Калюжа (післядощова майжеказка)

Ця правдива історія трапилася нещодавно. Якраз тоді, як падали з неба рясні травневі зливи.
На одному з київських тротуарів, де просів уже старий асфальт, просто посередині дороги розляглася величезна калюжа. (Хоча не можу сказати напевне, що ці події розгорталися саме в Києві, адже вони могли статися й у будь-якому іншому українському місті чи містечку, де комунальні служби працюють недбало й неякісно. А може, то взагалі було й не в Україні…)
Отож, буяла весна: дерева тішилися молодими, ніжнотендітними листочками, червоно пломеніли тюльпани на клумбах, пишалися своїми свічками каштани, тонко та щемка пахнув бузок. А над місто шугали буйні травневі грози. Було – налетить хмарище, темно-темносинє, аж чорне, блисне, загримить, завирує дощем. Страшно стає, така грізна негода. Мерщій ховайся, бо змокнеш і ніяка парасоля не порятує. Зате приб’є дощ усю куряву, помиє закіптюжене місто – й повітря стає чисте-чисте, запашне, свіже, дихається так легко, аж хочеться злетіти. Та й небо по грозі теж чисте та ясне, ніжноголубе, високе, глибоке, так і вабить серце, що хочеться здійнятись у блакить і полинути кудись ген-ген за обрій… А на хіднику, просто посеред дороги лежить велетенська калюжа…
Перехожі ховають парасолі й поспішають у своїх справах – дуже-дуже нагальних. У великому місті люди завжди кудись поспішають, таке вже в них життя динамічне. Ніколи тим перехожим милуватися голубим і чисто вимитим небом, молодими листочками та квітами бузку, ніколи мріяти про голубу височінь і далину за обрієм. Треба бігти – на роботу, в крамницю чи додому до телевізора дивитися улюблений серіал. А тут ще й калюжа на всю дорогу розляглася – минай її.
– А щоб тобі добра не було! Тьфу гидота! Розвели болото посеред міста! Й куди тільки дивляться комунальні служби! – лаялися перехожі.
А калюжа лежала й зачудовано роззиралася навкруги. Вона ж була ще зовсім молодесенька – допіречки тільки на світ Божий з’явилася. Все їй видавалося дивовижним і цікавим – дерева, люди, машини... Але особливо вабило калюжу небо. Вона ж щойно звідти прибула, то ж добре пам’ятала свою високу вітчизну.
Уважно роззирнувшись навкруги, калюжа врешті прислухалася.
– А щоб тобі запастися, грязюко премерзенна! – вигукнув якийсь перехожий, обминаючи калюжу посеред хідника.
“І чого він так лає мене? Що я йому лихе зробила?” – здивувалася на такі слова прикро вражена калюжа.
– Знову, як дощ, так і болото! По вулиці пройти не можливо! – нарікав уже інший пішохід.
“Я їм заважаю… – збагнула калюжа й дуже-дуже зажурилася. – Виходить, я зайва, непотрібна, даремно прийшла на світ Божий…” Вона запитально подивилася у небесну блакить: “Господи! Ти ж Сам посилаєш на землю дощ, обдаровуючи ним і праведних, і лихих! Усі Твої творіння прекрасні, Святий Володарю! Хіба ж міг Ти створити щось потворне чи зайве? Ех… Але ж бачиш: усім я заважаю, всі мене лають, нікому я не потрібна…” Калюжа подумки зітхнула та з надією подивилася в небеса.
А в небі, ясному та чистому, промінилося теплом і радістю сонечко, воно щедро сипало на землю золоті блискітки та Боже благословіння.
У цю мить пролітав тією вулицею з якимось важливим дорученням ангел. Побачивши калюжу він усміхнувся:
– Яка ти гарна! А яка важлива! Бог послав тебе на землю задля чуда!
– Невже?.. Ти так гадаєш? – непевно мовила калюжа.
– Я це знаю напевне! Ось зараз передам послання Господнє одній молоденькій, а тому дуже непевній у собі, казкарці (вона нещодавно тільки почала працювати в дитячому часописі) – й мерщій до раю. Страшенно хочу на свято встигнути! – ангел ще раз приязно всміхнувся до калюжі й весело полетів далі.
“Он як… – задумалася калюжа, – хоча люди й лають мене, та я для чогось потрібна Господу.” Й вона знову задивилася в небо.
А в цей час ішов тією вулицею один юнак. Засмучений-засмучений. У нього була величезна життєва криза. Вже кілька днів поспіль на нього сипалися всілякі прикрості та неприємності, ніби рясним дощем, вони падали на його голову. За що не брався – нічого не виходило. Проблеми на роботі, проблеми в університеті, через якусь дрібничку посварився з коханою дівчиною, врешті решт захворіла бабуся… ОХ! Тільки сьогодні зранку він – ненароком вилив каву на свою улюблену сорочку та забув удома мобільник. Це ж треба щоб людині оце так не велося!
Отож темні думку обсіли хлопця з усіх боків… Але водночас пробудили в його серці й одну дуже світлу – та дуже важливу! – думку: юнак уперше всерйоз почав думати про Бога. Саме про того Бога, в якого щиро й палко вірила його захворіла бабуся…
Він ішов і міркував: “Ну гаразд, я можу погодитися, що Бог є. Ну, можливо й стоїть за складною структурою світобудови якась Вища Сила, якийсь Абсолютний Розум чи ще щось подібне – високе та незрозуміле, над чим люблять ламати голову філософи… Але Бог, як люблячий і турботливий Батько? Це смішно! Чи є діло Комусь величному й незбагненному до наших дрібних проблем? Скільки ж мільйонів людей можуть молитися Йому щохвилини? Та й чому Він зобов’язаний слухати таких от, як оце я, грішників, котрі навіть не вірять у Його існування? Ні, швидше небесна блакить розлізеться на клапті й упаде на землю, ніж Бог зверне увагу на мою молитву…”
Отак подумки промовив юнак – і завмер. Перед ним, просто біля його ніг на асфальті посеред тротуару лежав клапоть ясноблакитного неба.
– О Господи! – вигукнув хлопець, зачудовано та благоговійно. – Виходить Ти насправді є, і навіть чуєш мене… – це була перша в його житті молитва. Калюжа здивовано подивилася на юнака: то був перший перехожий, що не вилаявся, побачивши її. – Господи, слава Тобі за цей дощ і за цю калюжу посеред хідника, бо через них Ти явив мені Себе… – прошепотів він, здійнявши погляд д’горі.
– Ну ось, я ще встигаю на свято з нагоди навернення грішника! – весело гукнув ангел, знову пролітаючи повз калюжу. – Я ж казав, що ти чудова й особлива! Через тебе Бог здійснив чудо – показав людині Свою любов і дбайливу увагу.
Калюжа всміхнулася до них віддзеркаленим сонячним променем і вдячно глянула в голубу височінь: “Дякую Тобі, Боже!”
***
– Мамо, мамо, а це море? – вигукнув трирічний карапуз, підбігши до калюжі.
– Ні, синку, це всього лиш калюжа, – відповіла йому матуся.
– Мамочко, для нас із тобою це – калюжа, а для мого кораблика це – море! – заперечив малий відкривач незвіданих світів. – Воно велике та синє, бачиш?
І хлопчик нахилився, щоб пустити в далекі мандри свого іграшкового кораблика. Ось так з’явилася й ще одна душа, якій калюжа подарувала Божу радість. Крім того до неї прилетіли напитись голуби й горобці… Та врешті решт ясне сонечко так палко гріло-пригрівало й голубило калюжу, доки вона зринула у голубу височінь, де знову могла літати білою хмаринкою. Вона ж бо виконала Боже доручення й тепер могла відпочити.
Асфальт на хіднику знову був сухий. І перехожі більше не лаялися. До наступного дощу.
…Але це вже зовсім інша історія.

Калюжа (післядощова майжеказка)Проза

Калюжа (післядощова майжеказка)
Проза