КАЗКА ПРО НЕБО ТА МІСТО

Історія Маленького Апокаліпсиса

Історія Неба і Міста почалася незадовго після того, як на Небі з’явилася веселка. Місто визирало з-за Міфічного лісу, воно складалося тоді з дерев’яних, глинобитних, кам’янотесаних будиночків; мармурові фортеці, які прикрашали башти, блискучі церкви та собори виднілися з-за Живої ріки. Небо було пір’їсто-кремовим на світанку, густосинім опівдні та золотисто-рожевим, коли ховалося сонце, і фіолетово-синім у час присмерку.
Якщо Місту було сумно, Небо осявало його тисячебарвною веселкою, пускаючи сонячні зайчики у вікна й озерця.
Коли Місту було сухо, Небо обіймало його свіжим життєдайним дощем.
Місто віддзеркалювало своїми озерами та фонтанами трояндово-крилаті хмаринки Неба, що пропливали повз Місто, відпускало в Небо білих голубів. Не раз вони спільно рятувались від пожеж і посух.
Аж доки в Місті не з’явився Чаклун. Він причарував Місто барвистими феєрверками, позолоченими скельцями зірчастих калейдоскопів. А ще кожен мешканець Міста отримав у подарунок від Чаклуна чарівні окуляри: коли їх одягнути, то все довкола видається забарвленим у Небесну ласку, незалежно від погоди та пори року.
Незабаром Місто перестало дивитись у Небо.
Небо довго сумувало. І плакало осінніми дощами. А місто дивилося в окуляри.
Прийшла зима й надовго замела всі парки холодом. Додолу летіли пухнасто-білі шматочки розбитого Небового серця – сніжинки-небесинки.
Падаючи під колеса автоколісниць (ще одне чаклунське нововведення), небесинки
змішувались із землею й танули у чорній багнюці міського гамору.
Місто замерзло.
Голуби все частіше просили дати хоч би жменьку тепла. Небо сумно всміхнулося – почалася весняна відлига. На вулиці вибігла дітвора, галасуючи й радіючи потеплінню. Радості Неба не було меж, коли на схилах коло Ріки з’вилися сині квіти, а на велике Озеро припливла пара білосніжних лебедів: ось тепер Місто схаменеться та згадає справжню красу. Від радості Небо розсипало для дітлашні жменю сонячних зайчиків. Дітлахи заспівали веснянок, водячи танок. …Та раптом щось ніби сколихнуло всіх. Один хлопчик виніс золоте чаклунове скельце: ”А що у ме-не є! Ске-льце зо-ло-че-не!” Юрба дітей одразу забула про Небо, всі кинулися виносити і свої забавки, щоб похвалитися: хто калейдоскоп, хто люстерко, хто бінокля. З-за рогу з’явився дядечко Чаклун, він дістав зі своєї чарівної торбини штучні квіти, схожі на ті, що росли на схилах коло Ріки.
Тим часом по всьому Місту стали з’являтися задимлені труби, вони плювалися в Небо чорною отрутою. Той чад, а також отой, який викидали автоколісниці, скупчувався чорними згустками над Містом. Небо посилало свої вітерці та вітренята розігнати темну пелену, але їхня праця була марною, бо все нові й нові чорні кавалки диму підіймалися від Міста.
В Передмісті виросли смітники. Їхні випари роз’їдали очі й легені Неба. Але воно не здавалося, борючись за своє Місто: дмухало вітрами, лило дощами, цілувало сонцем, усміхалося хмаринками… Але варто було тим білим чи рожевим хмаринкам з’явитися над Містом, як їхнє чисте вбрання враз ставало смолянисто-чорним. І зім’яті, зів’ялі вони повертали до Міфічного лісу.
Але якось мешканців Міста таки щось здивувало, хоча вони давно вже звикли до чаклунових чуд. Це був новий винахід Академії парамагічних наук – світлова музика для дискотек: штучні приручені зірки танцюють на штучному небі стель… Винахід викликав величезне захоплення. На головній міській площі влаштували всеміські святкування – лазерні кола цілу ніч шматували тіло Неба, що від несподіванки, болю та розпачу погубило всі свої зірки…
Наступного дня ранок не настав. Далеко за Міфічним лісом виднілася кривава смуга Неба, та над самим Містом висіла усього лиш чорна дірка.

КАЗКА ПРО НЕБО ТА МІСТОПроза

КАЗКА ПРО НЕБО ТА МІСТО
Проза