МАЙЖЕБЛАГОЧЕСТИВІ РОЗДУМИ (ПОЕТИЧНИЙ ЦИКЛ)

МАЙЖЕБЛАГОЧЕСТИВІ РОЗДУМИ (ПОЕТИЧНИЙ ЦИКЛ)

МЕДИТАЦІЯ ПРО ДІАЛОГІЧНІСТЬ СВІТУ

Є книги, що хочеться їх читати,
є книги, що самі тебе читають,
світання є, котрі ти йдеш стрічати,
а є такі, що вже тебе стрічають
і геть женуть тривожні тіні.
І зорі, їхнє мерехтіння
ти бачиш у кучериках ночей.
Та іноді чомусь вони дивляться на тебе
з неба,
зазирають у душу на дні очей.
Як вони її там відшукують?
( З мукою…)

А ще є дощі та сніги,
котрі йдуть поряд з тобою радо.
Проте є й інші. Вони падають у твої сліди,
і тоді позаду лишається багно чи біле простирадло.
Є дороги, які ведуть,
але деякі з них народжуєш саме ти.
Це як годинник – хвилини йдуть
і кажуть тобі: «Йди, лети, біжи»,
проте іноді й: «Жди».
І так завжди – діалог:
Людина«Людина, Людина«Світ, Людина«Бог.
Є ТИ і ХТОСЬ. ( В якості пекла..?)
То брехня, що у пеклі тепло,
там просто пекельний мороз.
ХТОСЬ рятує тебе від самості –
САМО-закоханості,
САМО-центричності,
САМО-достатноті.
Бо він інший,
твій ближній.
І завжди, і всюди,
і для кожного з нас ДІЄслово «бути».

Боже, дякую Тобі за граматику!

МЕДИТАЦІЯ ПРО ВСЕ ПОТРОХУ

Сонце видається лиш краплиною,
А воно велике незбагненно.
Щастя видається лиш хвилиною,
Та назавжди обпіка вогненно.
Вічність, як ілюзія дитинства,
З казкою, що дивний відблиск раю,
Тане. І розірване намисто
Хтось збирає по світах, збирає.
Час – не тільки циферблат годинника,
Світло – це не жовта кров свічок…
Небеса замівши синім віником,
Усміхнувся шибці світлячок.
І любов – гормони та емоції? –
Все тримає Всесвіту буття.
Серце, не розділене на порції,
Ти ж не викинеш, як стоптане взуття.
І душа не вдягне сукню пишну,
Черевички на підпорах височезних,
А заплаче дощиком торішнім…
Що поробиш, Божа іскра чесна.

МЕДИТАЦІЯ ПРО ПАМ’ЯТЬ

Радість – то цвіркун, що живе десь за комином.
Він співає щодня, навіть якщо ти й не слухаєш.
І торкає душу спомином
Забутого літа.
Любов – духмяний пучок цілющого зілля,
Що також висить десь там за комином.
І пахне так щемно привіллям
Забутого поля.
Мрія – рум’яне яблуко, мед стільниковий
На столі у тарілці. Куштуєш його – і враз
Стукотять з далини підкови
Забутого дитинства.
Та одного дня ти прокидаєшся
і чомусь усе починаєш згадувати.

МЕДИТАЦІЯ ВЕСНЯНА РАДІСНА ДІВОЧА

Зелені верби,
Шматок блакитного неба,
Молодого,
І смужка піску рудого,
Стрічка
Річки,
Синє плесо.
“Річко-сестричко, куди хвилі несеш?”
“Несу хвилі далеко – до моря…”
Серпанки туману прозорі
Ось-ось – і розтануть,
Не буде туманів,
Бо сонце за обрієм виспалось
І радісно розпромінилось.

Скажи, коханий, чи гарного шовку
Я купила собі на обновку?

МЕДИТАЦІЯ ПРО НЕСАМОТНІСТЬ

Цією дорогою хтось уже йшов –
Он лишились у поросі сліди його підошов.
Звідкись же вона взялася, оця дорога –
Нею пройшов хтось колись, її народили ті кроки.
Це було вчора чи тисячу років тому.
Але він був як і ти: також відчував втому
І бачив метеликів на отих квітках обіч дороги…
А може, рідні пороги.
І завтра через тисячу років
Метелики почують ходу чиїхось кроків,
Бо сюдою знову хтось буде йти.
І він побачить твої сліди.

МОЛИТВА ДО ПСИХЕЇ

На роман К. С. Люїса “Доки ми не дістали облич”

В передчутті жертви
Згасло сонце й олива в лампадці.
І висохли трави, і відів’яли вранішні роси,
Розсипались порохом сходинки храму,
Святого і незбагненного в своїй далекості,
І час відміряє вже не цокотіння годинника,
А твоє серцебиття.
І ти одна перед лицем неозорого, непрозорого неба,
Німого, ні твого, нічийого, самотнього.
Кажуть, небо незоряне, доки не зоране.
Світ замовк у передчутті жертви.
І ти одна, моя Психеє,
В трепеті своєї юності
Стоїш перед олтарем вічності,
На який маєш покласти себе
сьогодні
назавжди.
Щоб твій світ воскреснув
І запалало сонце,
Ожили намисторосяні трави,
А храм засяяв золотом бань,
І годинник вже не біг від хвилювання,
А тихо співав пісеньку про плинність часу.
Перед лицем неозорого неба
Ляж на олтар, Психеє,
Й уся чорнота непрозорості
Проросте зорями.

АПОКРИФ

Янголятко йшло по воду,
спіткнулось і розбило дзбан.
Заплакало.
“Не плач, маленьке, – сказав йому Бог. –
Ми з черепків сотворимо зорі.”

ВИРОК

Боже проміння
сховали під ліжками.
Святість без милості – місто без брам.
З того каміння,
що кинули в ближнього,
Можна було збудувати храм!

МЕДИТАЦІЯ ПРО ВОСКРЕСІННЯ

Колись я помру.
Мій дух злине до Бога на небо,
а тіло повернеться в землю,
щоб прорости навесні молодою травою,
і зацвісти сонцем кульбаб і блакиттю волошок,
і здійняти в безмежжя долоні-гілки разом з кленом,
і торкнутися зір.
А потім золотіти житами в полі, пахнучи хлібом,
і досхочу слухать пташине щебетання,
а може, й самій пташиним співом задзвеніти на всесвіт.
Чи просто впасти на гарячий асфальт кришталевим дощем,
щоб потім, уранці, в калюжі віддзеркалити небо,
чисте мов очі дитини,
бо в ньому живе Бог.
Моє тіло повернеться в землю,
а дух злине до Бога,
коли я помру.
Та зараз до неба високо,
а крила такі малі,
тільки, буває, янголи
всміхаються мені, підбадьорюючи.
І я вчуся вмирати потроху щодня,
і не топтати молоду траву,
а ходити по тротуару.
Я саджу чорнобривці та мальви,
бо кульбабки садити не треба.
Й усміхаюся клену,
що здіймає долоні в безмежжя,
і зорям, яких він торкається.
А потім кришу недоїдену булку
горобцям на зупинці тролейбуса.
І не серджусь на дощ,
що застав мене без парасольки.
Бо вранці будуть калюжі,
які віддзеркалюють небо,
чисте мов очі дитини,
бо в ньому живе Бог.
Коли я помру,
моє тіло повернеться в землю,
а дух злине до неба.

ПРИТЧА ПРО ВИБІР П’ЄСИ

Я шукала любові та розуміння,
і простого прийняття.
Проте люди постійно чекали від мене чогось:
бути розумною, бути вродливою,
бути сильною та успішною,
бути дотепною, креативною…
БУТИ ІНШОЮ.
Тоді я вдягла маску і стала грати в ТЕАТР.
Врешті решт, світ і справді, мов кін.
(Так сказав ще Шекспір, а можливо, ще давні греки.)
Люди грають всілякі ролі, комедійні, трагічні, гротескні.
І навіть вдягають маски (чим будні не карнавал вам?).
Вдалу гру коронують оплески, а погану …
Усім не вгадаєш.
І костюм прилипає до шкіри, запускає пазурі в душу –
І я граю, бо мушу.
Це як дихати.
Декламувати, а не думати.
Сьогодні за сценарієм у мене такі маски:
бути розумною, бути вродливою,
бути сильною та успішною,
бути дотепною, креативною…
Але раптом озвався Бог:
“Агов, Я також глядач!
Зіграй одну роль і для Мене!”
“Яку? Може “бути хорошою”?
“Ні, серденько. “Бути собою”…”

ПРИТЧА ПРО ПЕКЛО

Від небезпеки мати розбите через любов серце
можна сховатися тільки в раю… або пеклі.
К.С. Люїс

Я просила хліба,
а люди подавали мені камінь.
Тепер я не шукаю хліба,
я навчилася жити камінням,
Сама поволі перетворюючись на камінь.
Кам’яні руки, кам’яні очі,
кам’яні вуста, кам’яні груди,
в них б’ється кам’яне серце.

Бог сказав: ”Хочеш помінятися:
ти Мені камінь, а Я тобі душу?”
“Навіщо? Душа знов проситиме хліба.”
“Я нагодую її.”
“Жива душа має любить, а любов дороге задоволення:
кожен хоче від тебе часточку тепла, розуміння, уваги”.
“Я сплачу твої рахунки, і навіть надам кредит за
потреби.”
“Господи, жива душа болить від самотності й зради.
Якщо сам ти не з каменю, то значить,
що твої ближні залюбки тебе каменують.
Я не хочу боліти душею,
краще біліти каменем
у степу проти сонця.”
“Я будую храм у Своєму Золотому Місті.
Хочеш стати каменем у стіні Мого храму?”

Сірий вітер кошлатить степ,
Ковила котить сірі хвилі.
Посеред степу височіє могила,
на могилі стоїть кам’яна діва
і з тугою дивиться в небо.
Але їй не злетіти в захмар’я,
бо в неї кам’яне серце.
Бо вона відповіла: “Ні!”

Але кажуть, вода камінь точить…
Може трісне колись кам’яне серце?
І проросте навесні сон-трава у душі кам’яної діви,
простягне вона долоньки-листочки,
здійме сині пелюстки в небо.
І воскресне.

РОЗДУМИ ПРО ПУНКТУАЦІЮ

Земля кругла, ніби крапка
В кінці розповідного речення.
Ні, таки плоска, мов аркуш паперу
Зі шкільного зошита відмінника,
Що ще не вивчив граматики.
Світ стоїть на трьох китах?
Світ стоїть?
Світ стоїть на знаку запитання?
І знаки питань теж стоять.
Не валяються, наче непотріб,
Не лежать, згорнувшись клубочком.
А стоять, гостро втупивши в тебе котячі очі,
І спину дугою вигнули,
Шерсть дибки –
Ось-ось на тебе кинуться:
Дай! Дай відповідь!
Інакше твій світ розсиплеться
Жменею піску з трикрапок.
І буття знову повернеться в хаос,
Де немає граматики зовсім,
Особливо якоїсь там пунктуації.
Аж доки добрий Бог,
Пунктуальний, аж страшно,
Знов не покличе любов
Силою свого Логосу.

ФІЛОЛОГІЧНА МОЛИТВА

Лабіринти словників…
Де моя Аріадна?
Яке слово не візьми,
а воно концепт,
постав якісь два слова поряд –
і вже цитата.
Яку історію не почни розповідати,
а вона вже давно розказана:
мандрівний сюжет, вічні образи…
Що поробиш:
світ – сама інтертекстуальність.

Боже, допоможи мені
хоча б уважним читачем бути:
і не проґавити
за розгадуванням підтекстів
казки буднів.

РІЗДВЯНЕ ДИВО

Ось воно – диво спасіння:
відтепер не в далекому небі
а в вертепі
в пелюшках на сіні
Бог.
Цілий світ
вернувся на виворіт,
і тепер до неба один крок.
Й хоча невгасно
танцюють зорі
і янголи в хорі,
але Бог – це Дитя у яслах.
Незбагненною тайна здається:
Бог завжди на небі…
але Небо в вертепі,
а вертеп у моєму серці!

РОЗДУМИ У ПЕРЕДВЕЛИКОДНЮ НІЧ НЕЗАДОВГО ДО СВІТАНКУ

Воскресаю. Встаю з мертвих, розплющую очі
після молитви. Крізь відчай ночі пророче
бачу промінь надії.
Воскресаю. Радію.
Я з Пилатом страждала три дні від безсоння:
позавчора я Його вбила… а сьогодні?
Бог помер! Криза цивілізації – поминки Бога.
І туди нам дорога.
Нам шкода Бога, чесно.
І навіть себе (трохи) – коли Він не воскресне.
Я була біля гробу, де римська сторожа
і римська печатка – на гріхи мої схожа.
Я вартую пророка-невдаху чи власні розбиті ілюзії?
Вони все одно розбитися мусили…
Я з апостолами в горниці оплакувала свою зраду.
Мені без Нього навіть дихати важко – чого заради?
І з святими жінками несла до могили
миро, душу, сльози, простирадла білі.
Було темно – від сліз і щему у грудях:
Він був мені Братом, Сином, Учителем, Другом.
Я впала зомліла ниць від штурхань землетрусу.
А раптом шеол не зміг проковтнути Ісуса?
А раптом фарисеї праві –
і мені просто дали по голові?
І все ж могила пуста.
Бо нема там Христа. Нема?.. Серед мертвих немає Христа!
Я бачила янголів, що благовістили. І небо синє.
Як серце новонаверненого у день спасіння.
Воскресіння! Воскресіння!!!
Воскресіння Бога, а ще Друга, Брата, Сина!..
І я з Магдалиною до ніг Його впала.
Світало. Насправді воскрес! Світало!.
І я воскресаю, як ранок по ночі, як трава по зимі.
Я – грішник після молитви. І Воскреслий простив мені
гріхи, ілюзії, кризу цивілізації, зраду, сумніви – все.
Христос Воскрес!
І я воскресаю. Святе світло розгонить морок туману,
лихої омани. Ранок життя мого. Ранок.
Чую святковий дзвін.
Воскресаю, бо направду воскрес Він!

ВЕСНЯНКА

Святий Юрію, святий Юрію,
де ти?
Суєта, ніби черв’як серце точить.
Змій, сірий, підступний, солодкоязикий,
пропонує мені яблука…
Яблука рум’яні, та пахнуть вони не літом,
а льохом.
А ще нітратами, чи пак – сульфітами,
мабуть від пекельної сірки.
Але я, на відміну від Єви,
вже читала і Книгу Буття,
і казку про Білосніжку.
Я тепер не люблю яблука,
особливо хоч трохи червиві.

Де ти, святий Юрію?
Змій пекельний плює вогнем
у вікна душі моєї,
святого міста.
Він потруїв усі криниці:
немає води вже, навіть живої.
Де ти, списе срібний?
Де ти, коню білогривий?

Хто врятує царівну з пащі страшного дракона?
Мені сказали, що ти,
святий змієборче,
лиш символ,
мандрівний сюжет індоєвропейської міфології,
в кращому випадку – стара ікона.
Але я також символ і частина храмового оформлення.
Я теж лиш один сюжет епічної поеми
Небесного Лірника.
І змій… Він також міф?
Може, вирвати геть всі його сторінки?
Ні, спаси мене, святий Юрію!
Нехай наша сюжетна лінія
закінчиться, як належить:
весіллям чи хоч би просто святом.
Радістю.

ВІРУЮ

Отче, я буду молитися
навіть у дні, коли молитва не лине в небо,
а тільки торкає стелю.
Мій Боже, дякую Тобі за пустелю,
за кожну мить, коли вірити треба,
сумніви долаючи, схилитися.

2003-04 рр.

МАЙЖЕБЛАГОЧЕСТИВІ РОЗДУМИ (ПОЕТИЧНИЙ ЦИКЛ)Поэзия

МАЙЖЕБЛАГОЧЕСТИВІ РОЗДУМИ (ПОЕТИЧНИЙ ЦИКЛ)
Поэзия