міркувало собі Зайченя. – Мабуть Він дуже-дуже могутній, бо створив такий великий світ. І мудрий, тому що все на світі до ладу: небо синє, трава зелена, сонце тепле… А ще мабуть добрий… Адже Він створив смачну моркву й капусту. І про всіх піклується.”
Наступного ранку зайчика розбудив золотавий побратим, сонячний зайчик, і нагадав, що за вікном чудовий новий день, то ж годі лежати в постелі, краще бігти на вулицю. Отож Зайченя встало, застелило ліжечко, вмилося і поспішило на кухню. Там мама Зайчиха готувала щось смаченьке до сніданку.
– Матусю, я так хотів у тебе вчора спитати: який Бог?
– Ото запитаннячко! Ну, Він всемогутній, мудрий, добрий, турботливий…
Слухаючи маму, Зайченя схвально хитало головою, мовляв, так я і думав.
– …і вічний.
А ось тут постало знову запитання.
– А як це вічний?
– Це такий що немає ні початку, ні кінця.
– Тю, хіба таке буває, щоб ані початку, ні кінця, – здивувався малий. – Все десь починається: і дуб – від кореня, і річка від джерела…
Мама Зайчиха ласкаво всміхнулася й витягла з печі деко, а на ньому всілякої смакоти повно:
– На ось тобі, поспитайлику малий, бублика. Та перш ніж вкусити, пошукай мені, де в нього початок, а де кінець.
Зайченя взяло з дека теплий хрумкий бублик, повертіло його туди, сюди… Нема в бублика ні початку, ні кінця.
– Ото ж бо! Є таки речі, що не мають ні початку, ні кінця! – похитала головою мудра матуся. – То життя людини, звіра чи птаха, чи квітки, як річка біжить від джерела й до гирла, від народження й до смерті, але Бог не постає й не зникає… А тепер хрумай бублика й біжи до друзів, – проказала Зайчиха.
А малий вуханчик ще довго потім міркував над маминими словами, й думав, що є на світі речі, які просто зрозуміти: Бог добрий так само, як сонце тепле, і мудрий, і всемогутній. А є таке дивне слово як вічність, кругле, наче бублик, схоже на велику таємницю…

На цьому я й закінчу сьогодні свою оповідку, мої маленькі. На добраніч!

ПЕРША КАЗОЧКА ПРО ЗАЙЧИКА (Матусині казочки надобраніч)Для детей

ПЕРША КАЗОЧКА ПРО ЗАЙЧИКА (Матусині казочки надобраніч)
Для детей