Доторк неба: вибрана релігійна лірика 1997-2005 років

Зоряна Живка

Доторк неба: вибрана релігійна лірика 1997-2005 років

Зміст

ДОТОРК НЕБА (Диптих)
І. “Шелестів золотаво колос…”
ІІ. “Сьогодні небо синє-синє…”
Я
Передвесняне
ВЕСНА У СЕРЦІ (Триптих)
І. “Тендітні долоньки травички…”
ІІ. “Молюся, схиливши коліна…”
ІІІ. “За вікном весна дощить…”
Ранкова молитва
“Я боюся до Тебе прийти…”
ТИ (Триптих)
Твої очі
Твої руки
Твоє ім’я
Ти і я
Я знаю Тебе, Ісусе!
“Для молитви я схилю коліна…”
“Старий Дніпро для мене став Йорданом…”
“Я стояла на роздоріжжі…”
“Я знаю, я лише дитя…”
“Я дякую Тобі, мій Боже, за людей…”
“Дякую, Ісусе, за усі печалі…”
“Я зі злом сам на сам не залишена…”
“Я маю сокровенну таємницю…”
На повість Д. Аджа “Поранений пастушок”
Ненароком, гортаючи Євангелію
Коли плаче Бог…
Увечері над Писанням
“Прийдіть до Мене…” Я до Тебе йду…”
“Я марю, марю небесами!.. ”
“Я так хочу зустріти Твоє лице…”
“Я віддаю Тобі і попіл, і вогонь…”
Сон або Роздуми під хрестом
Твоя любов
Сонет до Христа
“Світ зіщулився і завмер…”
“Сонце зійшло і морок щез…”
Легенда
Молитва виноградного кетягу
Притча про сіяча
Молитва неплідної смоківниці
Крапелька
Переді мною світ...
Пісня
Сповідь будяка-чортополоха
“Згубила стежку я вночі…”
Ранкова пісня (Пейзажна мініпоема)
“Моє серце – заквітчана яблуня…”
На Об’явл. 2:4
Вечірня молитва
Про небеса
На світанку в горах
“Поле, волошки, пшениця…”
Осіння пісня
Покровській церкві на Подолі
Екскурсія до Кирилівської церкви
Порцеляновий ангелик
“О, не шукаймо правильні слова!.. ”
Сучасна поезія
ВЕРВИЦЯ (Цикл катренів)
Майжемолитви
Думки-намистинки
ПРОСТО РЯДКИ (Поетичний цикл)
Причастя
На Єв. Івана 16:22-23
Господи!
Поетові-християнину
Бабусі
Ближньому
ЗУСТРІЧ З БОГОМ (Поетичний цикл)
І. “Заблукала моя душа…”
ІІ. “Я писала у вічність листа…”
ІІІ. “Я дивлюся в безмежну блакить…”
ІV. “Буря лютує, горою хвилі…”
Епіталама для дітей Царя від менестреля Його Величності
Мама
Колисанка
Різдво
Ісус і самарянка
Три хрести
Ранок Великодня
“Христос воскрес! Воістину воскрес!.. ”
Єрусалим
Біль душі
“Зупинися! Червоне світло!.. ”
Різдвяне
Спасеній душі
“Тримає Бог в долонях цілий світ…”
“Кожен день, як урок довіри…”
На хрещення
Про християн
Подрузі
До клопоту
Чорний вірш
Молитва юності
Молюся за Київ
Навесні
“Над банями церков блакитне небо…”
Богові
Вдячна молитва
Відчай
“Твоя таємниця…”
Діалог
НОТАТКИ (Диптих)
На берегах студентського конспекту
На берегах Біблії
Пс.126:1-2
Пс. 137:7-10
Пс. 120
Різдвяні віншування
ТРИ ВЕЧОРИ Ліричні молитовні роздуми для читання на самоті (Поетичний цикл)
Вечір перший
Вечір другий.
Вечір третій
КИЇВСЬКІ МОЛИТВИ (Поетичний цикл)
І. “Бані храмів задивляються в небо хрестами…”
ІІ. “Слова чужих молитов полетіли у вирій птахами…”
ІІІ. “Почути скрипку цвіркуна в Подільському сквері…”
IV. “Як свічка, вечір догоря…”
V. “Бані храмів стримлять хрестами в небо…”
“Перехрестились перехрестями дороги…”
Притча про сенс випробувань
Притча про діалог
В очікуванні свята
З ЦИКЛУ “НОТАТКИ НА БЕРЕГАХ БУДНІВ”
Спостерігаючи за метеликом
На концерті органної музики
Дивлячись на перерві з вікна авдиторії на пам’ятник Сковороді
Квітнику біля церкви Миколи Набережного
МАЙЖЕБЛАГОЧЕСТИВІ РОЗДУМИ (Поетичний цикл)
Медитація про діалогічність світу
Медитація про все потроху
Медитація про пам’ять
Медитація про несамотність
До Психеї
Апокриф
Вирок
Медитація про воскресіння
Притча про вибір п’єси
Притча про пекло
Роздуми про пунктуацію
Філологічна молитва
Різдвяне диво
Веснянка
Вірую

Доторк неба (диптих)
І.
Шелестів золотаво колос
І цвіркун в різнотрав’ї співав,
Я почула Твій голос:
“Я люблю тебе,“ – Ти прошептав.
І душа, ніби ружа, розквітла,
В серце вічність прийшла повз віки…
…Ніжно м’ятою марило літо
І купалися в нім ластівки.
ІІ.
Сьогодні небо синє-синє,
Душею лину в неба синь.
Щоб дарувать мені спасіння,
Страждати мусив Божий Син.
До неба лину я в розмаї,
В його таємную красу.
Я неба доторк в серці маю,
Його до вічності несу.

Я

Важка коса спада на плечі…
Так щемко пахне материнка,
Хліб, молока парного глечик.
Я українка.

Дитя степів полинокрилих,
Вітрів, що мріють в ковилі,
Дубів козацьких, верб горливих –
Дитя Землі.

Землі... Та прагне дух до Бога:
Мій дім не тут, в захмар’ї десь!
За обрій кличе в даль дорога…
Дитя Небес.

Святе Письмо гортає вітер…
… Медовий трунок вабить п’янко…
Свята мережка Божих літер…
Я християнка.

Передвесняне

Дощ іде надворі.
Заснули за хмарами зорі.
Весна, земля прагне водиці,
А потім розкриє свої таємниці…
І знов зеленітиме листя,
І квіток пелюстки барвисті,
Солодке кохання у пісні пташиній,
Всміхнеться травинка і джміль в конюшині.

Воскресне народиться знов
Тепло у промінні і сонця любов,
І небо безхмарне, замріяне, чисте.
Весна – це життя, вічна молодість, пристрасть.

Молитва у серці тиха,
І пісня народжена диха,
А мрія в захмар’я лине…
На мить, лише на хвилину
Журбинка у серце стука.
Бо там-десь зеленії луки
І сад, й соловей на калині,
У небі ключі журавлині…
Весь світ я бажаю любити,
За хмари до зір полетіти!
Замагаюсь в надії з журбою,
Бо вірю у зустріч з Тобою!..

Це завтра весна воскресне
Від лона землі і аж до піднебесся.
Тепер в сірих хмарах сплять зорі.
І дощ іде, й вітер надворі…

Весна у серці (Триптих)
І.
Тендітні долоньки травички
Тягнуться до неба.
Можна сховать рукавички
І шалика вже не треба.
Небо, ніби очі дитини,
Усміхнено-привітне.
Сонцем заквітчана днина –
Радісно-погідна.
Вітерець заклопотано-хмарний
Поспішає у справах, несеться…
Як же довкола гарно!
Весна у серці!
ІІ.
Молюся, схиливши коліна,
А душу здійнявши в небо.
Душа до Раю Твого лине,
Бо їй не жити без Тебе.
Розтали замети гріхів –
Сонячна благодать.
Замість вічних боргів,
Хочу пісню Тобі віддать.
Задивляюся в зоряну синь…
Ти для мене Зоря Ясна!
…Вітер молитві прошелестів “Амінь!”
Весна у серці? Ти – моя Весна!
ІІІ.
За вікном весна дощить,
В кожній краплині – туга…
Чорноземна рілля лежить
У сподіванні плуга.
Здіймають дерева в саду
Гілки в сподіванні квіту.
Тебе я так само жду
На дорозі життя зустріти.
Моє серце – це чорна рілля,
Що чекає зерна Твого Слова,
Моє серце – це голе гілля,
Що Твій Дух овіває любов’ю.
Пахне розквітлий сад яблуком золотим,
Золото колосків бачить рілля у снах…
…А мені на землі сниться небесний дім.
Час праці, проте і мрій – весна.
Щоб волю здійснити Твою, зроблю
Все – не з пошуку нагороди.
Мій Боже, люблю Тебе! Просто люблю…
Весна у серці – сподівання плоду.

Ранкова молитва

На світанку молиться небо у святій голубіні,
На світанку молиться сонце золотавим промінням,
На світанку молиться пташка роздзвінким щебетанням,
Палко, ніби цей ранок для неї останній.
І дерева в висоти здіймають гілки, як долоні.
Вітер шепче молитву свою в їхніх кронах.
Молитовно завмерла травинка з росою на пальцях.
Кожним клаптем єства хочу з ними з’єднаться.
І квітки розкривають цнотливі пелюстки…
Я із ними в молитві схилюся.
Вранці вдячно приносить свій дар все Творцеві.
На світанку життя я приношу Тобі моє серце!

***
Я боюся до Тебе прийти.
Ти є Бог, ТИ Є БОГ СВЯТИЙ.
Хоч в молитві схилю коліна,
Та між нами МОЯ ПРОВИНА.
Ти мій страх розбиваєш дощенту
І приносиш СВОЄ ПРОЩЕННЯ.

Я прагну Тебе, я шукаю,
Манівцями земними блукаю
І не можу ніяк знайти.
Боже, де, де Ти?

Весни в квітах, з плодами літо,
Сонце світить і зорі світять.
Знаю, Ти їх усі засвітив,
Але де є Ти?

І відкрилася брама раю…
Я знайшла, і тому вмираю.
Я знайшла, та боюся йти.
ТИ СВЯТИЙ!

Впавши ниць, закриваю обличчя:
Ти – Святий, а я грішна. Грішна…
Ти є БОГ, я ж лиш тільки людина,
І між нами моя провина.

І Творець віддає з любові
Серце в жертву. Олтар – Голгофа.
В грудях терпко пече від щему,
Бо між нами Твоє прощення.

ТИ (триптих)

Твої очі
Якого кольору у Тебе очі?
Чи чорні, наче крила ночі?
Зелені, мов луги весняні?
Бурштинові, як мед гречаний?

Немов волошки, сині?
Як небеса, блакитні,
У ясний день погожий?
Якого кольору у Тебе очі, Боже?

Та знаю я, глибокі, наче море,
Близькі й далекі, як перлинки-зорі.
Мов сонце, теплі та безмежно ніжні,
Ласкаві, люблячі. І вічні…

І життєдайні, мов травневі грози,
Чи після спеки у пелюстках роcи.
Й печальні, ніби листопад осінній,
За всіх, хто не знайшов спасіння,

Страждає хто, покинутий, загиблий.
«Я вас люблю» – шепоче погляд милий.
Їх зустрічаю в яблунях розквітлих,
Джерельцях лісових, у кетягах калини.

Колись побачу в світі найдорожчі,
Якого кольору у тебе очі, Боже ?

Твої руки
Я ніколи не бачила Твої руки.
Хоч створили вони всі смарагдові луки,
Килими застелили шовкові,
Свічечки запалили бузкові

І суниці в червоне розмалювали,
А троянди росою вмивали,
Вишивали волошки в пшениці,
Розбудили джерела-криниці…

Я ніколи не бачила їх,
Хоча осені плач і весни юний сміх
Чула в пісні дощу, що вони посилали.
Часто як Твої руки мене колисали,

Витирали сльозу, рани в серці криваві
Лікували вони і терпляче, й ласкаво
Утішали біль втрати, розлуки.
Я ніколи не бачила Твої руки –

Їх підтримку щомить відчувала:
Скільки раз вони мене підіймали,
Як я падала втомлена, хвора,
Як уже не дивилася вгору,

Не чекала звідкільсь допомоги,
Як збивалась з вузької дороги,
Загубившись на ярмарку зла…
Я ніколи сама не була!

Бо зі мною завжди Твої руки,
Що створили смарагдові луки,
Що морозом на шибці малюють…
Я колись руки ці поцілую!

Твоє ім’я
Твоє ім’я солодше за цілунки,
Твоє ім’я п’янкіше за вино.
Втону у ньому, ніби в дивнім трунку.
Себе згублю, забуду – все одно.

Хоч у вогонь! Як прапор перемоги,
Твоє ім’я у серці майорить.
Коли впаду, втомившись до знемоги,
Воно дощем умиє й оживить.

Несу його, як іскорку в долонях,
З ним сподіваюсь, плачу і сміюся.
Святе ім’я, Святе ім’я Господнє…
В ім’я Твоє і вірю, і молюся.

Ти і я

“Дозволь Мені почути,
Як б’ється твоє серце.
Я хочу душею відчути
Той біль, що у ньому б’ється.
Дозволь Мені зазирнути
В безмежжя твоїх очей,
Я хочу душею збагнути
Тривогу твоїх ночей.
Дозволь у долонях зігріти
Замерзлі твої долоні
І дотиком зрозуміти,
Чому ти смутна сьогодні.
Дозволь Мені стати поряд
І слово сказати тепле…
Принести в дарунок зорі
І небо, хоч трішки неба”.

Ісусе, Ти завжди поруч
У радощах. І в стражданні
Приходиш мені у поміч
І гоїш болючі рани.
Я також, Спасителю, хочу
Зцілити Твої печалі…
Дозволь мені стати поруч.
Я буду, як Ти прощати,
Я буду, як Ти любити,
З Тобою болітиму серцем
За всесвіт, гріхом розбитий.
В молитві душа озветься:

“Дозволь мені почути,
Як б’ється Твоє серце.
Я хочу душею відчути
Той біль, що у ньому б’ється.
Дозволь мені зазирнути
В безмежжя Твоїх очей,
Я хочу душею збагнути
Тривогу Твоїх ночей.
Дозволь у долонях зігріти
Замерзлі Твої долоні
І дотиком зрозуміти,
Чому Ти смутний сьогодні.
Дозволь мені стати поряд
І слово сказати тепле…
Принести в дарунок зорі
І небо, хоч трішки неба”.

Я знаю Тебе, Ісусе!

Я не знаю, якого кольору Твої очі,
Чи який відтінок має Твоє волосся…
Якщо відблиск неба схопити вдалося,
Кожен художник малює, як хоче.
Та я знаю, Тебе, Ісусе,
Тебе люблю і Тобі молюся.
І Ти зі мною, у серці. Щомиті
З Тобою хочу й для Тебе жити!

Я не знаю, як бринів твій голос,
Коли Ти розказував людям притчі,
Та я зумію з Писання вивчить
Твої слова попри світу галас.
Бо я знаю, Тебе, Ісусе,
Тебе люблю і Тобі молюся.
І Ти зі мною, у серці. Щомиті
З Тобою хочу й для Тебе жити!

Хоча не бачу Твоїх слідів –
Їх вітер стер із доріг Землі…
Та Ти крізь зарості тисячоліть
До мене прийшов і мене зустрів!
І я знаю, Тебе, Ісусе,
Тебе люблю і Тобі молюся.
І Ти зі мною, у серці. Щомиті
З Тобою хочу й для Тебе жити!

***
Для молитви я схилю коліна
І заплачу, просто як дитя.
Я сьогодні – грішна Магдалина –
Вливаю душу каяттям.
Ти величний у вінці терновім!
Ти прекраснай у тяжкім стражданні!
По чолу стіка струмочок крові,
А в очах прощення, не прощання!
І Пілат промовить: “Ессе Hоmо!”,
Прошепоче сотник: “Божий Син…”
Через хрест лежить мій шлях додому,
У небесну яснооку синь.
Ти прости мені, Стражденний Боже,
За непослух, гордощі, байдужість.
Я до Тебе, Господи, приношу
Душу, що за раєм вперто тужить.
Чорний гріх, немовби чорну хмару,
Розігнав з Голгофи крик: ”Звершилось!”
І зникають привиди-примари.
Я сьогодні вдруге народилась.
Для молитви я схилю коліна
І заплачу, просто як дитя.
Бо сьогодні грішна Магдалина
У Христі знайшла нове життя!

***
Старий Дніпро для мене став Йорданом…
Я більше не своя – Христу віддана.
Мов наречена у сорочці цноти,
Змиває річка і гріхи, й чесноти –
Усе моє змива вода,
Щоб зодягнути потім у Христа.
Дніпро-Йордан сховає в теплій хвилі
Мої тривоги, сумнів, і безсилля, й силу.
Я більше не своя – звучать слова завіту:
Для Світла жити далі, не для світу.
Так, я невіста – сукня серця біла,
Так, я вручаю Богу дух і душу, й тіло,
Так, я вмираю для гріха, і знову
Воскресну в Бозі, щоб служить любові.
Мить смерті… Де ж ви, друзі-браття?
Сама пред вічністю чи, може, пред розп’яттям?!
Сама… І лиш Господь мій близько…
Йордан-Дніпро… Не гріб він, а колиска!
І я виходжу, мов дитя з купелі,
Я воскресаю! Сонце, хвилі теплі,
Дивлюсь у небо волошково-синє,
Я воскресаю, як в зелі насіння…
Мій дар для Бога – юності пора…
Я вийшла із Йордану. Ні, з Дніпра…

***
Я стояла на роздоріжжі:
Перехрестя, а може хрест?
І тікали, стелились у вічність
Сотні миль, кілометрів і верств.

Йди ліворуч – знайдеш удачу,
Та загубиш безсмертну душу.
Підеш прямо – не раз заплачеш,
Доки порох з сандалій струсиш.

А праворуч, не знайдеш цілі:
Манівцями завжди блукати.
Кілометри і верстви, й милі –
Кожен мусить своє обрати.

Що ж мені: колючки, троянди.
Лабіринти в щемкім тумані?
Де мої перемоги, втрати?
Де реальність, а де омана?..

Я стояла на роздоріжжі.
Доки сонце на росах грало,
Я на мить зазирнула у вічність
І дорогу свою обрала.

***
Я знаю, я лише дитя,
Маленька крапля океану,
Впаду у нього і розтану.
Мій Бог – Він океан життя.

Так, я піщинка, тільки атом,
Навколо Всесвіт величезний.
Але не можу просто щезнуть,
Бо Всесвіту не існувати.

З малих піщинок – берег златий,
Духмяний хліб – з дрібненьких зерен.
Хоч на шляху до неба терен,
Колючкам зір не заховати.

І сонцем заблищить росинка,
Як віддзеркалить сонця промінь…
Я велич не збагну Господню,
Він Сонце, я лише краплинка.

***
Я дякую Тобі, мій Боже, за людей,
Таких ласкавих, добрих, неповторних,
За феєрверк усмішок та ідей,
За відблиски в очах мелодій горніх.

Я дякую Тобі, мій Боже, за пісні,
Що в небеса летять крізь мури й стелі;
Обійми друзів ніжні та тісні
І вічну неземну оселю.

Я дякую Тобі за сум і біль.
За щем на серці, трепетне чекання,
За гіркоту, солодощі та сіль,
Знайомства і стрічання, і прощання.

За те, що я живу і тут, і нині
За цей звичайний-незвичайний день,
За дар безмежний – у Тобі спасіння…
Але найбільше, мабуть, за людей.

***
Дякую, Ісусе, за усі печалі,
Дякую, Ісусе, за усі жалі!
Щиро довіряти Богові навчають
Клопоти великі, клопоти малі.

Як скорбота серце, ніби черва, точить,
Темінь з’їла світло, загубився шлях,
То здіймаю, Спасе, я до Тебе очі
І підтримку бачу у Твоїх очах.

Я Тобі ввіряю, Господи, дорогу,
Ти веди як хочеш, Ти ж бо Пастир мій!
Я Тобі ввіряю, Господи, тривоги,
Кроки, що несила подолать самій…

Дякую, Ісусе, за усі печалі,
Дякую, Ісусе, за усі жалі!
Вірю, як чатують труднощі чималі,
Ти втираєш сльози і рясні, й малі.

***
Я зі злом сам на сам не залишена,
Я шукаю в Тобі притулку,
Я шукаю в Тобі потішення,
Бачиш рани, синці та гулі?

Бачиш духу мого знекрилення,
Бачиш, як манівцем блукаю?
Я шукаю у Тебе зцілення,
Розуміння, тепла шукаю.

Я не знаю куди податися,
Ти один лиш у мене, Господи!
Світ не хоче зі мною знатися,
Я приношу до Тебе клопоти.

Я шукаю в Тобі потішення…
Ні, душа Тебе просто шука!
Мій Ісусе, Ти знаєш рішення,
Наді мною Твоя рука!

* * *
Я маю сокровенну таємницю,
Про неї знаємо лиш я і Бог.
Я відкриваю душу, щоб молиться,
І ми з Творцем лишаємось удвох.

Його не бачать смертні мої очі…
Жену подалі сумнів і печаль.
Торкнутись Божої долоні хочу
І пригорнутись до Його плеча…

Я знаю, Він обійме ніжно-ніжно,
Пригорне й прошепоче: “Все гаразд!”
Я сумуватиму, що грішна, дуже грішна,
Та каже Бог: “Люблю тебе,” щораз.

Ми будемо мовчати довго-довго,
І наш секрет не розгадає ніч.
Це так чудово: мати Другом Бога,
З Ним тихо залишитись віч-на-віч.

На повість Д. Аджа “Поранений пастушок”

І я тоді подумав:
“Небо віддзеркалене в Його очах…”

Небо віддзеркалене в Твоїх очах…
Яка у ньому неземна печаль!
І біль який незвідано глибокий!
Чому блакить тривожно сумноока?

Як туга батька за невдячним сином,
Як зрадою розтоптане кохання,
Твоя сльоза велично, вічно синя,
А подих вітру, як німе зітхання.

Мені у душах лід не розтопить.
І не зцілити вселюдського горя.
Допоможи, прошу, Твою блакить
Побачити в очах того, хто поряд.

Ненароком, гортаючи Євангелію

Я бачу Тебе на курній дорозі.
Ранковий промінь, ранкові роси,
Ранкова свіжість. Між віт оливи
Співає вітер. Ти йдеш щасливий.

Навколо ніжно цвітуть лілеї,
Ти з друзями йдеш, мабуть, з Галілеї,
Ти їм говориш… Мені здається,
Ісусе, чую, як Ти смієшся.

Я бачу Тебе. День, пече нестерпно.
Тепер “Осанна”, за тиждень – терни.
Вісля і віти; сльоза гаряча,
“Єрусалиме…” – я знаю, плачеш.

Обіймами сутінь вкриває місто,
Як очі Твої, небо лагідно чисте,
Чутно, здається, як дерево диха…
Ти знов самотній, Ти молишся тихо.

Млинці гарячі, гостинна хата.
Трима Марія за руку брата.
Цей усміх, погляд… Як їх забудеш?
І я розумію, що Ти їх любиш.

Ніч. Зорі чешуть злотаві коси.
А завтра “промінь”, а завтра “роси”,
А завтра знову “пече нестерпно”...
Я бачу, Боже, Ти спиш, як смертний.

Коли плаче Бог …
(роздуми)

Осінній дощ, звичайна мжичка сіра,
І скиглить вітер мокрим кошеням…
Переглядаю постулати віри,
Схиляю серце тужним каяттям.

- Ти плачеш над могилою ката?
- Я плачу над могилою людини,
Яка не знала слова “доброта”,
За неї помолись, моя дитино.
- Ти плачеш? Це ж убивця і повія.
Навіщо сльози крапають святі?
- Поглянь, який у неї сум на віях,
І Магдалини очі золоті…
- Ти плачеш? Чи людина це? Багно.
Одну за одною пляшки он глушить.
- Він біль хотів залити цим вином.
І потопив у нім безсмертну душу.
- Ти плачеш, а вони палили храми,
Ім’я Твоє зневажили величне.
- Не храм вони, а душу розбирали
На цеглу, і згубили вічне…
- Ти плачеш… Не збагну, чому Ти плачеш?
- Поглянь, учора там дитя співало
І цвів жасмин…
– Не бачу.
– Не побачиш…
Дівча плело вінок, сміялось,
Але війна…
– Ти можеш відвернути!
Лиш слово – і розтануть сили темні!
- Я хочу світ не знищить – пригорнути…
- І мати хрест, зневагу, гострі терни!..

Я подивилась в небо і замовкла.
Пекучий щем… А ж серце терпне.
Кружля Земля, як листя зжовкле,
Їй моторошно, вогко, темно…

Поглянувши на світ Його очима,
На мить відчула тугу нездоланну.
Передумови, наслідки, причини…
На серці ж Бога величезна рана.

- Ти плачеш над колискою ката?
- Я плачу над колискою людини,
Яка пізнає слово “доброта”,
Якщо за неї ти помолишся, дитино.

Увечері над Писанням

Немає слів. Лиш сльози, сльози, сльози…
Шепочу тужно я чужі молитви.
Вогкі від сліз моїх ще й досі
Псалми Давида.
“Не карай мене, Господи, в гніві Своїм…”
“…Бо не впустиш моєї душі до шеолу.”
І я також благаю Тебе, Елогім!
Серця голос від відчаю кволий:
Я шукаю надії – надії нема,
Є лиш ніч, темна ніч, згасли зорі…
Я лишилась сама, я сама, я сама
В болі, в горі.
“Не покинь мене, Господи..!” Ти ж обіцяв
Стати прихистком, стати притулком!..
Я загублена драхма, заблукла вівця…
Простягаю до неба руки
І шепочу слова із чужих молитов,
Разом з ними Твої обітниці.
“Хто живе під покровом Всевишнього, хто…”
У тіні я Твоєї десниці.

***
“Прийдіть до Мене…”
Я до Тебе йду
Знеможена, знекрилена, розбита.
Бо вкрали хмари синьооке небо,
Грозою збите ще зелене жито.
Я у пітьмі. Самотня і чужа
Усім на світі і сама собі.
Танцює доля в лезові ножа,
Танцює смерть-приречення в юрбі.
До Тебе йду я босоніж по склу.
До Тебе йду у відчаї й надії.
І Божий промінь розганя імлу,
І я співаю, і дитям радію.
Крізь біль руїни чую Твою руку,
Крізь темні хмари бачу усміх Твій.
Тікають геть криваво-чорні круки.
І діамант сльози тікає з вій.

***
Я марю, марю небесами!
Я так стомилась від землі!..
Від мрій загублених в імлі,
Від суєти між чудесами…
Допоможи знайти Тебе, Ісусе,
Дійти додому, в небо повернутись.

***
Я так хочу зустріти Твоє лице
І відчути дотик Твоєї долоні…
Самота, суєта… Я в полоні,
Мої крила забули все.
Я так хочу злетіть! Я так хочу туди –
У солодку, щемку далину…
…Запах вечора і полину.
Я не можу Тебе знайти…

***
Я віддаю Тобі і попіл, і вогонь,
Бо хочеш Ти зробити мене золотом.
І кожен дотик, як удар, як молотом…
Є мрія в недостиглих грон – це стать вином,
Достигнуть, з сонця сили увібрати.
Я віддаю Тобі і цвіт, і пустоцвіт…
Бо наш з Тобою вічний заповіт
І суєті його не розірвати!

Сон
або
Роздуми під хрестом

Спекотно, курно, ніби грім
За мить ударить, темно, душно.
Я бачу хрест, Христа на нім,
А у юрбищі власну душу.
Я там стою. І це моя вина.
Я там стою. Страждання, муки чаша
Тобою випита, Спасителю, до дна.
Чому я там, чому, о Боже, нащо?
Так хочу закричати: «Ні, ні, ні!» –
Й прокинутись, немовби від кошмару.
Але нема куди тікать мені,
І зникнуть не бажає ця примара.
Я під хрестом. Як опинилась тут,
Між тих, хто розіп’яв Тебе, моя Любове,
Це вирок мій, це Твій, Месіє, суд.
І слово в серці лиш одне: «Голгофа».
Голгофа, вічність, Ти і я.
Чому ми саме тут зустрілись?
Я йшла до Тебе все життя.
Дійшла! Дійшла… і зупинилась.
Як повернутися назад,
Втікти чи зникнуть, розчинитись?
Але безжалісним є кат,
Не може вже ніщо змінитись.
Цей хрест, цей хрест такий страшний,
Цей хрест і Ти на нім розп’ятий,
Цей хрест і усмішки весни;
Потрібно камінь в грудях мати
Щоб, як юрба, волати: «Розіпни!»
І святкувати день Твоєї смерті.
Не хочу там стояти, де стоять вони,
Бажаю із Тобою, Боже, вмерти.
Проте живу, живу і кожен день
Тебе я знову, знову розпинаю,
Я кожен день стаю, немов Варавва,
І милості, і милості благаю.
… А Ти прощаєш, кожен день. Чому?
Чом не підпишеш вирок: «Згинь проклята»?
Стираєш, наче пил, мою вину,
Забуть не можеш чорний день розп’яття?..
Я серед тих, хто цвяхи забивав,
Хто одягав вінець ганьби з тернини.
Я серед тих, хто каючись, ридав,
Твоя, навік, прости, і не загину!
… Знов бачу хрест, хоч сон минув, і кров,
Втираю сльози, що течуть рікою.
Я бачу на хресті Твою любов,
Що дарував протятою рукою.

Твоя любов
(Переклад з рос., автор невідомий)

У пелюстках весняних первоцвітів,
В суницях і дощах, поміж пісень й розмов
Даруєш найсолодшу мені в світі,
Ісусе, Ти Свою ЛЮБОВ.

Вона яснить веселками розмаю,
Не в’яне, як багрянцем сипле осінь.
Голгофи хрест любов Твоя тримає,
Вона моя зоря і моє сонце.

До неба шлях освятить і освітить,
Благословить дитинство, юність, зрілість.
А ще в рядках Нового Заповіту
До мене, Господи, Твоя любов і милість.

Сонет до Христа
(переспів вірша анонімного іспанського поета ХVст.)

Люблю Тебе, Ісусе, не з причини,
Що нагороди прагну в Божім граді
Або лякаюся безодні аду,
Заплата де зневажникам святині.

Але тому, що бачу я донині
Тебе засудженим і розіп’ятим,
І віддане знов тіло в руки ката,
Криваве на хресті твоє терпіння.

Мені любов прийшла, як дар, від Бога.
Вона й без нагороди має силу,
Й горливість без провини і розплати.

Така любов не вимага залогу.
Якби й надії іскру загасило,
Моя любов інакшою б не стала.

***
Світ зіщулився і завмер.
Бо Христос в Гефсиманії молиться…
І ніхто Йому з скроні не втер
Піт кривавий, що зболено котиться.
Він один, Він вершить долю людства:
Сотні доль вже котре покоління
Все очікують на спасіння…
Поклонімось стражданню Ісуса!

Очі небо заплющило з жаху,
І здригнулась земля від болю –
Бог між злодіями розп’ятий,
Бог конає, стікаючи кров’ю!
Він один. І Він має вмерти…
Відчай?Вирок? Лиш вигук? “Звершилось!”
Сотні доль у молитві схилилось:
Поклонімось Христовій жертві!

На пелюстці роса бринить,
День, як птах розгорта свої крила,
Пісня жайвора в небі дзвенить.
І порожня в саду могила.
Він воскрес! Нам явилось спасіння,
Що чекали його всі століття!
Ми для Бога відкуплені діти!
Поклонімось Христа воскресінню!

***
Сонце зійшло і морок щез,
Ранок у чистих росах…
“Нині, сьогодні Христос воскрес!” –
Лине хвала стоголоса.

Господа славить квітом рясним
Жовта мала кульбабка
І соловейко співом ясним,
І у ставочку жабка.

Радо співаймо серцем усім:
Бог наш дарує спасіння,
В небі для нас приготовано дім!..
Славмо Христа воскресіння!

Легенда

На землю ангели дивились:
Крадіжки, зради, вбивства всюди,
Забули люди, як молитись,
Про небеса забули люди.
Не зводять очі в піднебесся,
Потупившись у сірий пил.
А голубінь така чудесна!
О, люди, не ламайте крил!
Як нагадати вам про вічне:
Любов і Бога, щастя, мрії?
Як засвітити в серці свічку,
Що і освятить, і зігріє?
У пекло долі йдуть без спину.
Для кого біль і кров розп’яття?
Не знавши Бога люди гинуть…
Засумували янголята:
Як шкода Божий килим краять,
Його ж так довго вишивали…
Відрізали широкий клапоть
І на маленькі розірвали
Від неба пресвятого шовку,
Й розкидали по всій землі.
Земля мовчала тужно й довго,
А потім квіти розцвіли.

Ще тане сніг, але підсніжники,
Як лазуринки, під кущем,
Фіалки дивляться – і ніжно так
В душі зрина далекий щем.
І незабудки: “Не забудь!
Є Бог, і жити ще не пізно!”
Їх знов розтопчуть чи зірвуть,
А янголи заплачуть слізно.
Але погляне в небо хтось,
Байдужості розтане крига.
І скаже Богові: “Я ось,
Даруй мені любові крила”.

Йшла полем дівчинка-дитя,
Синіють зорі у пшениці,
І сяють золотом жита,
А серцю хочеться молиться.
Палає маків красноцвіт
“Вплету волошки – краплі неба”,
Поцілувавши синій квіт,
Мала зриває кілька стебел.
“Я небо в серці не згублю,” –
Віночок на голівку вділа.
“О Господи, Тебе люблю!”
Безмежно янголи зраділи.

Блакитна туга, синій птах,
І крила мрій бузкові трошки…
Легенда, казка… А в степах
Цвітуть волошки.

Молитва виноградного кетягу

Ми виноградне гроно
І перед нами чаша.
У Твоїх долонях
Нині доля наша.
Напій цілющій
Втамує спрагу –
То ж наші душі
Ідуть на страту.
Не боїмося
Вином вмирати,
Бо ходить осінь –
Плоди збирати,
А наші душі
Весною повні.
Напій цілющій
Когось напоїть!
Ми також віримо
У воскресіння!
Ми також мріємо
Знов завесніти!

А раптом візьмуть вино – для причастя?!
Твої долоні та чаша – то щастя!

Притча про сіяча

Єв. від Матвія 13:4-9
Вийшов сіяч у поле.
Ранок, чорніє рілля.
Прийме зерно, як долю,
Зранена плугом земля.

І золоті зернини
У сіячевій жмені –
Плоду чекання нині,
Повні снаги й натхнення.

Впали одні обіч шляху,
Що в далину курився.
Їх подзьобали птахи –
Марно сіяч трудився.

Інші – на грунт кам’янистий.
Швидко рости почали.
Сонце зійшло променисте –
Швидко вони пов’яли.

Ще одні впали між терен.
Вигнався той – поглушив.
Не дочекатися зерен,
Тільки бур’ян лишивсь.

Решта на добру землю
Впали в обійми ниви.
Золотом сяють стебла
У промінцях пестливих.

…Чути коси голос,
Пісня женців тане…
Пада рясний колос –
Хлібом зерно стане.

Молитва неплідної смоківниці

Якщо хочеш, скарай,
Ось сокира, зрубай,
Не лишай, не прощай, із землею зрівняй.
А як воля Твоя, то прошу зачекай.

Як бажаєш, бери
Моє серце й життя—
Це нікчемні дари,
Тільки листя й віття.

Не достигли плоди…
Пишно квітне весна.
Цвіт рясний, молодий,
В нім – надія рясна.

Ще допір солов‘ї
Звили гнізда свої
На моєму гіллі. Їхні ніжні пісні
Колисають садок, витинаючи сни.

Бджілок арфи бринять,.
Он метеликів крильця…
Хай до мене летять!
Тут нектару по вінця!

Квіточки облетять
В пустотливім маю –
Я дбайливо плекать
Буду зав‘язь мою.

Буде буря й гроза,
Ранком літнім роса,
Сонце й пестить, й пекти буде щедро мені.
Осінь як закружля у тумані сумнім,

Я благаю тоді,
Милий Пане, прийди.
Пожалій, не суди,
Може знайдеш плоди!..

Крапелька
(переклад з рос. автор невідомий)

Віра юність твою просвітила.
Скрушно “Лиш краплина” не кажи:
У краплині є велика сила,
Тільки її в серці збережи.

Хто шукає грошей, хто пізнання,
Хто розваг витоптує дроги,
Та душа бажає щастя справжнє —
Мати хоч краплину віри в Бога.

Ждуть тебе і сонце, і дощі,
Радості та прикрості хвилини,
Трепетно оберігай в душі
Дар від Неба — крихітну перлинку.

Переді мною світ...

Переді мною світ. В нім тисячі доріг.
Я вільна йти праворуч чи ліворуч,
І в серці поселити зло і гріх,
Хоча Господь так близько, зовсім поруч.

Переді мною світ. Я вибрала свій путь.
Це шлях тернистий, йде він на Голгофу.
Я йду туди звільнитися від пут
І поклонитися святій Любові.

Любов... Розп'ята на хресті за гріх,
Мій гріх, і гріх усього людства.
Хай будуть в світі тисячі доріг,
Моя ж прямує до хреста Ісуса!

Дивлюсь. Очей несила відвести,
Дивлюсь, як розпинають мого Бога.
Як важко було хрест Йому нести.
Кров крапа з ран, у тій крові дорога.

І все ж Він йшов. Пробиті ноги, руки.
Терня, мов жала, впились у чоло…
Невинний Він! За що ж така наруга?!
… І небо чорним у той день було.

Пройшли роки, віки, а ніби вчора.
Я бачу, що заплачена ціна,
Заплющу очі й бачу знову, знову,
Як чаша випита Спасителем до дна.

Переді мною світ. Я вільна вибирать.
Добро і зло. Любов ачи проклятя.
Прийняти Божий дар або попрать…
…А в серці і в очах стоїть розп’ятя.

Переді мною світ. Я вибрала Христа.
І Він мене обрав своїм життям і кров’ю.
А світ? Цей світ без Бога марнота.
Мій шлях лежить у небо. Крізь Голгофу.

Пісня

Кров, кров, кров,
Червона, наче кетяги калини.
До неї римою тому стоїть любов,
Що Бог віддав за грішних Свого Сина.
Кров, кров, кров,
Червона, ніби маків красноцвіти.
Вона нагадує нам знов і знов
Ціну Голгофи за спасіння світу.
Кров, кров, кров,
Червона кров, як полум’я палає.
Вона гріхи змиває і зціляє,
Говорить краще за слова всіх мов.
Кров, кров, кров
Несе життя судинами по тілу.
Вона нам двері вічності відкрила,
То ж римою до неї є любов.

Сповідь будяка-чортополоха

Не розквітнуть мені трояндою,
І лілеєю бути не зможу…
Дивні квіти, приємно глянуть,

А будяк обминає кожен.
Квітнуть мальви під білою хатою,
Очі карі красунь – чорнобривці…
Я рослина колюча, пихата,

Проте хочу, так хочу молиться.
Що почутий я буду – не вірю,
І чорти від мене тікають,
Що казати вже люди, звірі,
Як бур’ян і непотріб мають.

Незабудки, волошки сині –
Ті нагадують людям про небо,
Маки, маки – про кров спасіння,
Липа вулики повнить медом.

І плодами все Бога славить…
“З будяків не збирають фіг”,
Всі звіщають Господню славу,
Я ж нагадую людям про гріх.

Сонце, дощ – ходить Боже літо,
З серця зникли усі слова:
Весь укритий рожевим цвітом,
Наді мною бринить бджола.

***
Згубила стежку я вночі,
Стою і крок ступить не можу.
І тільки полум’я свічі
Розгонить привиди тривожні.

Маленький вогник мерехтить,
Знов бачу стежечку вузеньку
І маю сили далі йти,
Немов домівка вже близенько.

Вітрам її не загасить,
Допоки небеса відкриті.
З любові Божої горить
У серці свічечка молитви.

Ранкова пісня (пейзажна мініпоема)

Бузковий літній ранок, тиха тиша,
Коралі – ягідки так звабливо бринять.
Ще сутінь яблуня стара колише,
Але хитрунки-верби вже не сплять.

Послухаю… Що промовляє гілка вишні,
Коли її цілує вітерець?
Вона співає: “Славний Бог Всевишній,
Наш Пан і Цар, Володар і Творець!”

Шепоче ружі квітка літнім ранком,
Її роса вмиває і вітає:
“Почався день? Як гарно, гарно, гарно!
Хвала Тобі!” – й пишніше розквітає.

“Великий Ти, – травинка, лист зелений
Схиляються з пошаною, – і все ж
Ти дбаєш і про мене, і про мене,
Любов Твоя до кожного без меж!”

На мить усе замовкло. Сонце сходить.
І небо у рожевому серпанку
Без жалю, щедро, рясно сяйво родить,
І птаство сонячно співа світанку.

Ця пісня, ніби пастушка сопілка,
Чутна ставкам і м’яті, і аїру,
Столітній липі, дзвінкокрилим бджілкам,
І кожен з них також співає щиро.

Щебече джерельце, пшениці поле –
Злотим дзвіночком – кожен колосок.
“Нехай Твоя в усьому буде воля”, –
Чутно волошок синій голосок.

“Я йду, куди ведеш Ти”, – це стежина,
“Я спрагнених поїтиму”, – криниця,
“Я квітну, щоб зродити”, – це ожина,
“Я щедро пригощаю всіх”, – суниця.

“Тобі за все подяка щира, Боже,
За радості і сум, благословіння”, –
Співає, промовляє, шепче кожне
Мале й велике Господа творіння.

Співають сонце, небо і тумани,
Велична пісня лине над селом…
Щоденно починає Божий ранок
Хвали й подяки сповнений псалом.

***
Моє серце – заквітчана яблуня
У серпанку рожевих мрій,
Бо сьогодні весна богоявлення
Освятила душі поріг.
Сяє світ золотою пожежею,
Ранок – ніби пташина сполохана.
Я, уся пелюстково мережана,
Очі в небо здіймаю закохано.

На Об’явл. 2:4

Не забудь, що я була,
Я для тебе тоді цвіла.
Дарувала тобі теплі ночі,
І безмежного неба очі.

Не забудь, як тебе колисала,
Зорі сіяла, тишу слала.
Розкидала і грози, і роси,
Вітерцем твої пестила коси.

Проростало добра насіння…
Я – весна твого воскресіння!

Вечірня молитва

Дрімає вечір у садку,
Шепоче тихо листя,
Зозулька десь кує: “Ку-ку”,
А зорі – мов намисто.

Безхмарно в небі, тепла ніч,
Он зіронька скотилась…
І знову, Боже, віч-на-віч
З Тобою я лишилась.

Позаду вже суєтний день,
І тихо як навколо…
Лиш серце повне від пісень,
І сумнівів, і болю…

Така, як є, до Тебе йду,
Іду й іду... Приходжу.
Усе до ніг Твоїх складу –
Мене прийми, мій Боже!

Прости гріхи та помилки,
Усе, чим засмутила:
І вчинки, і слова, й думки,
Й добро, що не зробила.

Прости образи, гнів дурний –
Усе Тобі відомо…
Свій мир святий даруй мені,
Зціли буденну втому.

…Вже молодик завис у вітті…
О Господи, не покидай
Мене саму на світі,
Лице своє не відвертай!

Зів’януть зорі, їхній блиск
Стьмяніє вже до ранку…
Це літо відцвіте колись,
І звабить осінь злото яблук…

Хоч юність, наче пишний квіт,
Та квіт усякий скоро в’яне…
Допоможи багатий плід
До ніг Твоїх покласти, Пане…

А нині сон мені даруй,
Спочинок у Твоїй любові…
Заснув садок і лиш цвіркун
Сюркоче колискові.

Про небеса

За блакитними небесами,
Куди оку не сила сягнуть,
Лину серцем усім і думками.
Там, кого я люблю, мене ждуть.

Щедро Світло Господнє там сяє,
І скрізь квіти барвисто цвітуть,
Хор небесний “Осанна”, співає.
Закінчиться землі довгий путь

І святі, про яких тільки чула,
Обіймуть, привітають мене.
Про тривоги й печалі забуду,
Радість наша повік не мине.

Я побачу Ісуса там в славі,
Пригорнуся до милих грудей…
Де отрута і смерті де жало?
Щиро вірю в новий Божий день!

На світанку в горах

Поглянь, сходить сонце, навколо гори,
Над нами небо, а далі там – море,
Поглянь, сходить сонце, яке воно ясне,
Ми в казку потрапили дивно-прекрасну.
Поглянь, сходить сонце, тепло його щире
І добрим, і злим Бог дарує без міри.
Поглянь, небо чисте, мов янгола очі, –
Це світло ранкове зрива ковдру ночі.
Поглянь, віддзеркалюють гори світання
Так, ніби уперше, так, ніби востаннє!
І серце співає, новий день стрічає
Сподіванку-мрію у пісні вінчає.
Прислухайся, пташки дзвінке щебетання –
Це сонцю і Господу дяка-вітання.
Лавандовий запах вдихни терпкуватий.
Невже не бажаєш ти соколом стати
І в небо злетіти, втонуть у блакиті,
Щоб вічно тривали прекрасні ці миті?
Поглянь, сходить сонце і просить-благає:
«Хай кожне, хай кожне серденько кохає,
Як я вас люблю, себе вам дарую,
Так ти полюби свого недруга, друга…»
Поглянь, сходить сонце! Поглянь в небеса!
Невже не торкає душі ця краса?
Відкинь всі сумніви, скажи: «Я люблю!»
Хай сонце освітить і душу твою!

* * *
Поле, волошки, пшениця.
Ось ваша праця, серпи!
Ляжуть покоси, снопи…
Хлібові сонце сниться...

Марить вогонь в печі,
Тісто дрімає в теплі,
Борошна сніг на столі,
Праці у них ¬– не злічить.

Синього неба шибки...
Вдячно до них схилюся,
Богу за хліб помолюся,
Трепетно вріжу скибку.

Осіння пісня

В саду співає катеринка,
Немовби янгол Божий грає,
І сипле дощиком хмаринка,
Листочків відлітає зграя.

Сумує ангел златокрилий:
Зав’яла вже остання айстра.
Танцює осінь жовтогрива
В обіймах листопада-майстра.

Музика неба тихо тужить,
Закоханий в красу осінню:
У сонце, що в брудній калюжі,
У плесо річки свято-синє…

Та катеринка все співає,
Немовби ангел Божий грає,
І в серці щемно оживає
Забута мрія, спогад раю…

Покровській церкві на Подолі

Стоїть, на янгола схожа.
Осяйна, біло-цнотлива,
Ніби душа, наречена Божа,
Сумно-свята й щаслива.
Молиться в небо хрестами,
Ніби свічки палають.
Вічність близькою стала
Біля порогу раю…

Екскурсія до Кирилівської церкви

Я дивлюся на стару ікону
Ніби на забуту таємницю.
У німому, тихому поклоні
Хочу я до ніг Твоїх схилиться.

Бачу очі втомлено-тривожні,
Що питають лагідно і ніжно;
А Тобі лукавити не можна:
Я нещасна, зранена і грішна.

Сподіваюсь докору німого.
Зізнаюся, каюся, благаю
Не чекаю милості від Бога…
Лиш хустинку у долоні бгаю.

Ти стираєш таємничі грані
Сходиш з вічності чи, може, лиш з ікони,
Щоб зцілити невигойні рани,
Пригорнути любляче до лона.

Порцеляновий ангелик

Порцелянові згорнувши криленята,
В небо з вірою здійнявши оченята,
Рученята молитовно склав на грудях…
Душі вірою своєю вперто будить.

Янгол молиться за квіти,
щоб синіли.
Янгол молиться за душі,
щоб ясніли.
Янгол молиться за свічку,
щоб не згасла.
Помолімося із ним, будь ласка…

Янгол молиться... Всміхаюся до нього
І лице моє від тихих сліз вологе.
Божа зіронька застигла на долоні…
Хай же світить, гріє, не схолоне!

Я з тобою помолюсь, крилатий друже,
Бо й моя душа за небом спрагло тужить.
А коли ти знову злинеш у безмежжя,
За тобою полечу шукати стежку.

***
Не шукай правильних слів,
доки говориш правдиві слова.
“Дотик ангела”

О не шукаймо правильні слова!
Слова красиві – зазвичай лукаві.
В них не ховаймо привиди криваві!
Нехай панує істина жива!
Правдивих слів! Благаю! Як води,
Їх прагну, бережу, мов іскри Божі,
Бо їх не купиш ні за які гроші.
А правильні. Втекти від них куди?

Сучасна поезія

Переплетіння образів,
Переплетіння рим…
Переплетіння обрисів
Розвіялось, мов дим.
Шукаю відблиск вічности
В цій хащі молитов…
Знайшла лиш біль минущости:
“Чи є десь Бог? Агов!"

ВЕРВИЦЯ (цикл катренів)

Майжемолитви

***
Кожна молитва – інтим душі,
Я Біблію розгорну
І кожен рядок –
Твій інтим у відповідь.

***
“Бог не творить сліз,
тоді чому їх творимо ми?”
Бруно Фареро
Ти не твориш моїх сліз,
Я сама їх, мій Боже, творю.
Бо, коли не стачає слів,
Я сльозами Тебе молю.

* * *
За Слово Твоє, Боже, дякую!
Приходжу, як спрагнений до криниці.
П’ю, аж гріх утікає злякано,
Серце, коліна схиляю молиться.

***
Ти мовчиш, я ж чую тихий докір:
Скільки зранила, а скільки злікувала?
Не питаєш: “Як посміла? Доки?”
Прости, прийми. Я ледь Тебе не зрадила.

***
Я людина, я особистість…
Шість мільярдів… Невже неповторна?
Боже, серце даруй мені чисте,
Бо земля в нас і так дуже чорна!

***
Я люблю! Ніщо так не люблю,
Як цей день, весни тремтливу ніжність!..
Господи, ще мить даруй, молю!
Її вип’ю та візьму у вічність.

***
Я переллю свою печаль у рими –
І біль нестерпний забринить, як пісня.
Бо Ти стоїш, осяйний і незримий,
Виймаючи з грудей моїх отруйні вістря.

***
Я хочу райдуг із дощів!
Лілей – між терну, перел – з болю.
І зрозуміти Твою волю,
Ту істину, що нам лишив.

Думки-намистинки

***
Стіна між ніччю і вирієм тріснула.
І нам крізь щілини
Сипляться краплі-проміння
Вічності. А я й не бачила – заснула.

***
Люди вимкнули світло в душах –
І настала всесвітня ніч.
Тоді ангели засвітили свічки в небі:
Може, буде не так темно?

***
Хай віра буде рухати горами
І сподівання бачить Неба брами,
Я розгорну Святе Писання знов:
«Найбільша поміж ними є ЛЮБОВ».

***
У нашому дивному світі
Є дні, що тікають, мов миті,
Є миті, що довгі, як роки…
Всі врешті до вічності кроки.

***
Що світ, що хибні боги –
Суєтна круговерть.
Хоч не одна дорога,
Кінець один – то смерть.

***
Піди туди, не знаю куди,
Принеси то, не знаю що.
З казки.
Піду туди, куди й сама не знаю.
І принесу сама не знаю що.
Коли святиню серцем обминаю,
В руках лишається замацане ніщо.

ПРОСТО РЯДКИ

Причастя

Хліб і вино – як пам’ятка. Як пам’ятник…
Хліб і вино – нам згадка, назавжди.
Століття відлетіли, відів’янули…
Хліб і вино… То з нами поруч Ти.

На Єв. Івана 16:22-23

Я побачу Тебе, моє серце зрадіє.
Того дня ні про що не захочу питати,
Не потрібними стануть і вірі, й надія.
Буду вчитись любити. Удома. У Тата.

Господи!

Я маю тільки мить!
Не суцвіття годин,
Не мережку хвилин,
Тільки серця удар.
Я приймаю цей дар…

Поетові-християнину

Пс.127:1
Коли вірша Господь не дарує,
Даремно шукати рими.
Хай серце і час, і слова не марнує.
Шукай нині Божі обійми.

Бабусі

Священна тиша, серця стук.
Чи не за мене ти молилась?
Не стало вуст, не стало рук,
Лише молитва залишилась…

Ближньому

Бачу себе у твоїх очах.
Вірю: в моїх ти себе побачиш.
Взявши мій біль, зрозумівши мій страх,
Просто полюбиш, пробачиш.

ЗУСТРІЧ З БОГОМ
І.
Заблукала моя душа,
Мов ягнятко у бур’янах,
Що не знає куди рушать.
Ніч довкола. У теплих снах

Вона бачить духмяні трави,
Джерела чує срібний сміх,
Вечоровий танок заграви…
…Тільки мрії. Мій вирок - гріх.

Але раптом стою під хрестом,
Навіть слова сказати не можу.
Хрест – у мрію мою місток,
Бо на ньому вмирав Син Божий.
ІІ.
Я писала у вічність листа
І на відповідь не чекала,
Та побачила раптом Христа
На коліна пред Ним упала.

- О Ісусе, куди Ти йдеш,
Що шукаєш в моєму краї?
Тут коштовного Ти не знайдеш…
- Я тебе на Землі шукаю.
ІІІ.
Я дивлюся в безмежну блакить,
П’ю її, наче воду Господню.
Хочу серце я навстіж відкрить
Твоїм небу і сонцю сьогодні.

Хай влетять в душу вітру пісні,
Несподіваний дощ задзвенить…
Я відкрию себе весні,
І снігам її не зупинить!
ІV.
Буря лютує, горою хвилі,
Човен мій далі плисти не в силі,
Море і злива ревуть. Загину!
Боже, невже Ти мене покинув?

Вже не білітимуть серця вітрила,
Вітрові їх не надмуть більше крила,
Сонце цілунком мене не розбудить…
Боже, невже про мене забув Ти?

Човник розбитий на тріски. Тону!
Падаю в темряви я глибину.
Світе квітучий, прости, прощавай!
Боже, благаю, про мене згадай!

Раптом рука чиясь міцно трима,
Руку мою. Відступає пітьма.
Слово – і буря поволі змовкає…
«Доню, тебе Я завжди пам’ятаю,

І не залишу ніде і ніколи,
Висушу сльози, зцілю твої болі.»
Човник загинув. Й по хвилях удвох
Разом пішли ми – я і мій Бог.

Епіталама для дітей Царя
від менестреля Його Величності

Моїм друзям Олесі та Валентину К.

Кожне весілля – то вічности Божої відблиск:
Таємниця двох, що стають одним;
Їх поєднав Бог, свята всемогутня милість,
І обітницю шлюбну шепочуть вони перед Ним.

Кожен подих і серця удар:
Твій, твоя, кохати, любити, навіки!
Він для неї, вона для нього – безцінний дар.
Ні краплі тривоги, ні дрібки зневіри.

Щоб разом щодня молитись і разом у небо дивитись…
І шлюбна врочистість, як передчуття небесного свята у раї.
Майбутні будні, мов сторінки чисті,
Господь молодим розгортає.

Феєрверк радости, зорепад ніжности…
Чи зможе цю таїну збагнути хтось?
Кожне весілля – то відблиск Божої вічности,
Коли найпочесніший гість на ньому Христос.

Мама

Зроблений нами крок –
Мами сльоза, усмішка,
Бачить їх тільки Бог
Серед нічної тиші.

Мамо, уже сивина
Скроні твої побілила.
Ти в мене в світі одна,
Рідна матусю мила.

Я пронесу крізь роки
Образ твій – в серці несхитно
Ніжна твоя рука,
Тиха твоя молитва.

Колисанка

Люлі, засни, моє серденько миле,
Ніч темнокрила вже землю накрила,
Вийшов з яруги клубами туман,
Срібний в тумана, мов пана, жупан,
Ангели в небі, як ті свічечки,
Вже запалили ясні зірочки.
Вже загасив світлячок свій ліхтарик,
Пісню свою відзвенів і комарик,
Вітер шепоче у кронах крислатих:
“Люлі, дитинонько, спатоньки-спати…”

Місяць заснув поміж яблунь гіллястих,
Має роса срібним зерням упасти…
Хай Боже Слово для твого серденька
Буде росою живою і зерням!
Хоч твоє серце маленьке ще в грудях,
Хай же слухняним воно Богу буде,
Лиха й лукавства нехай не пізнає,
Підступи стежка твоя обминає!..
Он у травиці цвіркун скрипалює:
“Спатоньки-спати, дитинонько, люлі…”

Котик для тебе прийшов воркотати,
Чуєш муркоче: ”Спатоньки-спати…”?
Завтра Бог ранок покличе до хати,
Знову в нас буде роботи багато:
Схочуть сунички збирать рученята,
Квітку шукати в траві оченята,
Будуть бадьорі твої ноженята
Стежкою-в’юнкою знов чебиряти.
Божа долоня хай сон твій пильнує!
Люлі, дитинонько, спатоньки, люлі…

Різдво

Ніч як ніч. Вифлеєм. Зорі сяють.
В листі пальмовім вітер співає.
Місто, мабуть, уже давно спить –
Кожен хоче від праці спочить.
Хоча ні. Он, поглянь, хтось іде.
Чоловік, віслючка він веде.
На тім жінка сидить, утомилася бідна,
Шлях тяжкий, а вона ще й вагітна.
І нема їм притулку, ночівлі немає.
«Сподівайся, кохана, Бог бачить, Бог знає»,
Знов у двері з надією стука,
А у відповідь – тиша, ні звуку.
Він до інших, і знову луна:
«Далі йдіть, далі йдіть, місць нема».
Вже останній будинок стоїть.
«Подорожні? Куди вас пустить?
Повна хата… Хоча зачекай,
В мене хлів є, туди й завертай.
Тепло там, сіно свіже для ложа,
Зараз ковдру ще дам…Милий Боже!
Ти ж родити вже маєш, дитино,
Я води принесу і тканину…»
В листі пальмовім вітер співає.
Вбогий хлів. Вифлеєм. Зорі сяють,
В небі їх засвітив певно хтось?
У цю ніч народився Христос..
«Моє сонечко, спи, люлі-люлі-люля, –
Колихає Марія Святе Немовля, –
Засинай, – і з любов’ю підносить до вуст, –
Моя зіронько, пташко. Ісус…»
І дитя засинає в ясельцях на сіні.
І, схилившись над Ним, засинає Марія,
І утомлений Йосип дрімає,
А у небі велично зоря дивна сяє.
Янгол з неба звіща: «Цар родився вам нині,
Тихо спить Він у яслах на сіні,
Бог прийшов і надію дарує землі».
Ніч як ніч; тихо, люлі-люлі.

Ісус і самарянка

Небо гаряче, сонце палає,
Стомлені ноги спочинку благають,
Вітер у пальмових вітах тріпоче,
Курява й піт затуманюють очі.
Довга дорога, зосталось ще трохи,
Скоро село буде вже. Слава Богу!
Кілька оливок, криниця глибока –
Певно холодна вода аж солодка.
– Равві, піти слід поживи купити.
Може, залишишся трохи спочити?
– Добре, ідіть. Я зажду вас в оазі, –
Взатінку камінь плаский є наразі…
Сонце – як з жару, криниця глибока,
Жінка з села поспішає по воду.
Трохи вона нарікає журливо:
– Жаль, без води обійтись неможливо
Спека спаде – як по неї піду?
Раптом зустріну когось на біду,
Кляті сусідки знов обпліткують…
Чи їм гадюки отруту готують?
Ох, припікає! Та що вже тужити!..
Жаль, без води неможливо прожити!
– Дай-но напитись! – проха Подорожній.
Та остовпіла:
– Мій Пане, як можна?!
Я ж бо чужинка… У вашім народі
З нами не будуть розмову заводить!
– Дай-но напитись. О, коли б знала
Ти, з Ким говориш, сама вже благала
Воду живу, і тобі Я би дав.
– Звідки у Тебе, мій Пане, вода?
Добрий колодязь, ще Яків копав,
Сам з нього пив, ще й овець напував.
Ти ж і не маєш чим зачерпнути…
Як же дістанеш? Не можу збагнути…
– Кожен, хто воду цю п’є, прагне знову,
Має потребу в потоці живому.
Той, хто нап’ється води, що Я дам,
Прагнуть не буде, живе доки. Сам
Інших нужденних стане поїти,
Буде живе джерело в ньому бити.
– Дай мені, Пане, цієї води,
Щоб я не прагла, і більше сюди
Вже не ходила щодня воду брати, –
Стала вона Незнайомця благати.
– Йди-но поклич чоловіка свого.
– Пане, мій Пане, не маю його…
– Правду сказала, ти мала п’ятьох,
Той, з ким тепер, то не муж тобі…
– Так то…
Бачу, що, Пане, пророком є Ти.
Прошу уклінно, мене просвіти:
Ось на горі цій з покону віків
Богу вклонялися наші батьки.
Кажуть юдеї, в Єрусалимі
Місце у храмі для поклоніння.
– Жінко, повір Мені, скоро година,
Ні на горі цій, ні в Єрусалимі
Будуть Отцеві вклонятися люди.
Будуть молитись по світу усюди,
Вірить, любить, пильнувати у правді…
Жінка до Нього:
– Ще хочу спитати…
Знаю, що прийде Христос, Цар-Месія,
Що пронесе грішним душам спасіння,
Все розповість і про віру, й життя…
Скільки століть ми чекаєм.
– То Я,
Той, Хто тепер розмовляє з тобою.
Жінка покинула глечик з водою:
– Люди, сусідки! Сюди! – аж сія –
Гляньте, он там Чоловік, Він – Месія!

Серце її знайшло радість і спокій,
Гріх потонув у криниці глибокій,
Б’є з її серця живлючий потік,
Спраги воно не пізнає повік.
Той, хто шукає Господа, й нині
В Слові Святому Його знов зустріне.

Три хрести

А люди стояли й дивились…
Як Божі вуста молились:
“Не відають, Отче, прости”.
Хрести, три хрести, три хрести…

Стелились дорогою квіти
І одіж, і пальмові віти,
Волали в екстазі: “Осанна!”
Гряде нам від Бога зісланий!

Та плакав Ісус, мов дитина:
“Єрусалиме…
Хотів Я зібрати мов квочка курчат…”
“Осанна!” Ти чуєш, кричать?

До неба в молитві припав,
І піт, наче кров, виступав…
“Мій Авва, як можна, Мене
Ця чаша нехай обмине!..”
Не мине.
І вицвіло небо, мов кров запеклася.
”Хай буде розп’ятий!” – волали в екстазі.
Хай буде розп’ятий! Проклятий? – Прокляті…
“Кров Його на нас і на дітях наших…”
Сині, дочці, в сповитку немовляті…

Та Ним всі прокляття стерті –
Ми викуплені від смерті,
Кров’ю Його воскресли,
Кровю Його – небесні.

Вічність – барвисті квіти…
Діти… Ми Божі діти!
Кров’ю Його… “Прости!”
Хрести, три хрести, три хрести…

Ранок Великодня

Він воскрес і немає Христа серед мертвих!
Він помер і воскрес! Вже принесена жертва
І гробниця пуста! Хоч сльозинка на вії в Марії
Та Марія радіє…
Ангел з неба зійшов, щоб звістити: “Не плачте!”
Ангел каже: ”Не плачте! Ви Ісуса побачите!”
“Переможена смерть і не має у пекла вже жала!”—
У ту мить вся вселенна співала.
Полотно біле-біле лежить, і забули про мирро…
Полотно біле-біле… Бог прийшов до нас з миром!
І кульбабка жовтіє, мов іскорка воскресіння –
То також вість спасіння.
У Великдень завжди небуденно так сонячно,
Пісня радості лине, в блакиті аж тонучи!
І якими словами віддати Воскреслому честь?!
Він направду воскрес!!!

***
Христос воскрес! Воістину воскрес!
Це почути ніколи не пізно!
Щоб віддати Воскреслому честь
Лине світом велична пісня!
Сонце сходить усе зігріть,
Сонце сходить імлу розвіять
І в блакиті ясній горіть.
Та ясніше за сонце світить
Радість Божа в серцях спасених,
Милість, віра, любов, прощення –
Також вірші. Душі пісенник
Розгорни, хай лунає щемно:
“Він воскрес!” Ранок трепетну звістку
Рознесе через щедре проміння.
І ніколи віддати не пізно
Славу Богу за дар Воскресіння.

Єрусалим

Блакитне небо, ясне, чисте,
Яскраво сонце сяє в нім…
Там, в далині, є дивне місто,
Господній град – Єрусалим.

Повік не в’януть в ньому квіти,
Дарують ніжний аромат,
А вітерець гойдає віти –
Прекрасний вічний край, мов сад.

Бруківка – золото очищене,
І брами – з перел сяйносрібних…
Усе гріховне – на землі залишене,
Усе марнотне – більше непотрібне…

Нема скорботи там і ночі,
Нема хвороб, тривоги, смерті,
І сліз не проливають очі –
Господня їх рука всі втерла.

Благословенні в ньому люди,
В святій омиті крові Агнця,
Співають Богу славу всюди,
Мов самоцвіти променяться.

Та найпрекрасніше в тім граді
Не квіти й самоцвіти, звісно.
Ісус Христос, що був розп’ятий,
Царює там. І лине пісня:

“Достойний Ти хвалу прийняти
І славу, й честь, бо Ти – Творець!
За нас поніс Ти гріх, прокляття,
Ти є Початок і Кінець …”

Глибінь у небі – таїнство врочисте…
Шукає серце тужно: “Що за ним?..”
Десь, в далині, чекає дивне місто,
Господній град – Єрусалим…

Біль душі

Біль, біль душі…
Його не вимовиш словами,
Сльозинки гіркота в тиші.
Усі чужі, закриті брами,

Кому потрібен ти?
Хто допоможе? Хто почує?
Де взяти сили далі йти?
І тільки вітер в шибку б’є…

… Б’є в серце, в душу, в кров,
Б’є боляче, до смерті…
“Узяти де таку любов,
Що може біль із серця стерти?

А може Бог? Хіба почує?..
Та ні нема, немає Бога!
Якщо ж існує, все ж існує,
Змінить не зможе Він нічого…”–

Так кажеш ти. А Бог тебе чека.
Давно чекає, дні і ночі…
“Вже мабуть доленька така,” –
І зникнути від болю хочеш.

А Бог очікує давно,
Тебе бажає врятувати.
Йому, повір, не все одно
Простить тобі чи покарати…

А ти, нещасний і байдужий,
Хоча на серці плаче страх.
Тобі здається, що ти дужий.
Чому ж обличчя у сльозах?

Схили коліна, гордощі, невір’я,
Скажи: “О Господи, прости,
Я ВІРЮ,
Не сила далі тягарі нести.

А замість серця в грудях камінь.
Хоча і мертвий, все ж болить.
Зціли душі моєї рани.
З тобою хочу далі жить”.

Ну ж помолися. Бог почує,
Не гайся, грішнику, спіши,
Як сина прийме, приголубить,
І зцілить біль, твій біль душі.

* * *
Зупинися! Червоне світло!
Під колесами загинеш! Стій!
Зупинися! Бо далі прірва,
Вічна мука душі твоїй!

Зупинися! Бо вічність далі,
Не години, не дні – завжди.
Божу милість прийми даром,
А загинути – підожди…

Різдвяне

У чорнім небі заясніли зорі,
На вулицях ввімкнули ліхтарі.
Всі перехожі, як волхви-царі
Несуть свої скарби, свої дари.
Для кого? Може, це для Бога?

На вулицях ясніють ліхтарі,
У чорнім небі увімкнули зорі…
Ісусові немає знову місця,
Хатини, де Він має народиться.
Дари різдвяні знову не для Нього…

В твоїй душі вже згасли ліхтарі,
В брудні шибки не зазирають зорі?
Впусти Христа, мов до вертепу, в серце,
Свята любов у нього увіллється,
І янгол в небі радо заспіва.

І станеш ти волхвом, царем зі сходу,
І принесеш Маляті-Богу злото,
Ладан і смирну щирої любові.
І пісня ангелів за Божим словом
Тобі відкриють таїну Різдва.

Спасеній душі

Свято любові у променях надії
Прийшло до твого юного порогу,
Аби позвати в далину-дорогу,
До дії, до пригоди, до події.
І ти тепер – пілігрим,
Крокуєш поряд із Ним
До Храму, до Царства, до Неба.
Чого ще для щастя треба?

***
Тримає Бог в долонях цілий світ:
Опікує Він вбогих і сиріт
Та посилає дощ на злих і добрих,
Пильнує грішних, праведних дороги.
Усі молитви чує Він у небі,
Коли ти плачеш – Бог близький до тебе!
Утре сльозу і приголубить ніжно…
Ти знай завжди: З ТОБОЮ БОГ ПРЕДВІЧНИЙ!

***
Кожен день, як урок довіри,
Кожен день, ніби в прірву крок.
І хоча помилок без міри,
Повно й сонця, пісень, зірок.

Як ступаєш у нікуди –
Зверху небо і знизу теж, –
Серце б’ється одним: “Лети!
Не впадеш, не впадеш, не впадеш!”

А спіткнешся, то маєш крила.
Сумнів геть! Бо з тобою Бог.
Знову котиться з гуркотом брила
У провалля твоїх тривог.

На хрещення

Води Йордану, води Йордану
Вкриють мене.
Я християнка, ми християни.
Щастя земне
В річці розтане, в річці розтане,
Хвиля змете.
Води Йордану, води Йордану
Вкриють мене.
З жовтого квіту, квіту медунки
Златий вінець.
З друзями думка, з Господом думка:
Браття й Отець.
Пісні куплети, серця куплети
В небо летять.
Берег шовковий і очерети
Нам шепотять:
“Віриш у Бога, віриш Ісусу?”
Так, вірю я.
В небо дивлюся, з небом молюся:
“Боже! Твоя!”
Води Йордану, води Йордану…
З ними воскресну.
Я християнка, ми християни –
Щастя небесне.

Про християн

Божевільні… Та що поробиш,
Ми і справді для світу дурні.
Бог дарує своєму народу
Вічне свято в юрбищі буднів.
Йдемо в небо, земне покинувши,
У служінні себе забули…
Ми для світу чужі, ми інші
Гості з вічності, ми прибульці.
Шукачі неприманного щастя,
Що невидиме серцем бачать.
Боже Царство у нас не вкрасти –
Світ не може цього побачить.
Бог знайшов нас, обрав, покликав
Із Єгипту гріха, Вавилону.
Як же порох землі не покинуть,
Щоб упасти в Святі долоні?!
Що вже вдієш, такі шалені…
Дивна радість стискає груди:
Ми звичайні, Христом спасенні.
Але світу цього не збагнути.

Подрузі

Коли серце розбите – поплач…
Але краще схили коліна.
Не соромся, бо ти людина,
Сам собі цю дрібницю пробач.
Ти лиш глечик, це Бог криниця:
Коли серце пусте – не бійся.
Перед Богом своїм схилися
І Він сповнить тебе по вінця.
Коли серце зчорніло – покайся.
Кожен падає – злий не дрімає.
Всемогутній гріхи змиває,
Ти на милість його сподівайся.
Коли в серці любов росте –
Приготуйся: його розіб’ють
І спустошать, зчорнять, розіпнуть…
А любові те все пусте:
І цвіте вона, й родить як бач.
Коли серце розбите – поплач…

До клопоту

Все мине. Сонце знову зійде,
Після ночі настане ранок,
Бог залічить болючі рани,
І спочинок душа знайде.

Все мине. Буря врешті згасне
І побачимо берег рідний.
Тож тримаймо свій прапор гідно.
Бог нас любить в усьому рясно,

Не залишить, повір, не покине,
Проведе, збереже і очистить.
Світ зів’яне, як зірване листя.
Все мине. І це також мине.

Чорний вірш

Ніхто не простягне руку,
Бо пекло шепоче: “Убий!
Віддай на довічні муки,
Чи сам у безодню йди!

І виживе тільки сильніший –
Про це пам’ятай. Пам’ятай!
Загинеш і ти, і ближній,
А втрачений рай не шукай…”

Нелегко іти, тануть сили,
Так важко і вірить, й любить.
Як душу болотом облили,
Злочинця пробачить, простить.

Поволі усе минає,
Лиш істина вічна й проста…
Єдине, що в світі маю –
Це віру в Ісуса Христа.

Молитва юності

Боже Єдиний, Царю Небесний!
Тобі приношу я свої весни
І, розпочавши життя путь, уклінно
Прошу у Тебе благословіння.

Прошу, дай сили,
Щоб мої крила
Вітер і злива
Не обломили.
Прошу любові—
З нею я болі
Зможу простити
І просто жити…
Всі, всі образи
Зникнуть одразу,
А співчуття і милосердя,
Наче єлей, увіллються у серце.
Дай, прошу, мудрість,
Віру і мужність
Світ подолати,
Не зруйнувати…
Прошу ще в Тебе
В праці потребу,
Щоб працювати,
Щоб будувати,
Сіять, полоти.
Дай, прошу роботу!
Й світла я прошу.
Світи мені, Боже!
Хочу горіти,
Радістю гріти…
І обминати принади лукаві.
Вся Тобі честь і навіки вся слава.

Молюся за Київ

Володимир стоїть з хрестом,
Вітер схилом Дніпровим віє.
Он, де Лавра, Свята Софія,
Золотим мерехтить листом

Клен. Каштани чомусь посумніли.
Павутинка, як місячний промінь,
І віків сивочолих спомин…
Моє місто! Мій Києве милий!

Сонце сходить, немов горить
Все в пелюстках його гарячих.
Скільки Київ світанків бачив!
Ніби прапор святий, майорить

Синє небо. А я дивлюся
В його очі, ласкаві, чисті.
І за тебе, преславне місто,
До Творця усім серцем молюся.

За каштани твої кароокі
І за вулиці давні, прекрасні,
За закоханих і нещасних,
І за храми твої високі.

За дітей, що ідуть до школи,
За державні твої установи.
Хай їх небо вмудряє знову!
Щоб довіку ніколи-ніколи

Не палали вогнем твої схили
І Софія завжди золотіла,
За весною весна летіла,
Не матусі – дощі лили сльози.

Навесні

Боже! Я молюся
За сонця цілунки весняній землі,
За зерня, що впало в обійми ріллі,
За хмарне мереживо в юній блакиті,
За сад яблуневий в рожевому квіті,
За душу, Тобою зігріту,
Любові та пісні відкриту.

Боже! Я благаю!
Хай зерня зросте у багате колосся,
Не змовкне пташок фіміам стоголосий,
Хай зродить цей сад, як і квітне, рум‘яно
І дощ дзвінкокрилий із хмароньки гляне,
Все щедро освятить, життя щедро зронить.
А з садом душа моя щедро хай зродить!

***
Над банями церков блакитне небо
І сяють златом, сонцем куполи.
Колись побачу, пригорнусь до Тебе…
Але коли, але коли?..

Шатро небес таке величне,
А юність, ніби першоцвіт.
В смиренні я до Тебе кличу,
Несу букет весняних літ.

Богові

Коли дивлюсь у синє небо,
Я бачу, бачу Твої очі.
У ньому бачу, Боже, Тебе,
І обійняти всесвіт хочу.

Я чую вітру тихий шепіт –
У ньому ніжний голос Твій.
Духмяність трав і листя трепіт
Несуть любов святу й спокій.

Предзвін дощу у серці піснею
І сонця промені живі.
Шепочу відповідь їм: «Вірую!»
Я вірю, Господи, Тобі!

Вдячна молитва

За сонця квітку полум’яну,
За радість, що в душі не в’яне,
За мить життя, звичайну мить,
Яка до вічності стримить,
За крила тихої молитви
І за молитви крила тихі,
За те, що чую голос Твій,
І за сльозу, що крапле з вій,
За неба очі голубі,
Ісусе, дякую Тобі!

Відчай

Я хочу вмерти...
Дай мені заснути!
В обіймах смерті
Усе забути.
Дозволь побачить
Твою долоню,
Щоб все пробачить
В ім'я Господнє...
Не хочу пекла!
Любові хочу!
Я ледве тепла,
Не хочу ночі!
...Бо вже не сяю.
Прости!
- Прощаю.

***
Твоя таємниця
В святій блакиті.
Усі дивиться –
Вона відкрита!
Святу таїну
Пізнають діти…
До неї лину
Над все у світі.
Твоя молитва
В цілунку вітру.
Сльозу розлиту
Тихенько витру.
Твоя святиня
В очах стражденних,
Твоя хатина
В серцях нужденних.

Коли шукаю Тебе – й не бачу,
То серце стало любить ледаче.

Діалог

– Я не хочу жити…
– Я тебе люблю.
– Серце вщент розбите…
– Я його зцілю.
– Я така нещасна…
– Ну ж мо, витри сльози,
Сонце моє ясне.
– Далі йти не в змозі,
Шлях, мов купа скла.
– Я тебе в дорозі
Збережу від зла,
Ноженята босі
Ніжно залікую.
– Я у цій пустелі
Все життя звікую.
Терни лиш і скелі,
І пісок, і спека.
Ворог скрізь чатує…
– Я твоя безпека…
– Бог мене не чує…
– Чую все чудово.
– І не бачить певно…
– За своє ти знову!
– І ось так щоденно…
– Досить нарікати!
– Хочу я молитись…
– Нащо зволікати?
– Та слова тікають,
Що сказать не знаю…
– Я тебе з словами
І без слів приймаю.
– Я ні в чім не винна!
– Я і не виню,
Я тебе дитино,
Як ти є, ціню.
– Ти прости як можеш…
– Можу і прощаю.
– Всі гріхи приношу.
– Я усі приймаю.
– Всі, всі, всі?
– Звичайно,
До одного всі.
– Як тепер тут гарно,
Терну між й пісків.
Я так хочу пити!
– Пий, моє дитя.
– Я так хочу жити!
– Я твоє життя.
– Я так, Боже, хочу
Далі крокувати,
Ні на крок не збочить,
Радісно співати.
– Руку дай, маленька,
Ще не близько йти.
– Що, як шлях далекий,
Та ж зі мною Ти!

ДВІ НОТАТКИ

На берегах студентського конспекту

Я дитина цікавого часу…
Кожен душу загарбати ласий –
“Мило”, інша попса, ще й реклама –
Ніби чіпси чи гамбургер, згамать.

Постмодерна тепер епоха:
Вже не вірять в богів чи в Бога,
Лиш ток-шоу на телебаченні
Має екзистенційне значення.

…Та Всевишній не слідує моді,
Душі й далі до Бога приходять.

На берегах Біблії

Ти прийшов, щоб змучених звільнити,
Розірвати пута і кайдани,
Та зцілити невигойні рани,
І навчити злих добро чинити.

Ти прийшов усесвіт запалити.
Ти прийшов і всесвіт запалав!
Ти за грішників життя Своє поклав,
Давши кожному для вічності кредити…

Пс.126:1-2

Даремно не спить сторожа,
Коли міста Господь не пильнує.
Коли дому Господь не будує,
Будівничий також не зможе.

Даремно вам рано вставати,
Допізна сидіти, в тривозі не спати
І їсти свій хліб у сльозах…
Жени геть і сумнів, і страх!

Твій хліб не гірким хай буде!
Пошле його Бог Своїм любим.
Він знає, чого потребуєш,
Пильнуєш ти чи будуєш.

Мов батьку, Святому повір –
Потреби твої всі покриє,
І серце любов’ю зігріє,
І сон подарує, і мир.

Пс. 137:7-10

Почуй мене, прошу, мій Боже!
Не можу сховатись від Тебе!
І в морі, й далекому небі,
І в темнім шеолі не можу.

Ніде не сховаюся, марне…
Ти всюди. Куди ж утечу я?
В усьому Твій голос почую,
Скрізь образ побачу Твій, Пане.

Пс. 120

Зводжу очі свої догори,
Звідки прийде мені допомога –
Допомога моя від Бога,
Небо й землю Який створив.

Він пильнує тебе кожну мить
І не дасть захитатись ногам,
Збереже, не віддасть ворогам;
Не дрімає твій сторож, не спить.

Бо Господь – Сторож твій, твоя тінь,
О Ізраїлю, тінь при правиці.
Хоч зів’яне від спеки травиця,
Не розквітне небес юна синь,

Тебе – сонце удень не ударить,
Ані місяць вночі. Сохранить
Від усякого зла тебе і щомить
Стерегтиме Бог душу твою. Не затьмарить

Його погляд ніщо. І твій вихід і вхід,
Відтепер й аж до часу кінця
Береже Він з любов’ю Отця,
І твій шлях від падінь гірких бід

Різдвяні віншування

Різдвяна зоря зазирає до хати.
Хай буде на радість ця хата багата!
Даруй нам, Ісусе, любові у серце,
Нехай вона рясно на ближніх поллється!

Зміцни нашу віру, Спасителю в яслах,
Щоб світло Твоє в наших душах не згасло!
Очисти від злого, навчи пильнувати,
Щоб в кожному дневі Тебе шанувати!

ТРИ ВЕЧОРИ
Ліричні молитовні роздуми для читання на самоті
(Поетичний цикл)

Вечір перший.
1.
– Куди ти йдеш?
– Я йду до Тебе,
Несу подяки і потреби,
Надії, радості, тривоги,
І різних клопотів потроху.
– Куди Ти йдеш?
– Я йду до тебе,
Несу тобі шматочок неба,
Букет з молитви і волошок,
Любові повен-повен кошик.
2.
У Твоїх долонях золотіє сонце.
Відчиняю серця золоте віконце.
Ти мені даруєш промені пестливі
І стрибають в душу зайчики грайливі.
Сонячні вуханчики – радісні хвилини.
Я схиляю, Отче, серце і коліна,
І летить молитва в далину святині.
У Твої долоні в тій молитві лину!
3.
Поцілую Твої долоні,
Що мене пригортають ніжно.
Поспішають серця голодні,
Поспішають убогі, грішні
Заховатись в обіймах Отчих, –
Чую серце любов’ю б’ється, –
Заховатись від злої ночі.
Ніч минеться, авжеж минеться!
А любов не згасає… Боже!
У долоні Твої приходжу.
4.
Я тримаю волощку неба
У долонях молитви нині,
Доторкаюся до святині
І схиляюся…
5.
Шепоче вітер вдячності молитву,
Співає дощ псалом подяки щиро.
У тишу, ніби золото, розлиту,
Просякнуту і миррою, і миром,
Приходжу, щоб Тебе почути, Тату,
І кожне слово в серці пам’ятати.
6.
ТИ ТАЄМНИЦЯ
Я ПРОСТО НИЦА
ТИ ТИ ПРОЩАЄШ
Я Я ПРУЧАЮСЬ
ТИ ДАР І ЖЕРТВА
Я У ГРІХАХ Я МЕРТВА
ТИ ТИ ДАРУЄШ ЩАСТЯ
НАЩО Я ТОБІ ЗДАЛАСЯ?
ТИ ВСЕ ЧЕКАЄШ ТИХО
Я Я ТВОЯ НАВІКИ

Вечір другий.
1.
Я шукаю епітети, рими,
Я шукаю слова для образу,
А Ти сидиш поряд й усміхаєшся,
Бо слова розлетілись молитвою
І не хочуть на аркушах сяяти
Піснею вдячною. Їм і в небі затишно.
2.
Дзвонять дзвони, як у них ударять.
Що, як серце задзвеніти марить?
3.
Ісусе,
Я Твій вірш.
Ні, лише чернетка.
О Господи, зачитай мене в голос,
І я оживу…
4.
Твоя Голгофа – божевільний вибір.
Життя чи смерть? –
О, Ти обрав життя!
Моє,
Своє розбивши вщент.
Мені лишилося одне: “Повір”.
Тебе ж за мене хрест цей покарав!!!
Навіщо, Господи? Залиш,
Хай буде пекло, я вже звикла.
Ти не послухав – кров із ран…
Минула ніч – пітьма вся зникла.
Я у Твоїй долоні.
Вічно.
5.
Вірші –
Це музика розбитої душі.
По струнах вдар, тоді вона заграє
Мелодію, принесену від раю.
Молитва – музика, поезія душі.
Хай грає Майстер, гру Йому лиши.
6.
– Куди Ти поспішаєш, милий Боже?
– Орати ниву, бо година гожа.
І бур’яни відверто не грішать,
Рілля чорніє, мов оголена душа.
– Куди Ти поспішаєш, о Месіє?
– Я зерна істини, любові сію.
І пада слово у пахучу землю,
Вмирає, воскресає пишним зелом.
– Куди Ти поспішаєш, мій Владарю?
– Плоди Свої у житницю збираю.
Колосся сяє – то хліби духмяні.
Чи я Тобі вродила, Пане?

Вечір третій
1.
Тиша. Слухаю Божу тишу.
Тиха мрія думки колише.
Я молюся і кожен подих,
Мов молитва Тобі присвячена.
У любові твоїй освячена
Я гартую життя на подвиг.

Щоб жила вже не я, а Христос!
Щоб творив Ти красу через мене!
Я ще квітка і лист зелений,
Боже, сонце і дощ, і мороз –
Що волієш, усе посилай,
Тільки серцю в тиші промовляй.
2.
Моє життя –тільки мить,
ціла мить
Для приємності,
радості,
вдячності.
У молитві душа летить,
Щоб прославить Тебе у вічності.
3.
Що Ти хочеш сказати?
Що я хочу почути?
Що Ти маєш сказати?
Що я маю почути?
Бути,
забути,
мати,
тримати,
небо,
не треба,
крила,
мірило…
Серце зігріте,
Хай і розбите:
“Промовляй, Господи, бо слухає раб Твій…”
Душе моя, сльози з вій
не розвій,
Молитвою зрозумій:
“ТИ БОГ МІЙ!”
Нехай буде воля Твоя…
Я?
Куди мені йти, Господи? Ти маєш слова життя вічного…
4.
Шукаю вічності.
Це Ти даруєш мрії –
Крилаті вісниці
Майбутнього життя.
Я, ніби перед ангелом Марія,
Шепочу: “Як волієш, я Твоя…”
5.
Коли небо плаче дощами,
Тоді оживає земля.
До Бога вона кричала:
“Напій мої спраглі поля!”

Душа моя плаче дощами,
Молитва зліта в небеса:
Хай серце ридає в печалі,
Ожива в ньому образ Христа.
6. (на Ісаї 55:13)
Зросте кипарис замість терну
І мирт, де була кропива,
Бо слава Твоя жива,
І слово Твоє безсмертне!

Київські молитви
(Поетичний цикл)
І.
Бані храмів задивляються в небо хрестами.
Вони бачать в захмар’ї брами раю.
Простягаю до Тебе руки, як дерева гілки в молитві.
Зорі палахкотять свічечками в старій каплиці…
Вони – лампадки перед іконою Предвічного…
Але хто бачив лице Твоє, Пане?
ІІ.
Слова чужих молитов полетіли у вирій птахами…
Це не диво:
Дороги біжать до обрію,
Птахи летять до вирію –
І слова чужих молитов також полетіли, побігли. Втекли.
І я, наче ніч, німа –
Бо слів нема.
Здіймаю до Тебе очі, а в них душу.
Як проліски на весні, душа затуженосиня,
Чи як остання осіння айстра, багряна –
Трава польова, що завтра зів’яне,
Згорить.
Буде багаття –
Багато іскор, тепла, вогню.
А там, де зорі,
Біля брами раю співають ангели.
Їм акомпанує цвіркун
У зеленоживій,
Незів’ялій траві.

Кожен ранок, як сонце над видноколом,
Йду на прощу –
Шукати слів, сліз,
Співаючи з ангелами та цвіркунами.
ІІІ.
Почути скрипку цвіркуна в Подільському сквері.
Попри гамір машин.
Попри гамір душі.
Сіра суєта проростає у сіру скверну…
А чому саме скрипку? Сьогодні він сопілкує.
Почути, як дерево з вітром пліткує
Про нас метушливих…
Тужливо
Дощем плаче каміння бруківки
Від нашого поспіху…
В лукавому посміху
Пам’ятника з листівки
Вловити іронію, але не образитись.
Не бігти, зупинитися.

Почути, як Ти дзвониш на мій мобільник.
Як там: “Промовляй, Господи, бо слухає раб Твій…”?
Зажди, я зараз візьму слухавку, притулю до серця…
IV.
Як свічка, вечір догоря,
Он покотилася зоря,
Застигли сни на підвіконні…
О Господи, скажи мені,
Чому завжди, чому сумні
У Тебе очі на іконі?
V.
Бані храмів стримлять хрестами в небо.
Простягаю до Тебе руки,
Як дерева гілки в молитві.
Колись я також доторкнуся до зір,
Поцілую душею безмежжя.
Бані храмів хрестами торкаються хмар.
Золотіє проти сонця хрест, ніби дороговказ.
Молитва білою голубкою полетіла до Раю.

***
Перехрестились перехрестями дороги.
Хто їх проклав – поклав собі на груди?
Люди – долі. Долі – люди.
Кроки, кроки, кроки.
Перетікає мить у віки.
Біжить обрій у далечінь.
У небі журавлині ключі.
Відкинуті шляхи й вибрані – ніби гілки.
Крислато росте дерево перехресть –
Ніби візерунок ліній на долоні.
Долі – люди. Люди – долі.
У кожного своє перехрестя. І свій хрест.

Притча про сенс випробувань

Небо вилиняло, припало порохом,
Стало звично чужим…
Може вкрив його сірий дим,
А може байдужі погляди?
І раптом гроза! І біль –
Розірвано шмаття хмар…
Ти знову про крила мар,
Бо в небі яснить голубінь!

Притча про діалог

1. Монолог розбійника
Я розбійник. Мій дім – дорога,
іншого притулку нема,
хіба що тюрма.
І я не шукаю Бога!

І Ти мене, Боже, не зви
розсипами зерен-зір,
вигнутими спинами гір,
і килимом біля ніг з трави.

Я не почую!

Не ваб мене хліба духом теплим,
очима дружини-лади,
долоньками немовляти,
родинним затишком теплим.

Я не побачу!

Забудь мене, Боже!
Не хочу ні суду, ні милосердя,
не шукаю в Тобі опертя,
мій гріх мені дорожче.

І нарешті цвяхи в долонях…
Що ж, здається, втік від Твого обличчя…
Ти ж змовчиш, як Тебе покличу
від воріт шеолу сьогодні?

Так, життя моє вирок небу!
Де Ти, Боже, тепер?
Я вже майже помер…

2. Відповідь Бога
– Я тут, на хресті, поряд Тебе.

В ОЧІКУВАННІ СВЯТА

Великдень зігріває серце променем
віри у воскресіння й відкуплення,
як весняне сонце землю зодягає
травою, квітом, ніби на свято.
Великдень починається зі спомину
недільного ранку, мироносиць і янголів,
радісного благовістя...

Але ж і весна спершу дощить, плаче,
вмиває землю сльозами Неба,
оповиває серце печаллю –
і тане біле простирадло смерті – сніг,
і чорна земля нага – ніби гріх.

Так, треба згадати,
що Великдень починається
з Голгофи,
з Гефсиманії,
з Нагірної проповіді,
з ясел…
З клятого недогризку в райському садочку.

З ЦИКЛУ “НОТАТКИ НА БЕРЕГАХ БУДНІВ”

Спостерігаючи за метеликом
На хмарині сидить Господь Бог
за письмовим столом
і власноруч
підписує листівки
з краєвидами Царства Небесного,
щоб спокусити
людей до Раю
прийти
хоча б на екскурсію.

На концерті органної музики
Серце намагається майже не стукати,
Тане, тоне, лине в небо від музики дотику,
подиху.
Сьогодні –
дивно! – скільки лавок порожніх…
Мабуть ангели також хотіли послухати.

Дивлячись на перерві
з вікна авдиторії
на пам’ятник Сковороді
Шляхетні, вельможні,
пишні, заможні
бенкетують на святі життя. Їм що – вони тутешні!..
А я не тутешній, не теперішній.
Простий подорожній –
Торбина порожня.
“Хліба нашого щоденного дай нам днесь…”
В руках сопілка, в серці – світ увесь.

Квітнику біля церкви Миколи Набережного
(пізньожовтневе)
Простиглий ранок у тумані знов завис.
Кружляє сонце, як листок зів’ялий.
І небо вицвіло (чи відцвіло), дивись,
Так, мов його разів з десяток прали…
Вмирає, завмирає світ. Вже згасли кольори.
І навіть мій годинник зупинився…
Аж раптом щось живим вогнем горить!
То золотіють, пломеніють чорнобривці.

МАЙЖЕБЛАГОЧЕСТИВІ РОЗДУМИ
(Медитативно-ліричний цикл)

МЕДИТАЦІЯ ПРО ДІАЛОГІЧНІСТЬ СВІТУ

Є книги, що хочеться їх читати,
є книги, що самі тебе читають,
світання є, котрі ти йдеш стрічати,
а є такі, що вже тебе стрічають
і геть женуть тривожні тіні.
І зорі, їхнє мерехтіння
ти бачиш у кучериках ночей.
Та іноді чомусь вони дивляться на тебе
з неба,
зазирають у душу на дні очей.
Як вони її там відшукують?
( З мукою…)

А ще є дощі та сніги,
котрі йдуть поряд з тобою радо.
Проте є й інші. Вони падають у твої сліди,
і тоді позаду лишається багно чи біле простирадло.
Є дороги, які ведуть,
але деякі з них народжуєш саме ти.
Це як годинник – хвилини йдуть
і кажуть тобі: «Йди, лети, біжи»,
проте іноді й: «Жди».
І так завжди – діалог:
ЛюдинаЛюдина, ЛюдинаСвіт, ЛюдинаБог.
Є ТИ і ХТОСЬ. ( В якості пекла..?)
То брехня, що у пеклі тепло,
там просто пекельний мороз.
ХТОСЬ рятує тебе від самості –
САМО-закоханості,
САМО-центричності,
САМО-достатноті.
Бо він інший,
твій ближній.
І завжди, і всюди,
і для кожного з нас ДІЄслово «бути».

Боже, дякую Тобі за граматику!

МЕДИТАЦІЯ ПРО ВСЕ ПОТРОХУ

Сонце видається лиш краплиною,
А воно велике незбагненно.
Щастя видається лиш хвилиною,
Та назавжди обпіка вогненно.
Вічність, як ілюзія дитинства,
З казкою, що дивний відблиск раю,
Тане. І розірване намисто
Хтось збирає по світах, збирає.
Час – не тільки циферблат годинника,
Світло – це не жовта кров свічок…
Небеса замівши синім віником,
Усміхнувся шибці світлячок.
І любов – гормони та емоції? –
Все тримає Всесвіту буття.
Серце, не розділене на порції,
Ти ж не викинеш, як стоптане взуття.
І душа не вдягне сукню пишну,
Черевички на підпорах височезних,
А заплаче дощиком торішнім…
Що поробиш, Божа іскра чесна.

МЕДИТАЦІЯ ПРО ПАМ’ЯТЬ

Радість – то цвіркун, що живе десь за комином.
Він співає щодня, навіть якщо ти й не слухаєш.
І торкає душу спомином
Забутого літа.
Любов – духмяний пучок цілющого зілля,
Що також висить десь там за комином.
І пахне так щемно привіллям
Забутого поля.
Мрія – рум’яне яблуко, мед стільниковий
На столі у тарілці. Куштуєш його – і враз
Стукотять з далини підкови
Забутого дитинства.
Та одного дня ти прокидаєшся
і чомусь усе починаєш згадувати.

МЕДИТАЦІЯ ПРО НЕСАМОТНІСТЬ

Цією дорогою хтось уже йшов –
Он лишились у поросі сліди його підошов.
Звідкись же вона взялася, оця дорога –
Нею пройшов хтось колись, її народили ті кроки.
Це було вчора чи тисячу років тому.
Але він був як і ти: також відчував втому
І бачив метеликів на отих квітках обіч дороги…
А може, рідні пороги.
І завтра через тисячу років
Метелики почують ходу чиїхось кроків,
Бо сюдою знову хтось буде йти.
І він побачить твої сліди.

ДО ПСИХЕЇ

На роман К. С. Люїса “Доки ми не дістали облич”

В передчутті жертви
Згасло сонце й олива в лампадці.
І висохли трави, і відів’яли вранішні роси,
Розсипались порохом сходинки храму,
Святого і незбагненного в своїй далекості,
І час відміряє вже не цокотіння годинника,
А твоє серцебиття.
І ти одна перед лицем неозорого, непрозорого неба,
Німого, ні твого, нічийого, самотнього.
Кажуть, небо незоряне, доки не зоране.
Світ замовк у передчутті жертви.
І ти одна, моя Психеє,
В трепеті своєї юності
Стоїш перед олтарем вічності,
На який маєш покласти себе
сьогодні
назавжди.
Щоб твій світ воскреснув
І запалало сонце,
Ожили намисторосяні трави,
А храм засяяв золотом бань,
І годинник вже не біг від хвилювання,
А тихо співав пісеньку про плинність часу.
Перед лицем неозорого неба
Ляж на олтар, Психеє,
Й уся чорнота непрозорості
Проросте зорями.

АПОКРИФ

Янголятко йшло по воду,
спіткнулось і розбило дзбан.
Заплакало.
“Не плач, маленьке, – сказав йому Бог. –
Ми з черепків сотворимо зорі.”

ВИРОК

Боже проміння
сховали під ліжками.
Святість без милості – місто без брам.
З того каміння,
що кинули в ближнього,
Можна було збудувати храм!

МЕДИТАЦІЯ ПРО ВОСКРЕСІННЯ

Колись я помру.
Мій дух злине до Бога на небо,
а тіло повернеться в землю,
щоб прорости навесні молодою травою,
і зацвісти сонцем кульбаб і блакиттю волошок,
і здійняти в безмежжя долоні-гілки разом з кленом,
і торкнутися зір.
А потім золотіти житами в полі, пахнучи хлібом,
і досхочу слухать пташине щебетання,
а може, й самій пташиним співом задзвеніти на всесвіт.
Чи просто впасти на гарячий асфальт кришталевим дощем,
щоб потім, уранці, в калюжі віддзеркалити небо,
чисте мов очі дитини,
бо в ньому живе Бог.
Моє тіло повернеться в землю,
а дух злине до Бога,
коли я помру.
Та зараз до неба високо,
а крила такі малі,
тільки, буває, янголи
всміхаються мені, підбадьорюючи.
І я вчуся вмирати потроху щодня,
і не топтати молоду траву,
а ходити по тротуару.
Я саджу чорнобривці та мальви,
бо кульбабки садити не треба.
Й усміхаюся клену,
що здіймає долоні в безмежжя,
і зорям, яких він торкається.
А потім кришу недоїдену булку
горобцям на зупинці тролейбуса.
І не серджусь на дощ,
що застав мене без парасольки.
Бо вранці будуть калюжі,
які віддзеркалюють небо,
чисте мов очі дитини,
бо в ньому живе Бог.
Коли я помру,
моє тіло повернеться в землю,
а дух злине до неба.

ПРИТЧА ПРО ВИБІР П’ЄСИ

Я шукала любові та розуміння,
і простого прийняття.
Проте люди постійно чекали від мене чогось:
бути розумною, бути вродливою,
бути сильною та успішною,
бути дотепною, креативною…
БУТИ ІНШОЮ.
Тоді я вдягла маску і стала грати в ТЕАТР.
Врешті решт, світ і справді, мов кін.
(Так сказав ще Шекспір, а можливо, ще давні греки.)
Люди грають всілякі ролі, комедійні, трагічні, гротескні.
І навіть вдягають маски (чим будні не карнавал вам?).
Вдалу гру коронують оплески, а погану …
Усім не вгадаєш.
І костюм прилипає до шкіри, запускає пазурі в душу –
І я граю, бо мушу.
Це як дихати.
Декламувати, а не думати.
Сьогодні за сценарієм у мене такі маски:
бути розумною, бути вродливою,
бути сильною та успішною,
бути дотепною, креативною…
Але раптом озвався Бог:
“Агов, Я також глядач!
Зіграй одну роль і для Мене!”
“Яку? Може “бути хорошою”?
“Ні, серденько. “Бути собою”…”

ПРИТЧА ПРО ПЕКЛО

Від небезпеки мати розбите через любов серце
можна сховатися тільки в раю… або пеклі.
К.С. Люїс

Я просила хліба,
а люди подавали мені камінь.
Тепер я не шукаю хліба,
я навчилася жити камінням,
Сама поволі перетворюючись на камінь.
Кам’яні руки, кам’яні очі,
кам’яні вуста, кам’яні груди,
в них б’ється кам’яне серце.

Бог сказав: ”Хочеш помінятися:
ти Мені камінь, а Я тобі душу?”
“Навіщо? Душа знов проситиме хліба.”
“Я нагодую її.”
“Жива душа має любить, а любов дороге задоволення:
кожен хоче від тебе часточку тепла, розуміння, уваги”.
“Я сплачу твої рахунки, і навіть надам кредит за
потреби.”
“Господи, жива душа болить від самотності й зради.
Якщо сам ти не з каменю, то значить,
що твої ближні залюбки тебе каменують.
Я не хочу боліти душею,
краще біліти каменем
у степу проти сонця.”
“Я будую храм у Своєму Золотому Місті.
Хочеш стати каменем у стіні Мого храму?”

Сірий вітер кошлатить степ,
Ковила котить сірі хвилі.
Посеред степу височіє могила,
на могилі стоїть кам’яна діва
і з тугою дивиться в небо.
Але їй не злетіти в захмар’я,
бо в неї кам’яне серце.
Бо вона відповіла: “Ні!”

Але кажуть, вода камінь точить…
Може трісне колись кам’яне серце?
І проросте навесні сон-трава у душі кам’яної діви,
простягне вона долоньки-листочки,
здійме сині пелюстки в небо.
І воскресне.

РОЗДУМИ ПРО ПУНКТУАЦІЮ

Земля кругла, ніби крапка
В кінці розповідного речення.
Ні, таки плоска, мов аркуш паперу
Зі шкільного зошита відмінника,
Що ще не вивчив граматики.
Світ стоїть на трьох китах?
Світ стоїть?
Світ стоїть на знаку запитання?
І знаки питань теж стоять.
Не валяються, наче непотріб,
Не лежать, згорнувшись клубочком.
А стоять, гостро втупивши в тебе котячі очі,
І спину дугою вигнули,
Шерсть дибки –
Ось-ось на тебе кинуться:
Дай! Дай відповідь!
Інакше твій світ розсиплеться
Жменею піску з трикрапок.
І буття знову повернеться в хаос,
Де немає граматики зовсім,
Особливо якоїсь там пунктуації.
Аж доки добрий Бог,
Пунктуальний, аж страшно,
Знов не покличе любов
Силою свого Логосу.

ФІЛОЛОГІЧНА МОЛИТВА

Лабіринти словників…
Де моя Аріадна?
Яке слово не візьми,
а воно концепт,
постав якісь два слова поряд –
і вже цитата.
Яку історію не почни розповідати,
а вона вже давно розказана:
мандрівний сюжет, вічні образи…
Що поробиш:
світ – сама інтертекстуальність.

Боже, допоможи мені
хоча б уважним читачем бути:
і не проґавити
за розгадуванням підтекстів
казки буднів.

РІЗДВЯНЕ ДИВО

Ось воно – диво спасіння:
відтепер не в далекому небі
а в вертепі
в пелюшках на сіні
Бог.
Цілий світ
вернувся на виворіт,
і тепер до неба один крок.
Й хоча невгасно
танцюють зорі
і янголи в хорі,
але Бог – це Дитя у яслах.
Незбагненною тайна здається:
Бог завжди на небі…
але Небо в вертепі,
а вертеп у моєму серці!

РОЗДУМИ У ПЕРЕДВЕЛИКОДНЮ НІЧ НЕЗАДОВГО ДО СВІТАНКУ

Воскресаю. Встаю з мертвих, розплющую очі
після молитви. Крізь відчай ночі пророче
бачу промінь надії.
Воскресаю. Радію.
Я з Пилатом страждала три дні від безсоння:
позавчора я Його вбила… а сьогодні?
Бог помер! Криза цивілізації – поминки Бога.
І туди нам дорога.
Нам шкода Бога, чесно.
І навіть себе (трохи) – коли Він не воскресне.
Я була біля гробу, де римська сторожа
і римська печатка – на гріхи мої схожа.
Я вартую пророка-невдаху чи власні розбиті ілюзії?
Вони все одно розбитися мусили…
Я з апостолами в горниці оплакувала свою зраду.
Мені без Нього навіть дихати важко – чого заради?
І з святими жінками несла до могили
миро, душу, сльози, простирадла білі.
Було темно – від сліз і щему у грудях:
Він був мені Братом, Сином, Учителем, Другом.
Я впала зомліла ниць від штурхань землетрусу.
А раптом шеол не зміг проковтнути Ісуса?
А раптом фарисеї праві –
і мені просто дали по голові?
І все ж могила пуста.
Бо нема там Христа. Нема?.. Серед мертвих немає Христа!
Я бачила янголів, що благовістили. І небо синє.
Як серце новонаверненого у день спасіння.
Воскресіння! Воскресіння!!!
Воскресіння Бога, а ще Друга, Брата, Сина!..
І я з Магдалиною до ніг Його впала.
Світало. Насправді воскрес! Світало!.
І я воскресаю, як ранок по ночі, як трава по зимі.
Я – грішник після молитви. І Воскреслий простив мені
гріхи, ілюзії, кризу цивілізації, зраду, сумніви – все.
Христос Воскрес!
І я воскресаю. Святе світло розгонить морок туману,
лихої омани. Ранок життя мого. Ранок.
Чую святковий дзвін.
Воскресаю, бо направду воскрес Він!

ВЕСНЯНКА

Святий Юрію, святий Юрію,
де ти?
Суєта, ніби черв’як серце точить.
Змій, сірий, підступний, солодкоязикий,
пропонує мені яблука…
Яблука рум’яні, та пахнуть вони не літом,
а льохом.
А ще нітратами, чи пак – сульфітами,
мабуть від пекельної сірки.
Але я, на відміну від Єви,
вже читала і Книгу Буття,
і казку про Білосніжку.
Я тепер не люблю яблука,
особливо хоч трохи червиві.

Де ти, святий Юрію?
Змій пекельний плює вогнем
у вікна душі моєї,
святого міста.
Він потруїв усі криниці:
немає води вже, навіть живої.
Де ти, списе срібний?
Де ти, коню білогривий?

Хто врятує царівну з пащі страшного дракона?
Мені сказали, що ти,
святий змієборче,
лиш символ,
мандрівний сюжет індоєвропейської міфології,
в кращому випадку – стара ікона.
Але я також символ і частина храмового оформлення.
Я теж лиш один сюжет епічної поеми
Небесного Лірника.
І змій… Він також міф?
Може, вирвати геть всі його сторінки?
Ні, спаси мене, святий Юрію!
Нехай наша сюжетна лінія
закінчиться, як належить:
весіллям чи хоч би просто святом.
Радістю.

ВІРУЮ

Отче, я буду молитися
навіть у дні, коли молитва не лине в небо,
а тільки торкає стелю.
Мій Боже, дякую Тобі за пустелю,
за кожну мить, коли вірити треба,
сумніви долаючи, схилитися.

Доторк неба: вибрана релігійна лірика 1997-2005 роківПоэзия

Доторк неба: вибрана релігійна лірика 1997-2005 років
Поэзия