Про те, як я була Загубленою Королівною

Про те, як я була Загубленою Королівною. МОЯ НАЙПЕРША КАЗКА

Присвячую моїм дорогим друзям
Пораненому Пастушкові, який ходить по світу, шукає вівці, що їх розпорошила буря, та грає на сопілці,
Аслану, Великому Леву, Творцеві та Хранителю Нарнії,
і
Сину Короля, світлому, хороброму та шляхетному лицарю, що врятував дітей із рук розбійників.

Колись дуже давно я була Володаркою у величезному, як мені здавалося, казковому-преказковому королівстві. У мене був чудовий (величний, пишний, дивовижний) палац, де й мешкала я та мої піддані. А за межами палацу я ніколи не була.
Окрім мене самої жили в моєму казковому світі улюблені персонажі моїх улюблених казок. І було нам разом і затишно, весело – самі бали та бенкети, карнавали та феєрверки. Мої піддані, хоча були дуже різними істотами, бо зібралися до мого королівства з різних історій, завжди жили між собою у мирі та злагоді, й навіть ніколи не сварилися – де ж там воювати. Вже відвоювали своє – на сторінках книг. І врешті решт – усі бо й так знають, що Добро перемагає Зло, то навіщо підіймати зайвий галас?.. Краще співати, танцювати, розповідати веселі побрехеньки чи героїчні бувальщини.
Так тривала багато добрих років.
Одного разу в нас було, як завжди, свято. Бенкет, ігри, лицарський турнір, інші забави. Танці. Всі танцюють. Ех, навіть баба-яга собі пару знайшла, таки всі танцюють. Окрім мене. Мене до танцю ніхто не запросив – я ж бо Володарка.
Ну й танцюйте собі на здоров’я!
Таки тяжко володарювати цілим світом…
…А я теж потанцюю. Он який вальс гарний. Заплющити очі й закружляти в цьому чарівному ритмі: раз-два-три, раз-два-три… Ось воно – щастя. Барвисті вогники мого палацу й безтривожне вічне свято. Якого ще щастя слід шукати?
Музика поволі стишилася. Я здивовано розплющила очі: агов, музики, де нова мелодія?
Нікого нема. Палацу нема! Пустка.
Я стою посеред степу. Нічого й нікого поряд – аж до обрію.
І тиша. Мертва тиша. Анітелень.
І ніби в іншому просторі, наче на екрані телевізора чи монітора, я бачу як вмирає, ні, тане мій світ. Він утратив Володарку. Моя казка, мій палац, мої піддані зникають у небуття. А на тому місці виникає темна пустка, величезне ніщо, величезне “нема”, страхітливе “ніколи”.
Довкола мене починає смеркати. Але ті сутінки не земні – лагідні, бузко-блакитні, а задушливо-огидно-сірі. Не опускається, а падає туман, густий, волохатий…
Я опиняюся в повній глухій темряві. Сідаю на траву й кладу голову на коліна.
– Хто-небудь, допоможіть… – шепочу тихо й безнадійно. Де той хто-небудь? Хто той хто-небудь? Адже нікого більше в цілому всесвіті нема – тільки я. А може, й мене немає?
Десь у далині гуркотить грім. Я підводжуся та йду. Куди? Стежки нема. Навпростець. Стежка народжується там, де я ступаю, з моїх кроків.
Гриміло… Може, буде дощ? У цій невимірній самотності я рада й дощеві. Але дощу нема. То інший грім, інші блискавиці – поряд мене постають, живуть і вмирають всесвіти. Я бачу їх, майже торкаюся… але вони не приймають мене. Жоден із них не мій. На жаль? На щастя?
Я бачу як козацький загін веде бій із татарами. Й ось я вже на коні – у вирі битви. Та враз видиво зникає. То був лише міраж.
Ось я бачу, як молодий княжич цілує, прощаючись, свою ладу. Та лада – я. Ні, не я.
Ось я – на піратському вітрильнику вирушаю шукати скарби. Ось я – посеред тропічного лісу. Ось я – серед снігів Арктики. Ось я на космічному кораблі лину до незвіданих галактик…
Чому жоден із цих світів не мій? Десь же має бути мій дім? Я згодна на будь-який світ – аби лише не бути вічною бурлакою.
Врешті решт усі міражі зникають. Знову тиша й пітьма. Більше не можу йти. Стомлено сідаю. Затуляю лице руками. Куди йти далі? Навіщо?
– Хто-небудь, допоможіть!!! – кричу на весь голос. А раптом той заповітний хто-небудь все таки є? Тоді я маю до нього докричатися!
І ніби з вічності до мене долинає звук сопілки… Шкірою відчуваю, що довкола посвітлішало. Але боюся, не смію, не наважуюся розплющити очі – нехай цей міраж триває подовше…
– Привіт!
Голос! Людський голос! Не стримуюсь і розплющую очі.
Довкола насправді посвітлішало. Переді мною стоїть пастушок, хлопчина – може мого віку, може, трохи старший. Те лагідне й радісне світло, ніби усмішку, випромінює саме він. Тримає в руках сопілку.
– Ти хто? – запитую.
– Пастушок.
– А де твоя худібка?
– Я пасу вівці. Вони – там, – він показує кудись удалечінь. – Одна, правда, загубилась. Я зараз саме шукаю її. Тато дуже непокоїться про неї.
Он як… Отже він зараз піде собі далі, на пошуки своєї овечки, а я знову залишуся самісінька. Ні! Ідея!
– А можна я допоможу тобі шукати? – пропоную. – Я, щоправда, ніколи не пасла овець і не шукала в степу загублених, але разом буде веселіше… Що треба робити?
– Нічого особливого робити не треба, просто йти та шукати, – відповідає. – Це не тяжко. Дякую за компанію.
– А куди нам слід іти?
– Звісно ж, додому.
– Додому? Ех… Як пощастило тому, хто може йти додому! Бо в мене домівки немає.
Пастушок усміхається:
– А от і ні, є. Є в тебе домівка. Просто ти загубилася.
– Як твоя овечка?
– Еге ж, як моя овечка. Давай, ти трохи допоможеш мені шукати, а я натомість проведу тебе додому?
Він простягає мені руку й допомагає підвестись. Я теж усміхаюся:
– Що ж, ходімо!
І ми йдемо. Я прошу:
– Заграй мені на своїй сопілці.
Він грає. Я слухаю уважно-уважно. Ніби п’ю його мелодію, спрагло-спрагло. Й ледь не плачу. Так бере вона мене за серце. Ця музика інакша, ніж я чула досі. В моєму світі такої не було. Ця музика… де відшукати потрібні слова?.. Вона… справжня. Так, саме так, справжня! Вона – жива! А всі ті пісні й мелодії, що безперестанку звучали в моєму палаці порівняно з нею штучні й фальшиві – ніби паперова корона з маскараду поряд із королівським вінцем, наче камінь поряд паляниці свіжого духмяного хліба.
Я знову питаю.
– Ти хто? Ти з якої казки?
– З твоєї.
– З моєї? – дивуюся. – Та я ж тебе вперше бачу!
– А ти просто ще не прочитала той розділ.
– Он воно що… – геть нічого не розумію. Як же він може бути з моєї казки, як він мене знає, а я його ні? Так не буває. Я – Володарка, а справжній Володар має знати всіх своїх підданих, усіх мешканців своєї казки. Інакше, який же він Володар. Виходить, то я – з його казки? Ану спитаю:
– А я хто?
Він щиро дивується запитанню, вважаючи відповідь очевидною:
– Як хто? Звісно ж, королівна!
Я дивлюся на нього, світлого й осяйного, він розгонить пітьму, ніби ліхтарик, освітлюючи нашу путь. З ним іти зовсім не страшно. Потім дивлюся на себе – де мої пишні королівські шати? Саме брудне лахміття лишилося. Регочу:
– Королівна! Володарка всесвіту, що зник у небутті! Де моє королівське вбрання, де корона? Я тепер бурлака й жебрачка.
– Не смійся…
Хіба ж я сміюся від радості? Це сміх від відчаю… Раптом починаю плакати. Ось він, мій дощ, колись же гриміло. Пастушок лагідно бере мене за руку. Починає втішати.
– Не плач. Ти справді королівна. Просто ти загубилася… – його голос такий впевнений, такий серйозний, ба, навіть врочистий, що я майже переймаюся його переконаністю: а раптом я і справді королівна? – Хочеш розкажу тобі казку?
– Хочу.
– Колись дуже давно, як не було ще жодного зі світів, був Бог…
– А хто це – Бог?
– Це такий Володар, добрий, мудрий і всемогутній. Отож був Бог. А більше нікого й нічого не було. Тоді Бог мовив Слово – і створив світ.
– Який світ?
– Спершу Він створив світлих крилатих істот, схожих на вогонь і райдугу, а потім воду, землю, дерева, трави, зорі, квіти, звірів, птахів…
– І метеликів?
– І метеликів.
– І золотих рибок?
– І багато різних риб, великих і малих. І жучків, і ящірок, і багато інших тварин. А ще він створив людей.
– Людей! – я зраділа: отже і нас, людей теж хтось колись створив, ми не взялися нізвідки, а маємо свого Автора. – А багато Він їх створив?
– Двоє – чоловіка та жінку. Вони були дуже гарні й дуже щасливі…
– Вони мешкали у палаці?
– Ні, в саду. Гарному-прегарному. Й дуже любили Бога, як свого Володаря.
– А Бог, тобто Володар?
– Він теж дуже любив людей, адже Він їх створив, і цілий прекрасний світ для них – усі ці зорі та квіти з метеликами.
– Знаєш, ця казка так схожа на мою. Я теж колись була Володаркою, створила світ і жила щаслива-прещаслива поміж своїх підданих. У нас кожен день був, ніби свято. …А потім усе зникло.
– У світі Бога теж трапилася біда… Якось один зі Світлих, отих прекрасних крилатих істот, яких Бог створив напочатку, вирішив, що він мудріший за Володаря, тому сам має стати Володарем і підняв повстання.
– Яке зухвальство! Хіба ж він не знав Головного Закону Казки про те, що піддані, яких вигадав Володар, не можуть без нього жити? Простий мешканець казки не може бути її Володарем! І Бог його покарав одразу ж, правда? Знищив, та й усе?
– Ну, не зовсім… Злий сам себе покарав. Він таки став Володарем, але тільки для себе самого, він вийшов із казки Бога, зі світу Бога у сіру самотність.
– Бідолашний… І не схотів повернутися, перепросити Володаря?
– Ні. Більш того, зі Світлого, він перетворився на темну потвору. Й став дуже лихий та жорстокий. Тепер його звуть Злий. Він надумав помститися Богові.
– Ого!
– Так. Йому стало заздро до радості людей. І він вирішив посварити їх із Богом і зробити такими ж лихими та самотніми, як він сам, – вів далі Пастушок. Я аж затамувала подих: така страшна, проте цікава ця казка! – Злий надурив людей, посіяв у їхньому серці сумнів у доброті та мудрості Бога, в тому, що Він є найкращий Володар. І люди також захотіли стати Володарями для себе та свого світу.
– Невже люди не зрозуміли наміру Злого? Не зрозуміли, що він їх надурив?
– Зрозуміли… Й дуже пожалкували. Проте було вже надто пізно – між ними та світом Бога виросла величезна прірва. Вони таки стали Володарями самі для себе, хоча це не принесло їм, як і Злому, щастя…
– Яка сумна казка! Нащо ти мені її розповів! Мені тепер їх усіх дуже жалко, – вигукнула я. І знову заплакала.
Мені аж до болю було їх усіх жаль. І доброго Творця-Володаря Бога, якого зрадили його творіння-піддані. Й нерозумних людей, що порушили найголовніший закон казки – і стали нещасні. Навіть Злого, що надурив людей, було трохи шкода.
– Зажди плакати. Це ж іще не кінець. Це тільки зав’язка.
Але я не чула його слів потіхи. Звісно, Бог, як Володар свого світу, своєї казки, має щось придумати. Не може ж Він залишити справу отак, як є! Але… я ж також була Володаркою… а мій світ загинув у мене на очах, і я нічого не придумала… А може, я не Володарка? Може я також персонаж, підданий чиєїсь казки, мешканка світу, вигаданого й покликаного до життя Кимось Іншим? Якби ж знаття! Я б тоді вирушила на пошуки свого Володаря та свого справжнього світу!
Доки я плакала, Пастушок знову заграв на сопілці. Його мелодія, ніби втерла мої сльози, мені знову захотілося усміхнутися. Захотілося сказати Пастушку щось добре та вдячне, й спитати…
Обернулася до нього:
– Пастушку, скажи…
О ні! Поряд нікого не було! Він зник! …І тільки його мелодія ще бриніла в повітрі й тихе світло сяяло там, де він досі стояв.
Невже знову лише міраж? Невже я знову сама-самісінька посеред цього сірого ніщо? Від такої гіркої думки довкола стало темніше. Й ця темрява була колючою та незатишною, аж ніби задушливою. Наче відчай. Відчай ще більш гіркий від того, що в мені прокинулася несмілива приязнь до Пастушка, потреба мати друга й любити його… І казка! Він не розказав мені казку про Володаря Бога! Як же я тепер дізнаюся, що там було далі? Це ж так важливо!
Аж раптом я побачила на обрії світло. До мене хтось наближався. Ура!!!
– Пастушку! – покликала я.
То він, напевне, знайшов свою овечку й тепер несе показати її мені. О лишенько! То не Пастушок… То лев. Хай світлий, хай осяйний... але ж ЛЕВ! Мені кінець. Чому я не те неслухняне ягня, що його шукає Пастушок? Це б я вже була знайдена. А тепер мене з’їсть лев. Тікати! Куди? Довкола безмежний голий степ і темінь, лев – єдине джерело світла.
У відчаї я сіла навпочіпки, затулила руками обличчя. Зіщулилась. Цікаво, вмирати – то дуже боляче? А вмирати, як підвечірок для лева?
Лев наближався до мене повільно, м’яко та гордо ступаючи по сірій траві. Я чула кожен його крок. Не поспішав. А справді, навіщо поспішати – обід же не тікає? Ось-ось він уже буде поряд.
“Хто-небудь, допоможіть!” – тихенько прошепотіла я, вже втретє за сьогодні, звертаючись до когось невідомого з проханням про допомогу.
Лев торкнувся мого чола своїм м’яким носом і цілком людською мовою проказав:
– Можеш розплющити очі.
Я розплющила. Це був такий гарний лев – величний, золотий, пишногривий! Від захоплення я аж рота роззявила. Навіть забула, що є для нього обідом чи підвечірком.
– Ходімо, – промовив лев.
Я слухняно встала.
– А куди ми йдемо?
– Додому.
– Додому до тебе?
– Ні, додому до тебе.
Я зітхнула.
– В мене немає дому. В мене немає світу. Я нічия.
– Ти просто загубилася.
Я ще раз зітхнула. Мене трохи трусило – чи від пережитого страху, чи просто від холоду.
– І Пастушок теж так казав… Як ти думаєш, хто я?
– Звісно ж, королівна.
– Справді?
Мені здалося, що лев усміхнувся.
– Безперечно, ти – загублена, втомлена, змерзла королівна. Проте, якщо ти притулишся до мене, тобі стане тепліше.
– А ти хто?
– Лев.
– Я бачу… І ти теж із моєї казки? – тепер і я всміхнулася.
– Та з твоєї.
– Також із непрочитаного розділу?
І ми вирушили в путь. Поволі йшли крізь безмежний степ кудись – уперед, а за нами виростала й тікала в далину новонароджена стежка.
Мені стало тепліше – чи від ходи, чи від лев’ячого боку; та врешті я заспокоїлася, звикла до свого чудесного супутника.
– А ти знаєш казку про Володаря, якого звали Бог. Там ще було двоє людей і Злий.
– Знаю.
– Усю – до кінця?
– Загалом у цієї казки ще немає кінця, проте я знаю найбільшу частину цієї історії.
– Пастушок мені розповів до того місця, де після того, як люди стали для себе Володарями, між ними та Богом виросла прірва… А далі? Володар придумав, як допомогти людям повернутися у Його світ?
– Придумав. Слухай. …Минуло багато-багато часу, у першої подружньої пари народилися діти, потім онуки, потім ще багато поколінь. Люди заселили всю землю і давно звикли вважати себе її Володарями. Більшість із них давно забула про свого справжнього Володаря. Злий дуже тішився з того – він був дуже хитрий і підступний, знав, що люди не вміють бути справжніми Володарями для себе, бо не були так створені. Він мріяв стати Володарем для них усіх, але не добрим, як Бог, а лихим… І мушу сказати, що йому це дуже часто вдавалося. Багато людей вирішило, що бути злими, жорстокими та несправедливими – то правильно.
– Який жах!
– Тоді Бог вирішив прийти у світ людей і стати одним із них.
– Ого! Володар не побоявся стати таким як піддані, та ще й не у своєму, а у ворожому світі! – вигукнула я захоплено.
– То не був зовсім чужий для Нього світ, адже Він його створив, і людей також. Але, ти права, з боку Володаря це був дуже сміливий крок. Бо Він прийшов до людей без своєї величі та маєстату. Він сам став людиною, народився у бідній родині, у бідному селі бунтівної провінції, досить пошарпаної війною, на околиці великої та жорстокої імперії.
– А як його назвали? У всіх дітей є імена.
– Він мав два імені. Перше – З-нами-Бог, а друге – Спаситель… – я хотіла ще щось спитати, проте Лев перервав оповідь. – Ти втомилася. Сідай мені на спину.
Я не сперечалася, бо й справді дуже втомилась, а ще – мені дуже хотілося почути, що ж там далі сталося.
– Хлопець виріс. Опанував професію свого названого батька, став майстром і почав працювати у своїй майстерні…
– І все?
– Та зажди, нетерпляча! Аж одного дня він покинув свою родину, свою працю й почав ходити від села до села, розповідаючи людям про втрачену Вітчизну, і про забутого Володаря. Він казав, що Бог любить людей, ніби батько, і хоче допомогти їм повернутися додому.
– А хіба на землі люди були не вдома? Адже землю для людей створив сам Бог.
– Ні, дім людини там, де і її справжній Володар. Без Нього вона скрізь на чужині.
– І люди вірили Йому?
– Хтось вірив, хтось сумнівався, хтось сперечався, хтось сміявся…
– То Він не зміг переконати людей повернутися до свого Володаря… Як жаль! Зажди, а прірва? Як би вони повернулися? Хіба Володар забув про прірву?
– Ні, не забув. Але ж і слухачка з тебе, королівно! Геть не вмієш казки слухати. Отож одного дня люди вбили Спасителя…
– Вбили?! Ти що?! Як?! Це ж неправда?! – Я зіскочила на землю й подивилася Леву в очі. – Скажи, що то не правда!
Лев зітхнув.
– Правда, королівно, правда… То був єдиний спосіб побудувати міст через прірву. Спасителя стратили в дуже жорстокий спосіб – прибили до дерева. І Він помер. Але це дерево стало містком поміж справжнім світом Володаря та світом людей. Тепер вони могли повернутися додому…
Лев говорив іще щось, але я його не чула. Я нічого не чула й не бачила за сльозами. Я ридала з розпуки, ридала, як ніколи досі в житті. Навіть тоді, коли я втратила свій світ, мені не було так безнадійно боляче, як зараз. Він помер, убили… А я ж так сподівалася розпитати дорогу до Нього, прийти й спитати: “А я не з твоєї казки? Може, я не Володарка, а одна з Твоїх підданих?”
– Страшна, сумна казка…
Лев приліг на траві.
– Ходи сюди, сідай. Не плач.
Я пригорнулася до нього.
– Ну ж бо, це ще не кінець, це лише кульмінація. Насправді, то дуже радісна казка. По-перше, люди тепер могли повернутися до свого Справжнього Дому…
– Якого дому?! Ти ж сам сказав, що дім людини там, де її Володар, а Володар помер – люди вбили свого Володаря!.. – вигукнула я.
– Розумієш, маленька, – Лев промовив це дуже-дуже лагідно, – тут сховано велику таємницю. Так, Володар помер… Але ж ти пам’ятаєш Головний Закон Казки: піддані, що створені своїм Володарем, живі тільки у його світі, якщо вони йдуть від нього і творять свій світ, то вмирають…
– Так… звісно, це знає кожен мешканець казки. Тому я й здивувалася, коли почула, що люди жили без свого Володаря багато поколінь, народжувалися, заселили землю. Як вони лишилися живі?
– Вони не лишилися живі – їхні душі померли, як дерева без води… Коли Володар дозволив, щоб його ж створіння завдали Йому болю й навіть вбили, Він переміг смерть. Він став, ніби чарівна жива вода, що може оживити мертве дерево, й воно зазеленіє, почне рости й зацвіте, і принесе плід.
“Отож Володар живий! Чудово! Тепер я можу спитати про головне!” Але мої думки чомусь почали плутатися, очі злипалися, що несила було вже триматися. Я притулися до теплого золотого боку… і заснула.
Мені здалося, що я задрімала тільки на мить. “Зараз я спитаю Лева про найголовніше!”
Але нікого поряд не було. Тільки прим’ята трава, де допіру лежав Лев, була ще теплою.
“Ну от, знову сама! І найприкріше – саме в ту мить, як я мала розпитати про дорогу до Володаря!”
Я підвелася. Й почула стукіт копит. До мене наближався світлий лицар в осяйних обладунках. Невже знову міраж? Невже він промчить повз мене?
– Лицарю! Світлий лицарю! – вигукнула я. – Ти знаєш казку про Бога?
Лицар зупинився й спішився коло мене.
– Знаю, королівно.
– А звідки ти знаєш, хто я?
– Ну, бо мене також звуть Сином Короля. Тим паче я з твоєї казки.
– З непрочитаного розділу?
– Саме так. А нині я тут, аби відвезти тебе додому.
– Лицарю, Сину Короля, а звідки ти знаєш, де мій дім?
– Ти сама знаєш те, королівно, – повагом промовив він. – Дім людини – в домі її Володаря.
– А хто мій Володар? Багато років я сама була Володаркою… А потім мій світ зник, він загинув, поринув у ніщо. Тепер я блукачка. Я не знаю скільки часу йду цим степом… І не знаю куди рушати далі. Адже стежки нема – вона народжується там, де я ступаю… – я зітхнула. Сумно озирнулася довкола. Погладила гриву коня, що його тримав за вуздечку Світлий Лицар. – Знаєш, якби я могла обирати, якби то (хоч трішечки!) залежало від мене, я б хотіла, щоб моїм Володарем був Бог. Він – добрий, мудрий, шляхетний, вміє прощати. Ти ж знаєш цю казку! Уявляєш, Він навіть страждав заради своїх створінь і віддав заради них Своє життя!
Син Короля радісно засміявся:
– Давай допоможу тобі сісти на коня! Нам їхати зовсім трохи! Твій Володар чекає на тебе.
– Скажи, хто мій Володар?
– Той, хто віддав заради тебе життя, щоб із дерева Своєї смерті покласти міст через прірву й через Свої страждання знайти для тебе живу воду.
У ту мить мені здалося, що я вмираю від щастя.
– Рушаймо! Мерщій! – я вже була в сідлі. Ще ніколи не їздила верхи, страшенно боялася й трималася за лицаря, мов приклеєна. Ми не їхали, ми летіли. Здавалося, що моє серце розірветься – від туги та страху, від спраги й тривоги. “ Володар! Володар! – кожним ударом вистукувало воно. – В мене є світ! В мене є дім! А ще в мене є Володар! Володар!” Як постати перед Ним і що сказати?
Кінь спинився. Перед нами були золоті ворота. Золоті Ворота посеред степу. Лицар допоміг мені злізти з коня.
– Ось. Я й привіз тебе. Маєш іти – тут зовсім близько.
– Сама? – невже знову сама?
– Ти не сама – ти йдеш на зустріч із Ним.
– А ти?
– Я твій друг, але я лишень сторінка твоєї казки. Колись ти розгорнеш її, і тоді ми зустрінемося знову.
Він скочив на коня, помахав мені рукою – і зник.
Я підійшла до Золотих Воріт. Обійшла їх зусібіч. Знизала плечима – дивина. Врешті несміливо й легенько штовхнула їх. Ворота відчинилася. За ними була стежка.
Стежка попереду, а не позаду! Стежка, яку хтось протоптав, стежка, яку видно, стежка, яка кудись веде, й більше не треба йти навмання. Стежечко, як я рада тобі!
І я пішла.
Я йшла, але нікуди не приходила. Рівною світлою струною лежала стежка. Скільки ж мені йти? Лицар-королевич сказав, що Володар чекає на мене. Чи не розгнівається Він, що я йду так довго? А що я Йому скажу, коли прийду? Я ж ніколи не стрічала справжнього Володаря – іншого Володаря окрім себе. Як мені висловити Йому своє пошанування?
І раптом я почула хихотіння, насмішливий лихий єхидний голос прошепотів:
– Жебрачка! Жалюгідна жебрачка! Ти не схотіла бути Володаркою свого світу, не прийняла величі слави – мовляв, затужила від самотності, і бачиш, що накоїла – загинув твій світ! Ти – вбивця!
– Неправда, я не нищила свого світу! – обурено вигукнула я невідомому співбесіднику.
– А тепер ти, бродяжко, вже до того дійшла, що шукаєш собі якогось Володаря, готова підкоритися будь-чиїм наказам… Жалюгідна жебрачка!
– Не будь-чиїм! Я знайшла свого Справжнього Володаря! Того, хто дав мені життя. Того, хто створив мій світ і мою казку! Вся моя історія – то частина його історії. Я лишень хочу повернутися до Нього, бо це правильно та справедливо. Тим паче, за моє повернення Він заплатив болем і мукою…
– То казочки все, міражі в пустелі, омана… Твій Володар – лихий тиран, від якого втекли Його ж власні піддані. От я – Справедливий Володар, я кожному дозволяю робити все, що той лише бажає.
Нарешті я впізнала свого співрозмовника – це Злий.
Ой лишенько, а що як він нападе на мене? Як мені захиститися від нього? Був би тут Лев, чи Світлий Лицар зі своїм славним мечем! Чи хоч би Пастушок… Кого гукати на допомогу?
Ох, знову це гидке хихотіння:
– Нікому ти не потрібна, бродяжко, й нікого тут нема, щоб допомогти тобі.
Я зробила те єдине, що завжди мене досі рятувало – вигукнула:
– Хто-небудь, допоможіть! – і враз сама себе спинила. – Ні, не так. Володарю! Мій Володарю, Справжній Володарю, допоможи мені!
І тієї миті всесвіт став інакший. Я ніби народилася на світ, ніби досі була мертва, а тепер воскресла. Бо я почула відповідь:
– Ти прийшла, Моя загублена королівно!
Я знала, що чую цей голос уперше, але він видався мені таким знайомим, ніби я все життя чекала на те, щоб почути його.
Довго-довгождана зустріч.
І тоді я зробила те єдине, що прийшло мені в голову. Я схилилася перед Ним і сказала:
– Я прийшла до Тебе, Боже, бо хочу щоб Ти й тільки Ти був Володарем мого світу, прийми мене до Твого Королівства.
***
Тепер я вже не загублена королівна. Я знайшлася. Мене знайшов Той, хто мене шукав. І я також знайшла свій світ, дійсно свій. Не той світ, де я можу володарювати за своїм вередуванням, а той, де мене люблять. Це так важливо, й так радісно, бути там, де тебе люблять, і любити навзаєм.
Так, я більше не Володарка. Я мешканка казки, яку придумав Інший. І все ж, я – королівна. І в мене також є світ, він ще зовсім маленький. Він ще не створений, я тільки вчуся творити його – і мій Володар допомагає мені. Це моя і тільки моя казка – і я маю постаратись, аби створити її якнайгарніше. Бо вона скарб, яким можу поділитися з моєю родиною – мешканцями Божого Королівства. У кожного з нас є свій світ – котрий знає достеменно тільки він сам і Володар. То ніби самоцвіти, з яких рука Майстра викладає дивовижної краси візерунок.
…Одного разу я почула звук сопілки. Знайома мелодія до солодкого щему зворушила мою душу. Пастушок! Мій добрий друже, де ти? Озирнулась. На сопілці грав… Володар.
– Спасителю, скажи, невже тоді то був Ти?
– Щоб відшукати тебе, моя маленька королівно, Я став не лише людиною та прийшов на землю, Я прийшов навіть до твоєї казки, – і Він усміхнувся. Сонце засяяло в його волоссі, ніби в золотій лев’ячій гриві, а під плащем виднівся лицарський меч. – Ходімо, дитино, на нас чекають нові пригоди. Твоя казка тільки-тільки розпочалася.

Про те, як я була Загубленою КоролівноюПроза

Про те, як я була Загубленою Королівною
Проза