ЛИСТ ВІД БОГА. ВІДПОВІДЬ

ЛИСТ ВІД БОГА. ВІДПОВІДЬ

***
– Мамо, а це хто?
Моя маленька доця випросила в мене мій шкільний альбом з фотографіями, зараз сидить на дивані та переглядає.
– Яка у вас кумедна шкільна форма була! Плаття з фартушком! Мамусю, ти теж носила бантики? Знову ти з цією дівчинкою. Хто це?
Мій маленький спитайко так просто не заспокоїться. Мушу сісти поряд неї й поглянути на світлину.
… Хоча нащо дивитися… я й так пам’ятаю. Серце починає щеміти, але я змушую себе всміхнутися.
– Коли я була такою, як оце ти, дівчинкою, то в мене була найліпша подружка. Ми сиділи за однією партою, разом робили уроки, гралися…
– А як її звали?
– Оксана.
– Ой так само як і мою Оксанку!
Що зробиш, така вже примха долі – в моєї маленької теж уже є найліпша шкільна подружка, з якою можна і гратися, й уроки разом робить, і її теж звуть Оксанкою.
Моя чомучка на хвильку замовкає: вона уважно дивиться на фото… Отже зараз знову щось спитає. І чого ж я не тікаю на кухню, якраз же збиралася смажити котлети, а сиджу поряд неї, також переглядаю ті фото, хоча знаю їх усі напам’ять... дозволяю спогадам випірнути з тієї пам’яті?..
“Господи, не треба…”
Ось ми з Оксанкою після свята “Букваря”, а ось на лінійці в п’ятому класі. А це новорічний карнавал у сьомому – ми зробили однакові костюми та маски, й усі нас плутали – було так весело! А це випускний у дев’ятому. А це ми у вишиванках на святі української мови – то була така гарна поїздка…
Непрохана сльоза. Ніби крізь сон чую доньчин голос:
– Мамусю, а чому ви зараз не дружите? От ми з Оксанкою будемо дружити все життя!
Я мовчу… Ми колись теж так казали. “Господи, я ж просила Тебе про цей біль – нехай зостанеться між нами… Це вже стільки років! Як я їй розкажу? Як поясню, що дружба теж минає?”
– Ви посварилися?
Я ствердно хитаю головою.
– Тю! – в її голосі звучить полегшення. – То помиріться!
“Якби ж усе було так просто!”
Я зітхаю. Донька помітила, що я засмутилася. Моє любе кошенятко, вона відклала альбом:
– Мамусю, давай помолимося. Нехай Ісус поможе вам помиритись. Коли ми з Оксанкою сваримося, то я прошу Ісуса, щоб Він допоміг нам помиритися – і ми миримося, завжди-завжди. А потім стараємося бути уважними одна до одної, робити щось приємне… Я й учора нову ручку подарувала, а вона мені записничок із намальованою білочкою.
Я пригорнула її до себе. Моє сонечко, який добрий Господь, що дарував мені тебе!
Так зворушливо слухати дитячі молитви! Вони такі щирі, безпосередні… Вони не бояться просити: ні миру для всіх людей на Землі, ні нової ляльки від мами до Різдва. Може, десь за місяць Всемогутній і переконає мене, що лялька – то найкращий подарунок на Різдво для семирічної дівчинки?
– Дорогий Спасителю, Ти знаєш, що у мами є подружка. Її звуть Оксанка. Так само як і мою Оксанку. Мама і тьотя Оксана колись посварилися, і тепер вони не дружать. Насправді вони дружать, Ти бачиш як сумує мама. І її подружка теж сумує. Ми теж із Оксанкою буває сваримось, але Ти завжди допомагаєш нам помиритися, бо Ти наш найкращий друг. Поможи мамі й тьоті Оксані помиритися, щоб мама не скучала, а тьотя Оксана приходила до нас на чай. Амінь.
***
Вечір. Я знову не можу заснути. Нервуюся. Мабуть доведеться пити краплі.
Може, мені написати на “Ключовий момент” або “Жди мене”? Але ж… то вона сказала, що не хоче мене бачити. А, може, то я все ж таки винна?
Господи, Господи, що я зробила не так? “Хто більше, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більше, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний. Кожен хто не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм”. А вона всього лише шкільна подруга… Господи, моя найкраща подруга!
Знову сльози… Я не дорікаю Тобі… Ти дав мені так багато. В мене є коханий чоловік, здорова слухняна дитина… Ти привів до віри моїх батьків, хоча вони так довго протистояли Тобі… Я люблю свою роботу, свою церкву, своїх друзів… Я люблю Тебе! Ти вірний своєму слову: за найменшу жертву Ти воздаєш у стократ.
Але я так хочу її побачити. Господи… Спаси її, будь ласка. Прости мені, що так часто прошу за неї. Я вірю, що Ти мене давно почув і знаєш… Хоча б у небі з нею зустрітися… Спаси її, будь ласка…
***
– Розкажи мені, чому ти сумуєш сьогодні? – чоловік підійшов до мене ззаду й поцілував за вухом.
– Не лоскочи вусами!
– О, моя лада вже всміхнулася! То який клопіт ти у сльозах виливала перед Спасителем? І за яку тьотю Оксану маленька сьогодні молилася перед сном? Я її не пригадую…
Я вагаюся… Я ніколи нікому не розказувала про це, навіть чоловікові, хоча ми разом вже багато років.
– Колись у мене була подруга…
“…у мене була подруга. Ми дружили з першого класу. У своїх батьків я була одна, а в неї був на десять років старший брат. Ми завжди були разом – на уроках, на перервах, у бібліотеці, на продльонці… Заради мене вона ходила на хор, хоч їй на вухо наступив не слон, а динозавр. А я з нею ходила на гімнастику, хоча з моєю гнучкістю місце в олімпійській збірній мені не загрожувало ніколи… Ми разом їздили то в табір, то до її бабусі, то до моїх родичів – аби не розлучатись навіть влітку. Ми ніколи не ділили хлопців, а це таки важливо…
Але одного разу я пішла на християнський концерт – сама – й увірувала…
А Ксанка приревнувала мене… “
– До кого?
– До Бога…
“Спочатку вона досить байдуже ставилася до мого навернення – у кожного може бути своє хобі. Я теж не любила її кота, проте це не заважало нашій дружбі…”
Я усміхаюся.
“Але Ісус зайняв у моєму житті трохи інше місце, ніж Мурчик у Ксанчиному.
Одного разу я не змогла піти з нею на вечірку, бо в мене була репетиція церковного хору. Вона накричала на мене, розплакалася, сказала, що не хоче мене бачити, бо я проміняла її та нашу багаторічну дружбу на якихось релігійних фанатиків.”
– Чому ви не помирились?
– Через три дні вона поїхала до бабусі на канікули – без мене. Ми посварилися влітку. А того ж місяця ми переїхали, тато отримав підвищення по службі. Я ж не корінна киянка, як ти. Останній рік шкільний я вчилася тут. А потім, вже студенткою, батьки відпустили мене на зустріч випусників – дурний збіг обставин – виявилося, що вона теж виїхала… Я написала до її бабусі, та відповіді не дістала…
Мій чоловік міцно обійняв мене.
– Давай помолимось…
Як добре, що я розказала йому й малій про Оксану. Разом молитися значно легше. Чому я стільки років мовчала?

***
Нарешті літо! Слава Тобі, Господи!
У всіх людей нормальні відпустки…
Гаразд, гаразд, я не буду нарікати. Я дуже люблю літні школи. Я люблю своїх студентів. Я рада цій поїздці. Але, Спасителю, погодься, таки тяжко в такий погожий день сидіти не на пляжі, а за письмовим столом…
Але як я інакше підготую доповідь для літньої школи Студентів-Християн?
Я так любила ці поїздки в студентські роки! Там і з чоловіком познайомилася.
Тепер я викладач, “шановна пані”. Кандидат наук, доцент.
Мій нарис про психологічний стан людей, що проходять до Бога вже майже готовий. Ось іще кілька свіжих часописів перегляну – й усе, матеріалу досить.
Ніколи не любила християнську періодику. Як же здивувалася наша церковна бібліотекарка, сестричка Таня, як я місяць тому попрохала в неї всі підшивки релігійної преси, які тільки можна дістати, а також збірники свідоцтв і різні розповіді про шлях до Бога. Раніше, в юності, я любила читати про навернення відомих видатних людей – письменників, філософів, громадських діячів, митців. Їхні спогади та роздуми про віру надихали мене, були взірцем… А за цей місяць я продивилася сотні свідоцтв пересічних християн. Пересічних? Пробач, Спасителю, в Тебе немає пересічних людей, у Тебе всі особливі й неповторні. Я дякую Тобі за красу Церкви, за важливість кожного її члена… За важливість кожного з нас. За цей потрібний мені досвід, що Ти дарував мені під час цієї роботи. За моїх студентів, для яких я готувала це дослідження…
***
Так, чашка чаю й до праці.
Ось рубрика “Свідоцтва” (за листами читачів). Де мій нотатник?
“Дорогі брати та сестри, дуже прошу вас надрукувати мого листа.
До Бога я прийшла торік. Не можу сказати, що це був легкий шлях. Я довго пручалася. Намагаючись влаштувати життя по-своєму, відкидала Божий заклик. І тільки доведена до відчаю життєвими негараздами, вперше стала на коліна для молитви.
В мене була кишенькова Євангелія, що колись подарувала шкільна подруга. Ця книжечка довго валялася в найдальшому закутку шафи. Я не хотіла, щоб вона потрапляла мені на очі. Тепер я дуже дорожу цією Святою Книгою. Вона нагадує мені не лише про любов Спасителя, але й про людину, яка, я певна, вже багато років молиться за мене, а я навіть не можу їй за це подякувати.
Протягом багатьох років навчання у школі я дружила з дівчиною. Ми дуже любили одна одну, були наче сестри. А посварилися після десятого класу: моя подруга стала ходити до церкви, а я її не розуміла, не розуміла її віри. Можливо навіть заздрила, що вона має щось таке, чого я не маю. Я почала ревнувати її до Бога. Й одного разу сказала, що не хочу її бачити…
І сталося, як я побажала. Доки я гостювала в бабусі, її родина переїхала… А наступного року й моя сім’я виїхала з того містечка.
Спочатку я сердилася на неї (і на її Бога). Потім зрозуміла, що мені дуже не вистачає нашої дружби. Протягом цих років пробувала її шукати, аби перепросити, але безрезультатно.
Тепер я маю нову надію на нашу зустріч – адже нам допоможе Господь. Молюся та сподіваюся...”
Останні рядки стерлися за сльозами. Я не дочитала листа й не побачила підпис. Навіщо? Я й так знала, що то була моя Оксана. Тільки краєм ока вхопила: “Адреса дописувачки в редакції”.
У голові запаморочилося. Я схилила коліна, щоб у молитві подякувати моєму доброму Богові за Його милість. За відповідь на мою багаторічну молитву. Але слова застрягли. Тільки сльози струменіли по щоках.
Я незчулася, як до квартири ввійшли з чоловік із донькою – вони ходили купатися на озеро –як вони підійшли до мене, як хтось із них підійняв із підлоги журнал. І ніби крізь сон долинув доньчин голос:
– Я ж казала, що Господь поможе вам із тьотьою Оксаною помиритися. Тепер можна пекти торт, скоро вона прийде до нас у гості.

ЛИСТ ВІД БОГА. ВІДПОВІДЬПроза

ЛИСТ ВІД БОГА. ВІДПОВІДЬ
Проза