ДВОЄ (Нарис про письменницьке подружжя Нателену Королеву та Василя Королiва-Старого)

ДВОЄ

ДОЛЯ ЗАХОПЛИВА, НІБИ РОМАН

Історія життя Наталени Королевої захоплива, ніби пригодницький роман із її доробку. Аж не віриться, що це доля реальної людини, а не вигадка письменницької уяви.
Народилася Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена в Північній Іспанії. Її тато, польський граф Адріан-Юрій Дунін-Боровиковський, мешкав у Франції та займався археологією – лиха доля змусила його покинути рідну землю, адже після загибелі батька під час польського повстання 1963 року, майно родини було конфісковане… Під час своїх мандрів Європою молодий чоловік познайомився з Марією-Кларою де Кастро Лачерда Медіні-Селі, спадкоємицею старовинного іспанського роду, корені якого сягають ХІІ століття. Але молодята не встигли зазнати родинного щастя. – мати дівчинки померла при пологах. Довгі роки граф не хотів бачити доньку – йому боліла смерть дружини.
Дівчинку спершу виховувала бабуся Теофіля, що мала маєток на Волині. По її смерті п’ятирічна Наталенка повертається до Іспанії – тепер нею опікувалась материна родина. Один з її дядьків, знавець арабської мови, був бібліотекарем у Ватикані, інший – вивчав середньовічну історію. Дівчинку віддали на виховання до французької монастирської школи Нотр-Дам де Сіон, дещо порушивши при цьому правила школи: зазвичай до неї брали вихованок десяти-одинадцяти років, але для семирічної Наталени зробили виняток. Там давали добру освіту – вивчали мови, філософію, історію, музику, медицину, рукоділля. Канікули ж проводила у подруг або подорожуючи Європою разом із дядьками. Згодом письменниця напише у своїх спогадах: “Знаю багато речей, яких жінки звичайно не знають… Але не вмію шити, вишивати, в’язати… Варити навчилася, як вийшла заміж за Василя Королева в Чехах. Навчила мене цього старенька сестра Бехинського пароха”.
По закінченні монастирської школи релігійна, заглиблена у внутрішній світ дівчина збиралася прийняти чернечий послух.Але …
Через понад півтора десятиліття по смерті дружини граф Адріан наважився знову створити сім’ю. Його дружиною стала чеська шляхтянка Людмила Лось, вона наполягла на тому, щоб забрати дівчину з монастиря. На той час політичний режим у Росії пом’якшав і родина вирішила оселитися в Києві.
Наталені належало завершити середню освіту. Освоївши російську мову, вона вступила до київського Інституту шляхетних дівчат. Російська була її сьомою мовою, на той час вона вже з дитинства пам’ятала польську (свою першу мову, почуту від бабусі), володіла іспанською (бо то мова матері), французькою (бо вчилася у французькій школі), латиною (мова богослужінь Католицької Церкви у той час), італійською (вивчила, гостюючи в дядька-кардинала у Римі), ще й арабською – всього за життя вона опанувала 12 мов. Тоді ж, за наполяганням батька, почала вивчати українську: “Ти маєш знати мову того народу, по землі якого ходиш і чий хліб їси,” – сказав граф Дунін-Боровиковський і ще першого тижня привіз для доньки покоївку Марусю з волинського маєтку. Дівчата-ровесниці попри станову різницю дуже здружилися. У ті два київські роки Маруся стала для Наталени найближчою подругою.
В інституті дівчині було важко. Ні, не навчатися, бо Наталена була ласа до знань і працьовита (хоч би те, що російську мову дівчина освоїла за півроку!), її пригнічувала атмосфера навчального закладу: ворогування учениць і класних дам, істерично-дитинна поведінка вже дорослих товаришок, їй були чужі їхні мрії та захоплення. Про все це можемо прочитати у спогадах письменниці й автобіографічній повісті “Без коріння”.
Окрім, дружби з Марусею великою душевною підтримкою для дівчини були приязні взаємини з родиною Миколи Лисенка, вона брала в майстра уроки музики та співів, бо мала гарний хист і голос.
Добігали кінця шкільні роки – батьки готували їй вигідний шлюб... Але Наталена хотіла вчитися. Тож утекла з дому до Петербургу. Спадщина від матері дозволяла їй бути фінансово незалежною. Вона успішно закінчує Петербурзький археологічний інститут, одержавши ступінь доктора археології за студії з литовської старовини, паралельно дівчина навчалася в Петербурзькій Академії мистецтв, де отримала диплом “вільного художника”. Її виставки відбулися в Петербурзі та Варшаві. Ось вже й минули студентські роки, а батько все ще сердився на доньку за сваволю. Вимагав повернутися додому й вийти заміж за підібраного для неї нареченого.
Тоді непокірна Наталена вирішує стати актрисою. Вона вступає до трупи Михайлівського театру в Петербурзі… і має успіх. Потім підписує контракт із одним Паризьким театром. На жаль, до Франції рушає не одразу – в дівчини слабкі легені та підозра на сухоти. Вона їде в санаторій на Закавказзя, трохи підлікуватися, набратися сили та снаги – не піддаватися хворобі, жити активно, цікаво, працювати, творити.
Отож, вона співає в оперних театрах Парижа й Венеції. Здійснює подорож Близьким Сходом і Європою, гостює у родичів з Іспанії, які представляють її до королівського двору. Потім на кілька років оселяється у Франції, де продовжує свої студії з мистецтва й археології, а поміж тим закінчує фельдшерську школу.
З 1909 року Наталена починає публікуватися, як науковець і прозаїк. Пише вона по-французьки. Її ранні новели високо цінував Анатоль Франс і заохочував працювати в цьому жанрі далі.
Улітку 1914 граф захворів і вирішив помиритися з дочкою. Наталена кидає всі справи й рушає до Києва, де доглядає батька до його смерті. Того року ж вона виходить заміж за парського князя Іскандера Гакгаманіша ібн Куруша, з яким вони познайомилися під час археологічних розкопок у Вірменії ще 1908 року (задля шлюбу з нею після кількарічних вагань князь відмовився від релігії предків і прийняв християнство). Іскандер вступає до “дикої дивізії” російської армії й іде на війну, де за півроку гине під Варшавою. Поховавши і батька, й чоловіка Наталена хоче повернутися до Європи, щоб хоч у праці заглушити біль втрати… Але з Росії жінку не випускають. Виявляється, що за нею вже кілька місяців встановлено поліційний нагляд – за зв’язок з українськими націоналістами, саме так було розцінено кілька дружніх зустрічей з колишніми викладачами й приятелями шкільних років. На квартирі вчинюють обшук.
Хвиля відчаю затоплює душу молодої жінки… Робити! Слід щось робити!
Тоді Наталена дістає свій медичний диплом і йде у Товариство Червоно хреста. Майже три роки пробула вона медсестрою на фронті – три поранення, тиф, запалення легень, кілька нагород, зокрема хрест “За храбрость”. Повернувшись до Києва, зупиняється у мачухи… Хочеться трохи відпочити, але… Холод, голод. Спроби української державності зазнають поразки. Громадянська війна. Київ захопили червоні. 1919 рік – жінки зважуються на еміграцію до Чехії, по дорозі пані Людмила вмирає, отже до Праги Наталена приїжджає вже сама.
Стомлена, змучена, самотня. На чужині… хоча хто скаже де її дім і де її народ? В Іспанії, де народилась? У Франції чи Росії, де вчилась і працювала? Вона навіть вагається, яку мову назвати рідною – з дитинства знає їх десяток…
У цей нелегкий для себе час роздумів і вагань, душевного болю й матеріальних нестатків, вона зустрічає свого київського знайомого, колишнього діяча Центральної Ради та Директорії, а тепер такого самого вигнанця-емігранта Василя Короліва-Старого. Вони одружуються, купляють скромний будиночок на околиці містечка Мельник біля Праги – й починають життя спочатку.

ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ

Справжнє ім’я – Василь Королів, Старий – псевдонім.
Народився 4 лютого 1879 року в селі Ладан Прилуцького повіту Полтавської губернії. Спершу навчався в Полтавській духовній семінарії, проте цього навчального закладу не закінчив, його вабив інший шлях служіння людям: не на ниві Божій, а на ниві селянській. Тому перейшов до Харківського ветеринарного інституту, який закінчив 1902 року та кілька років працював ветеринарним лікарем. Василь Королів брав участь в українському національному русі та революції 1905 року. За свою активну громадську діяльність був заарештований і кілька місяців ув’язнений.
Після звільнення вже не міг через заборону поліції повернутися до роботи на селі, то ж зайнявся журналістикою, став активним дописувачем українських газет “Рада”, “Хлібороб”, “Засів”. Кілька років мешкав у Києві, працював у видавництві “Час” і журналі “Книгар”. Але перша книжка цього автора аж ніяк не художня. На основі свого досвіду роботи на селі В. Королів написав порадник з догляду за худобою “Скотолічебник”.
А під час українських національно-визвольних змагань брав участь у роботі Центральної Ради та Директорії, то ж після того як військо С. Петлюри зазнало поразки, а Київ остаточно перейшов у руки більшовиків, В. Королів, як і багато інших українських патріотів, мусив емігрувати – вдома на нього чекав розстріл.
Оселився в Чехословаччині, де кілька років викладав в Українській сільськогосподарській академії, що розташувалася Подебрадах і надовго стала осередком української громади вигнання. Потім працював як художник, розмальовував українські церкви на Закарпатті та виготовляв ескізи листівок. Він відмовився приймати чеське громадянство, бо мріяв урешті повернутися на Україну.
Писати Василь Королів-Старий вирішив здебільшого для найвдячнішої, але найвибагливішої авдиторії – для дітей. 1919 року вийшли дві його книжки: “Слов’янські народні казки” та “Близький Світ: маленькі казочки маленьким діткам”. Він вважав, що для нації, що позбавлена власної державності, виховання молоді – найперша справа, бо тільки так можна зберегти власну ідентичність, уникнути асиміляції.
Того ж року вийшла збірка його оповідань “На зеленому острові” та нарис про С. Петлюру (“Народній Герой Симон Петлюра”: Спроба характеристики), для нас він цікавий тим, що це один з перших творів на цю тему. А вже 1920 року вийшов друком “Чмелик. Навколо світу” – це грубий, на понад чотириста сторінок роман для юнацтва, що розповідає про пригоди хлопця з України, що вирушив на пошуки кращої долі й об’їздив цілий світ, щоб урешті решт знову повернутися додому.
Найвідоміший твір письменника – цикл новел “Казки про нечисту силу” побачив світ 1923 року. Це добрі, ліричні, мудрі та все ж трохи сумні оповідання, що грунтуються на українській міфології.
Далі у творчості митця настає певна пауза. Він мало пише сам, здебільшого допомагає дружині, виступає її першим читачем і редактором.
1937 р. він видає чудову книжечку “Чарівне намисто: світові казки для дівчат”. Ще дві збірки його оповідань “Милосердний Самарянин” і “Згадки про мою смерть” вийшли друком відповідно 1938 р. у Львові та 1942 р. у Празі… Це останні прижиттєві публікації письменника.
Навесні 1939 року Чехословаччина була окупована німецькими військами, а незабаром почалася війна, страшна та кривава. Наближалося Різдво 1941 року… На початку грудня Василь Королів поїхав на кілька днів у Прагу – мав забрати книжки та листівки з друкарні, зупинився у друзів. Та несподівано повернувся додому, привітався з дружиною і впав мертвий на порозі хати. Лікар сказав, що то серцевий напад. Аж через кілька місяців дружина дізналася, що того дня старого письменника допитували в гестапо, підозрюючи у зв’язку з УПА.
1955 року українська діаспора в Канаді видала тритомне зібрання його творів, найповніше на сьогодні.

НАТАЛЕНА КОРОЛЕВА

Саме Василь Королів-Старий заохотив дружину знову взятися до красного письменства. Але вже українською мовою: “У французів багато авторів, авторів оригінальних, а українська література ще вбога…”
Перша публікація українською мовою – 15 січня 1921 р., оповідання “Гріх” у віденсько-українському тижневику “Воля”, відтоді її твори часто з’являлися на сторінках різних українських часописів. Мала проза – улюблений жанр письменниці. В її доробку кілька циклів оповідань: “Во дні они” (1935) – мають в основі Євангельські сюжети, “Інакший світ” (1936) – присвячено таємниці шляхетності людського духу навіть у найважчих життєвих обставинах, “Легенди старокиївські”(1943) – історія Київської землі від часів скіфів аж до козацьких подана через легенди та сказання, вершина творчості письменниці. Частина оповідань і нарисів написано поза збірками, їх окремою книжкою видано не було.
Давнє зацікавлення історією, посилене ґрунтовною професійною освітою, спонукало письменницю спробувати писати історичну прозу. У 1935р. вийшла друком повість “1313” – доля людини, що в жадобі знань погубила душу, одна з перших спроб ввести в український літературний дискурс тему європейського середньовіччя. Саме цей твір приніс письменниці успіх і визнання. Незабаром вийшли друком “Предок”(1937) – роман, сюжетну основу якого становить одна з легенд роду Лачерда, та “Сон тіні” (1938) – повість про життя в Римській імперії часів Адріана.
Остання велика прижиттєва публікація письменниці – роман про Понтія Пилата “Quid est veritas?”. Наталена Королева працювала над ним майже десять років і закінчила 1939 року, напередодні війни. Дивом уцілілий рукопис вийшов друком у Чикаго 1961 року. Повість про пророка Мойсея “Мезу, жрець єгипетський” загубилася під час війни.
Після ІІ світової війни на письменницю чекала тяжка доля – вже немолода жінка, слабкого здоров’я, самотня: чоловік загинув, друзі також – або на тому світі, або ж емігрували в ще дальші світи, дітей Бог не дав… В соціалістичній державі через аристократичне походження її позбавили пенсії, то ж вона змушена була заробляти на прожиття часом уроками мов і музики, а часом як прибиральниця. Та головне – її не друкували. Намагання встановити якісь зв’язки з Києвом – видавництвами, Спілкою Письменників, Інститутом літератури – залишилися безуспішними. А з початком холодної війни спілкування з заокеанськими державами стали непостійними.
Попри те Наталена Королева писала. Вона завершила книгу спогадів ”Шляхами і стежками життя”, написала продовження твору “Сон тіні” – “Останній борг” та повість про мандрівних митців “Місячні Арфи”, що й досі ненадруковані, дещо незакінченою лишилася повісті “Сестра” (продовження “Без коріння”), яка ґрунтується на спогадах про роботу сестрою милосердя, та “Золоте серце”.
Померла письменниця 1 липня 1966 року. Її архів зберігається у Празі.

ДОРОГА В УКРАЇНУ

Тільки наприкінці 1980-х у Великій Україні дізналися про це письменницьке подружжя.
До 100-ліття з дня народження Наталени Королевої Спілка Письменників України провела літературний вечір, статті про неї з’явились у провідних часописах (“Жовтень”, “Українська мова і література в школі”, “Радянське літературознавство”, “Молода гвардія”, “Літературна Україна”). У 1991 р. Видавництво “Дніпро” у серії “Бібліотека історичної прози” видало однотомник Наталени Королевої, до якого увійшли “Сон тіні”, “1313”, “Предок” і “Легенди старокиївські”. Кілька оповідань включено до антологій “Дерево Пам’яті” та “Українське слово”. Роман “Quid est veritas?” видрукував “Всесвіт” на початку 1990х.

Не щасливіша доля творчого доробку Василя Короліва-Старого. Хоча його “Казки про нечисту силу” введені до шкільної програми за 5 клас, прочитати дітлахам або педагогам їх ще донедавна було ой як нелегко, бо виходили вони в Україні аж у 1990 та 1992 роках. А нового перевидання зазнали тільки нещодавно – у 2005 р. це зробило видавництво Товариства “Просвіта”, а у 2006 р. – “Школа”. Також у бібліотеках можна пошукати збірку “Чарівне намисто” 1992 року видання. Натомість інші твори митця – оповідання, спогади та роман “Чмелик” – пощастить потримати в руках лише відвідувачам Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського в залі україніки…
Сподіваймося, що колись ситуація зміниться на краще й ці двоє вигнанців таки повернуться до України. Вони бо писали для українського читача. Особливо важливо для нас, коли нині так бракує доброї української релігійної прози, щоб на наших книжкових полицях були їхні твори на біблійні сюжети та з історії Церкви.

2006 р.. січень

До уваги читачів пропонуємо уривки з повісті Наталени Королевої “Без коріння”(Життєпис сучасниці). В основі твору – спогади про півторарічне перебування письменниці в Києві під час навчання (1904-05рр.), проте оповідь ведеться від третьої особи (Ноель – лагідне родинне наймення письменниці). Твір було написано в середині 1930х років і вперше опубліковано на сторінках часопису “Дзвони”. Повість була прихильно прийнята читачами й 1936 році вийшла окремим виданням у Львові. Наприкінці 1950х письменниця переглянула та відредагувала свій текст. Він побачив світ уже по смерті мисткині, 1968 р. в Огайо, коштом Українського лікарського товариства Північної Америки в пам’ять її участі в роботі Червоного Хреста. Текст подаємо за цим виданням, зберігаючи особливості правопису авторки.

ПЕДАГОГІКА
Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкої для европеїзованого вуха московської мови. Ноель дуже намагалась, а проте розуміла дуже мало. Ще менше розумів її навчитель, коли вона висловлювала за ним дивовижні для неї комбінації звуків, що творили тут звичайні слова, додаючи до них часом і “коментарії”, надхнені дотепною Марусею, яка швидко вправлялась у французькій мові. І ті, немов лапаті ”пожайлуста”, клесуваті “взаїмоатнашенія”, повзаючі “полєзності” й мов позакручувані та мов у вузли пов’язані “удовлєтворєнія” та “законосообразності” творили в її розвиненій фантазії химерні зоологічні чи ботанічні зображення, неначе ті абстрактні поняття були назвою кумедних чи страховинних звірят і рослин. Коли ж приходила на поміч Маруся, що годинами сиділа, вишиваючи, в Ноеленій кімнаті, – тоді з її “дешифрування” виростали вже неабиякі нісенітниці, що приводили навчителя – чистої породи Москаля, – у правдивий жах.
– “Цвєлі, цвєлі цвєткі і пабльоклі” – переписувала в десятий раз Ноель, заглиблюючись у містерійну премудрість, пов’язану з рогатою літерою “h“, потім тяжко зідхала, намагаючись поправно вимовити:
– “Цвеле, цвеле, цвецеле”…
Маруся хвилину вслуховувалась в Ноелин монолог і по менторськи виголошувала:
– Але, де там! І що бо ти, сестро, цвенькаєш? Ану, прокажи ще раз…
Дві темноволосі дівочі голови схилялись над “общєй тєтрадью” (зшитком для вправ) і після різних спроб і дебат Маруся нагло розцвітала:
– Та он воно що! Насилу здогадалась! Репете! (Говори за мною):
– “Цвірінь, цвірінь, голоцуцики! Тай подохли”! От тепер це – ясно!..
Але ж учителеві ставало “зовсім не ясно”, що він мав робити: плакати чи реготатися, вправляючись із такою ученицею. Та – платня була добра, учениця явно намагалася збагнути всю ту “бездну премудрости” й ті неймовірні “парафрази” висловлювала цілком бона фіде, а тому він не відмовлявся. Коли ж товариші, студенти-філологи розпитували його, який має заробіток? – відповідав цілком серіозно:
– Навчаю молоду Абесинку нашої мови. А потім ще додавав: – А порозуміваємось “на зулу-кафрському нарєчії”.
А проте, коли вже у вікнах Ноеленого покою показалися спочатку зім’яті й іще липкі від запашної смоли яснозелені каштанові листки, – вона вже вправно читала кирилицею.

М. В. ЛИСЕНКО
Стати ученицею Миколи Віталієвича й утриматись на тому становищі довший час, було зовсім нелегко. Бо ж Лисенко, одинокий із професорів музики в інституті, мав право сам собі вибирати учениць, тоді, як іншим їх просто призначали згори. Лисенкові подавали списки нових інституток, а він, не бачивши їх раніш, відзначав у тих списках прізвища вихованок, що їх погоджувався вчити. Одначе це було без гарантій, що вибраних учитиме він аж до кінця шкільного року; часами після якоїсь лекції Микола Віталієвич повідомляв директорку, що він відмовляється вчити ту чи іншу дівчину.
– Не здібна? Не хоче працювати? – допитувалася директорка.
– Ні, я цього не говорю, – делікатно відповідав професор, – тільки не можу її вчити я. Хтось інший напевне…
І ученицю “передавали” іншому.
У чім був секрет тих незрозумілих “примх” славного музики, – ніхто не знав. Одначе жартували, що Микола Віталієвич учить тільки гарненьких учениць. Та це не була правда, бо ж вибирав він позаочі, мав між вибраними і справді негарних, нарешті ж, у молодших літах навряд чи хто міг враз, між однією і наступною лекцією так споганіти, щоб утратити шанси вчитись у Лисенка. Так само не мало підстави припущення, ніби він вибирав собі тільки найздібніші та найретельніші. Бо ж тоді Ноель напевне не була б між його ученицями. Таки не раз і не два доводилося їй чути від учителя:
– Ой ледача ж ця дівчина! Ледача…
Та ж, згадуючи про це вже по багатьох роках, коли в світ прийшли нові ідеї й нові слова, зрозумілим стало, чим кермувався Лисенко при своєму “штучному доборі”. Витовська, Тарнавська, Сваричевська, Драгомірецька – ось прізвища інституток, що вчились у Лисенка. А між ними не можна було знайти жадного суто московського чи німецького, дарма, що саме тих в інституті була велика більшість.
Лисенкові лекції відбувалися не в класовій кімнаті, а в першім покою інститутської книгозбірні. Була це велика, півпорожня світлиця. В одному куті – полиця зі словниками та іншими інформаційними книгами, у другому – рояль. Крім того – стіл та стілець бібліотекарки. Замість неї на час Лисенкових лекцій сиділа, плетучи панчоху або шаль, премила, наскрізь білоголова, вся цілком старовинна постать – Олександра Максимівна, не то – Новицька, не то – Савицька. Мала вона тільки той обов’язок, щоб, як каталізатор, бути приявною на лекціях Миколи Віталієвича, і нічого більше. Чому, коли у нікого іншого з професорів не бувало такого “присяжного свідка”? Найпевніше, що була це форма своєрідної “цензури” чи догляду за “сепаратизмом”, або принаймні за його “тенденціями”. Якщо це справді було так, то треба зазначити, що “цензор” дуже мало надавався до своєї функції, бо до Олександри Максимівни Микола Віталієвич здебільшого звертався по-українському й дуже з нею приятилював…
Ноель швидко повернулася з нотами, але, як звичайно, прийшла на лекцію не підготовлена. Професор помітив це з першого акорду. Напевне вже раніше був чимось роздратований, бо зненацька розгнівався на свою ліниву ученицю.
– Та, що ж ви власне робите? Хіба ж ви не мусите вправлятися щодня? Ну, що? – Він діткнувся до теки, повної всяких нот. Та ж мабуть тека була не зав’язана, бо вона розтулилася і з неї пташками полетіли по бібліотеці білі аркуші. Микола Віталієвич підхопив деякі з них. У його очах з’явилось здивування, що враз перейшло в лагідний приязний настрій.
– То ви це співаєте? – запитав він, несподівано звернувшись до Ноель по-українському, тримаючи в руці власну композицію “На що мені карі очі?” За нею вийняв із купи нот, переважно еспанських, знов своє “Ой одна я, одна”, Переглядаючи далі, знову натрапив на українські тексти.
– Так ось чим, панночко, бавитесь, замість студіювати вправи, – уже жартував маестро. – А я бачу: ледача чужинка, дарма, що чорнобрива. І ви читаєте по-нашому?
Ноель, усміхаючись, хитнула головою.
– Ну. Заграйте ще раз.
Тепер схвильована несподіваною пригодою та милою ласкавістю професора, Ноель ще дужче почала збиватись у такті, хоч загалом легко й швидко “читала ноти з аркуша”, що й бувало головною причиною її непідготовленості до лекцій. Микола Віталієвич, помагаючи тримати такт, підспівував без слів мелодію п’єски. За якусь хвильку він відкинувся на спинку стільця й заспівав словами:
– “Зоря з місяцем над долиною зустрічалися”…
Ноель обернулася й побачила, що її професор заплющив очі й співав, пишучи пальцем у повітрі невидні ноти. В першій хвилині не догадалась, що маестро виборсався з марудної шкільної праці й полинув
…“на Пегасі невговканім аж там,
Де мрія сяйвом скмибарвним світить,
Де із землею небо єдниться
І де не знаєш, що є, а що – сниться”…
Але ж потім поглянула на Олександру Максимівну й зрозуміла…
А тим часом Микола Віталієвич легенько відсунув ученицю від рояля, взяв акорд і заграв нову, прекрасно-трагічну мелодію з обірваними акордами.
…”До білої зорі дожидалася… Не діждалася”…
Півгодина скінчилася. З-за дверей виглядала вже чергова учениця, що мала грати далі Миколі Віталієвичеві. Та ж він зупинив свою гру, попрощався з Олександрою Максимівною, потис руку Лячерди та, перепросивши ученицю, що чекала черги, пішов до виходу, похитуючи головою.
Так Ноель була приявна при народженні прегарного романсу.
З того часу Микола Віталієвич ставився до Ноель, як до знайомої. Розпитував про родину, про її походження, про те, де і як навчилася української мови, а одного дня приніс їй написані власною рукою ноти – “Зоря з місяцем”. У горі був напис: –“Моїй учениці”.
Ноель зберігала Лисенків автограф серед своїх улюблених зшитків аж до війни…
Що любі речі?…
Нема вже давно й любих, любих людей… Залишаються тільки самі згадки. І ця…, що її так хочеться кинути пелюсточками запашними з далекого далека, мов скромну жертву на могилу Вчителеві.

Різдвяні Свята*

Нарешті надійшли різдвяні вакації. Ноель знову опинилася «вдома». І хоч там мало чим був їй ближчий той «свій» дім, але ж у цих «надземних криптах» була вона принаймні незалежніша та мала бодай дві близькі істоти. Були це Люїза, що приймала життя однаково, як і Ноель, та Маруся, в якій вона чула щирість і відчувала щось, коли не цілком «своє», то принаймні не чуже. В зустрічі з Марусею незмінно виринало щось подібне до забутої пісні, приємної й солодкої, – але якої не можна було ні докладно пригадати собі, ні цілковито забути.
Вертаючись, думала про батьків. До батька відчувала повну симпатію й пошану та була йому вдячна, що не накидає їй свого батьківського авторитету. А мачуха?.. Ну, мачуха була – велика перешкода. Ніби якась висока, холодна кам’яна стіна, що несподівано стала їй на дорозі. Обійти того муру тепер Ноель ще не могла. Розбити – тим більш. Але, коли настане відповідна хвиля, доведеться той мур «перескочити»… Отже тоді доведеться зробити сильний розгін до того скоку… Але ще не тепер. Тепер же дійсністю були Різдвяні свята. І навіть ці перші свята «вдома»… мусять же вони принести якісь радощі. І Ноель щиро тішилася.
Але трапилася несподіванка. Вдома не застала вона батьків: belle-maman ще перед трьома днями виїхала до Монте-Карльо, а тато вчора подався до маєтку на полювання. Не було вдома й «Марі-Андре» : вона дістала відпустку й поїхала кудись на село.
– А ти собі запам’ятай, Наталенко: «Баба з воза – коням легше». Та ми й самі вшкваримо таке свято, що аж закаблукам буде парко… «Дам лиха закаблукам, дам лиха закаблукам, дістанеться й передам…»– виспівувала задоволена Маруся.
– Ce q’on va s’amuser! – обнімала й лащилася мадемуазель Люїза, показуючи отримані різдвяні подарунки від Ноелених батьків. – Але таки найліпший подарунок, що вони лишили нас на свята самих.
– І я кажу: будемо колядувати зрання до вечора, – притакувала Маруся.
– А, правда, – погоджувалася Люїза, – ми зробимо прекрасне тріо коло вертепу, як у нас, у Провансі…
Але ж із подарунками дістала Ноель і лист, а в ньому мачуха домагалася, щоб Ноель обов’язково провела Свят-вечір у Сулимів, бо їм уже це обіцяно. “Родина ця бездоганна, – писала вона, – і тобі вийде на користь перебувати якийсь час між ними, – бо Віра ще й твоя товаришка, тепер – бідна – тяжко хвора. Це дає тобі змогу згадати на свій манастир та взяти на себе ролю доброго самарянина”.
– Обійдеться й без Сулим, як циганське Різдво без марципанів, – ураз вирішила Маруся. Нумо ліпше вчитися колядок… – і вона повною силою низького контральто затягла:
Дівка Маринка по воду ходи-и-ла,
Святий вечір, добри-ий вечі-ір!..
І мадмуазель Люїза також умовляла Ноель лишитися вдома на Свят-вечір. Але по заході сонця Сулими прислали по неї колясу. В листі ж була дописка немічної подружки. «Будеш себе почувати в нас, як удома», – писала Вірочка.
Ноель усміхнулася: «Певне, що так, як і «вдома». Буде так само чемно, буде так само… нудно… І так само згадають про все конечне, але не згадають, як не згадали й батьки, що завтра її – Ноель – іменини…
Так Маруся лишилася вдома сама.
У Сулими, крім хворої Віри, яку принесли до вечері в кріслі, було ще чотири доньки.
– “Як п’ять дочок мати, то краще й не жити!” – часто підспівував їхній татко за Марком Кропивницьким, але ж це було тільки улюблене й кольоритне мотто. В дійсності він любив усі свої доньки, як і свою високу та кощаву дружину, що, проживши півжиття в Києві, майже нічого не втратила зо своєї англійської вдачі й зовнішности. І вдома всі притримувалися англійського «тону». Тому й Свята Вечеря почалася квартетом англійського різдвяного хоралу, як годилося на Christmas , відзначений букетом гостолистника й омели, що був підвішений під лямпою над столом їдальні. Такими китичками з червоними ягідками були прикрашені й усі прибори. Це було на честь господині.
Але ж не забули і про господаря. На трикутному столичку-поличці “на покутті”, під образами в золочених шатах стояли на сіні миски з кутею й узваром, прикрашені маленьким “дідухом”, перев’язаним блакитною стрічкою. Серед стола велика миса, повна пирогів, за які на початку вечері сховався господар Микола Миколаєвич і, “як закон велить”, відбув традиційний діялог із дружиною й дітьми.
– Чи бачите мене?.. – Дай же Боже, щоб за пирогами…
Хтось чхнув. Це був сигнал, щоб роздавати подарунки.
Коли вже всі втомились їсти безконечну кількість “обрядових” страв, увійшов старший лакей без тарілок у руках і щось потиху сказав Миколаєві Миколаєвичеві. Господар, весело посміхаючись, вибачився і попрохав перейти до великої залі, що вся була залита світлами з великої, розкішної ялинки.
Відчиненими наростіж дверима в прихожу – влилася ціла хвиля звуків: сміх, вітання, гомін молодих голосів, шелест шовку. У залю вступив майстерно замаскований довговолосий козак, із прозорими великими віями. Був це “Вій”, що привів із собою цілу зграю постатей, щоб вітати господарів із Святами.
– “Ряжені, ряжені!” – раділи всі дівчата несподіваним гостям, називаючи по-московському маскараду.
– Колядники! – поправив “спудей” Могилянської Академії в оздобленому золотом контуші.
А “Вій” представляв приявним:
– Мої джури: Козак Мамай, Бассаврюк… Панночка в Замку… Горда Полячка… Андрій і Остап…
– Чомусь не бачу старого приятеля, Тараса Бульби? – відразу справно зачав господар.
– Занедужав, бідолаха, – доложила баба Риндичка, притримуючи за пазухою свитки в’язанку бубликів і горілчану пляшку. – Ще зранку наївся куті, не витримавши до зорі, от і “йойкає на .. серце” вдома… Дозвольте, пане господарю, поколядувати…
Хтось присів до рояля й добре дібраним хором пролунало:
– “Добрий вечір тобі, пане Господарю…
Радуйся…
Поважну колядку всі слухали серед урочистого спокою. Але тільки вона скінчилась, виступив наперед Козак Мамай:
– Мені ваша сумна! Послухайте моєї! – і затягнув високим, дзвінким тенором:
– “На синьому морі
Під припічком долі…
– Де куца собака обметицю їла, – підхопив круглий Бассаврюків бас, а за ним увесь хор колядників:
– Де не взялася з помийниці супротивна хвиля,
Тому куцому собаці хвоста відкрутила…
І знову продзвеніло тенорове Мамаєве сольо:
– А я сильно ізлякався…
Хор продовжував:
– На темнії луги, на густі ліси, на дикі степи,
І на піч у куточок сховався.
Через комин поглядаю:
Там вареники-невільники в сметані потопають,
А я до них велике милосердя маю –
В бездонний глечик усіх повкидаю…
Вибухи сміху за кожною новою фразою, прекрасна інтерпретація, щировеселі пустощі колядників витворили в освітленій залі справді небувало-веселу наладу. Оля Сулима, добра піяністка, підсіла до рояля й заграла улюблений тоді вальс “Дунайські хвилі”. Кілька пар заточилося по залі. Але до піяніна підійшла Риндичка, якийсь час уважно оглядала інструмент, поглянула й за нього й під нього, а потім торкнула пальцем у плече Олю:
– Панночко! А може б і я втяла щось на цій штукерії?.. Дозволите?
Оля з радістю уступила місце, а Риндичка вже розвішувала на свічниках рояля свої бублики і, підтягши спідниці, щоб добре поставити ноги на педалі, з місця вправленою рукою з повною силою почала бравурну мазурку з “Копелії”. Коли ж у танку перейшло кілька пар довгу залю, Риндичка взяла кілька невтральних акордів і перейшла на палкий пориваючий до танцю гопак.
Козак Мамай із панночкою, що була одягнена в срібний кунтуш і прибрана безліччю намиста вискочили на середину залі. Всі вп’ялили очі у граціозну пару… Але враз у прихожій – у якій двері лишилися відчинені й звідкіля виглядала всякі “домочадці” й частина слуг, – розтяв повітря різкий дзвоник. Риндичка нагло урвала гру. Господарі й гості дивилися на двері, що їх відчиняв лакей. Але замість сподіваної нової групи колядників, у дверях появилася висока постать популярного в Києві хірурга Гната Маковського, власника найліпшої київської лічниці. Всі на мить замовкли, – такий незрозумілий мав він вигляд: без шапки, без кожуха й навіть без жакета, в самій камізельці.
Микола Миколаєвич кинувся до нього, відразу зрозумівши, що тут не жарти.
Доктор привітався загальним поклоном і, перепросивши, оповідав:
– Маю я в Юріївській лічниці двох тяжко недужих. Коли вийшов звідтіль, то в темному провулку підступили до мене три осібняки й домагалися, щоб я “купив у них моє футро”. Отже, це вже втретє цієї зими. Було до вас найближче… Тож прошу ласкаво, позичте якусь одежину, Миколо Миколаєвичу.
Тим часом Риндичка витягла з кишені пенсне і, скидаючи маску, говорила:
– А чи не простудила вас, товаришу, така несподівана хірургічна операція. Я, хоч і абстинент, але раджу вам насамперед коньяку!
В одежі баби Риндички був замаскований не менш знаний у Києві доктор Модест Левицький, відомий письменник…
Коли враження з пригоди доктора Маковського трохи затерлося, – колядники почали прощатись:
– На нас чекають на Катерининській, у Тарновських-Забело. Мусимо поспішити…
Попрощалися з гостинними господарями і Ноель та мудмуазель Асту, пам’ятаючи, що вдома сумує сама Маруся.
Але Маруся не сумувала. Чекаючи на їхній поворот, вона ладила другу багату кутю в кімнаті Ноель. Була тут і маленька «звізда» на взірець тих, що цієї ночі носили колядники по селах, була й звичайна пшенична кутя з медовою ситою та всякі солодощі, маківники, горіхи, насіння…
І Маруся докладно розповідала, як відбуваються на селах Різдвяні свята, і співала колядки. Але Ноель і Люїза почувалися трохи втомлені, тому в хаті запанував спокійний, навіть елегійний настрій.
– Ах, – зідхнула й завжди весела мадемуазель Асту. – Цю ніч і в нашім Dieu-le fit проводять винятково... — І вона почала оповідати про звичаї в Провансі...
— Хочете? Розповім і я вам про одну Різдвяну ніч, що залишила в мені незабутнє враження, — сказала Ноель. — Ось ти, Марусю, розповідала про "вертеп". Так там грають ляльки, а я бачила правдивий "живий вертеп", де грали живі люди, можна сказати, ціле село. Минулого року ні я, ні моя найближча приятелька Нієвес Гонзалес про їзду додому на свята не могли й думати. Щодо мене, ви знаєте, чому, а батьки Нієвес живуть аж у Бразилії. До того ж і в неї, як у мене, нема рідної мами, тільки дуже гарна bellе-mаmаn . Між іншим, мабуть воно так добре й назвали французи мачуху, що її краса буває найважнішою прикметою й причиною, чому вона стає за матір чужим дітям…
Ноель трохи задумалась. Але за хвильку вже продовжувала оповідання, як одна з подружок, Арієта д’Ескад, запросила їх обох на Різдвяні свята до маєтку своїх батьків, де їхній замок був у Високих Піринеях, близько Карпентра...
— Карпентра? — здивувалася мадмуазель Люїза. — А знаєте, медам, я пробула в Карпен¬тра майже цілий рік. І також бачила там Різдво...
— Ну, розповідайте вже хоч обидві далі, — нетерпеливилася Маруся.
Ноель розповідала.
— Не було там ні снігу, ні морозу, ні голих дерев, перемішаних із чорними силюетами, вкри¬тих жалобою ялин. Не було там ні важких кожухів, ні отих страшних гумових кальошів, по¬обшиваних смушком, ані саней, ані совгів, ані червоних носів та відморожених вух. Тепле-претепле повітря, напоєне запахом евкаліптів. А крізь той гіркаво-смолистий аромат уже вчува¬лися солодкі пахощі мімоз та помаранчевого цвіту. На світі ж, що увесь — як суцільна прозора блакитна казка, ніби не існує нічого іншого, як тільки пастухи та зорі. Їх бо тільки й видко довкола: перших — по сході, других — по заході сонця...
— Так, так, — втрутилася Люїза, — це, дійсно, така блакитна країна, що оспівана Метерлінком у "Синій пташці"... Там — повно усміху й погожих радощів...
— Ах, хотіла б і я там колись побувати, — зідхнула Маруся. — Та, де там. Розповідай, Наталенко! — і вона притулила до Ноель свою заквітчану голову.
— В тамошніх селах, що приліплені, мов вулики диких бджілок, до кам'яних скель, уже довгі сотки років святкують Різдво Христове однаково, може вже з тих часів, коли серед тих пастухів жила ще "Народжена на Різдво", моя свята патронка – Наталена… Її день завтра, — продовжувала Ноель.
— Я це пам'ятаю, — сказала Маруся.
— І я теж, — додала Люїза. — Але оповідайте.
— На час "пастушої" Служби Божої опівночі на постеленій у храмі соломі положили живу людську дитинку, наймолодшу в селі. Завинута в пелюшки, заквітчана свіжими цвітами, зеленню та стьожками, символізує вона Народженого. Щаслива мати дивиться сяючими очима на своє дитятко. Бо ж знає добре, що від нині воно має на собі Боже благословення і щастя для нього забезпечене на ціле дальше життя. Таж не тільки ті двоє мають що робити біля Вифлеємських "яселець", — кожна сільська родина виряджає до них бодай одного свого члена. Он попереду стоїть "старший пастир". У нього в руці тонка, мережана, золота зоря-звізда. За ним — живі, правдиві ягнятка...
— У церкві? — скрикує здивована Маруся...
— Атож! Вони чисто вимиті, розчісані, мов забавочки, прикрашені різнобарвними стрічками та обвішані переливчастими дзвіночками, що ввесь час акомпанюють врочистим співам людей. Часом якесь і замекає повним голосом… Але того вже пильнує цілий гурт хлопчаків-підпасичів, що з сопілками стоять довкола череди й під час Служби Божої грають перед яслами свої гірські свіжі мелодії. Також на показному місці стоять рибалки з живими, свіжо зловленими рибами, що виблискуючи сріблом, тріпочуться в перекиненій на плече сітці.
– З-за плечей типової селянки з бронзовим обличчям – «Magalido» , що ось тільки злізла з прикрашеного ослика, виглядають усміхнені дівчатка. «Ґвардіян» із Карамаґи, що пасе там свою череду рогатої худоби, так вичистив відзнаку своєї гідності – срібний тризуб на високому держалні, що його три гостряки виблискують, як вогники свічок. Три східні володарі, маги чи мудреці, у своїх високих тіярах почувають себе тут «цілком як удома». Плащі тих володарів із численними прикрасами – не підроблені. Це цінна спадщина по прадідах, що її передають із роду в рід. І родина, яка зберігає таку посвятну річ, пишається тим, що «їхні плащі куди ліпші, багатіше прикрашені, як по деяких сусідніх селах». Є тут і легендарна красуня, яку особливо люблять…
– Це ви про Савську Царицю – Reїna Saba? – запитала Люїза. – Вона зі своїм почотом дівчат робила на мене найбільше враження. Ах, яка була гарна перед трьома роками! Звала її Оліва… – Oliva la Roziere.
– Оліву бачила і я в тій ролі. Ще у минулому році вона була дуже гарна та цілком молода. Пригадуєте, як у супереч усім історичним вказівкам цю орієнтальну володарку прикрашає середньовічний hennin у формі високого стіжка, з якого спливає довгий прозорий завій на оздоблену гермелінами…
– З білих кроликів, щоправда…
– Але так гарно криє сукню з рясними спідницями та тісним корсажем…
– А від нього спадає додолу такий чудовий філіґрановий пас та омонієра…
На хвильку дівчата заглибилися у деталі туалету Савської Цариці, але їх перепинила служниця Юля.
– Чи ще чогось бажають панночки? – спитала вона.
– Ні, ні, – замахали всі руками.
– То, може, дозволили б мені піти на нічну Службу Божу?
– Само собою, йдіть, Юленько, а слугам скажіть: хто лишається вдома, може лягати спати, ми вже нікого не будемо потребувати…
– Фу, як добре відпочити без слуг! – засміялася мадемуазель Асту. – Ну, так…
– Савська Цариця пішки до церкви не приходить: вона й увесь її почет приїздять верхи на конях. За Савською ж Царицею тягнуться Маври та Мавританки, забувши про те, що вони – «невірні». Цих також приїздить на конях сила, при чому на коні звичайно сидить двоє: кожний чорновусий Мавр везе перед собою в сідлі загорнене в біле покривало Мавританку…
– О, добре вони далися там у знаки! – перепинила Луїза. – Бо ще й нині діти навіть співають там пісеньку про пам’ятний декрет, що його оповістив маврський король «рівно в п’ять годин»…
– Ну, далі, далі! – просила Маруся.
– Що ж далі?.. Коло Маврів – найправдивіше костюми мають «невірні», бо це живі, теперішні, гітани та гітанки, такі, як вони і нині скрізь по цілій Еспанії. У циганок дивно виглядають їхні голови, заквітчані червоними й жовтими гвоздиками, але не так, як роблять скрізь, що квітки власне лежать на волоссю віночком, ні: у них квіти застромлені на довгих стеблинах, немов вони виростають із голов, як із вазонів…
Маруся щиро розсміялася.
– А я же старші люди? – спитала вона.
– А, старші – ті на цей святковий день зберігають свої дорогоцінні старо-еспанські одяги…
– Бо ж вони також добре ще пам’ятають, що аж у ХVІІІ-ім столітті прилучили їх до Франції, котра «десь там далеко!» – додала Люїза, – а тут для них «своя» земля, свої й звичаї, своя й мова…
– До ясел приходить і стародавня Сивіла зо смолоскипами та сувоєм своїх пророцтв про народження Ісуса Христа. За нею – когорта опалених сонцем бравих римських вояків-леґіонерів. Це – туземне парубоцтво. Нарешті, з’являється в церкві сам Цезар.
– Здебільша це буває Марк Аврелій. Я ж бачила разом двох – Аврелія й Антонія Пія, – додала Люїза. – Зрештою, зайво питатись у люду про історичні події, що в’яжуть його з цими імператорами: факти вже затер час. Одначе пам’ять про ті особи живе, і для всього населення то «наші люди», «наші імператори». Ще б пак: у кожному бо селищі чи містечку, як часто й у нас, стоїть якась давня пам’ятка: руїна храму, статуя, арка, що й досі проголошують «Gloria Romanorum». Нарід пишається тією славою, що здобули його пра-прадіди – римські вояки. Тут оселилися вони з жінками та родинами, згідно зо староримським звичаєм, у таборах-селищах.
– І от, коли вже всі в церкві, – урочисто виголошує пан-отець: «Північ, християни! Христос народився!..» Тоді дзвонять дзвони, співають хори сопілок і розрадувані люди. Ах, як же це гарно!.. З тією піснею підуть і всі з церкви, несучи радісну новину довкола. Пастухи і Маври, і маги, і селяни-верховинці, такі піренейські гуцули…
– Але ж у церкві лишиться до ранку «почесна варта», – додала Люїза. – Так, так. Дитину з ясел візьме щаслива мати, натомість над яслами поставлять серед безлічі свічок монастранцію з Найсвятішими Тайнами. Навколо стають не діти, не якісь там міністрати чи немічні бабусі… Ні, там лишається «при колисці Христовій» цвіт села – найкращі з юнацтва та мужі, здібні носити зброю. І ці римські вояки, пастирі та ґвардіяни, триматимуть «лицарську варту», то молячись уголос, то – напереміну – співаючи колядки… – Люїза відкинула голову на подушку канапи й задумливо додала: – Народові, що зберіг у крові поганську любов до форми, в душі ж має прищеплену Еспанією містику, однаково потрібні і живий символ – жива дитина, і містичні Найсвятіші Тайни. Однаково ясно бачить він Христа-Спасителя і в білому кружальці Найсвятіших Тайн, і в безгрішній ще людській лялечці…
– І скільки має він у цім світлої радости! – вела далі Ноель. – Бо ж він усією душею переживає незабутню для людства Святу Віфлеємську Ніч, про яку, йдучи з гір, пастухи й Маври, Сивіла й Цариця Савська з обома римськими імператорами співають повним серцем радісну новину: «Христос народився!.. Мир і спокій людям доброї волі!»…
Всі замовкли, задумавшись над тими вічними, глибокими словами… Перша отямилася Маруся…
– От як це гарно! – сказала вона. – Але ми так заговорилися, що може й у нас уже північ… Я ж приготувала для ворожби й віск, і оливо – ось піду, засвічу свічки, а ви гасіть там лямпу й переходьмо сюди…
Тим часом Люїза, розхвильована згадками, тихо співала рідну колядку:
Святий Йосиф гнівається,
Що той пекельник
Прийшов і відкрив крамничку
Перед його вертепом…

Києво-печерська Лавра
Не знати, з яких часів, у тих днях вихованки, що закінчили науку, щорічно традиційно відвідували Лаврські Печери, Братський Манастир, Манастир Видубецький і славний Межигорський Спас над Дніпром за Києвом.
Ще в тих днях усі вони мали на собі темно-зелений однострій. Але відношення до нього різко змінилось. Ще, як давніш, виходили з інститутських стін парами у рядах, але вже за мальованою брамою Києво-печерської Лаври вихованки почувалися прогульковцями, туристками, а не школярками.
У “ближніх пчерах” ченці роздали всім учасницям прогульки воскові свічечки. Чернець розсвітив свою від лямпади, а потім кожній передавав “вогника” від своєї. Почався довгий похід під землею. Пахло вогкістю, ладаном і свічковим згаром. Гарячий віск капав на руки, маленькі, немов м’які язички свічечок тьмяним німбом огортали постаті і вливали в душу містичну шану до святого місця: бо більш, як сімдесят Святих Угодників – говорив чернець – відпочивають “сном праведним” у цих підземеллях. Дехто з них знайшов тут своє тихе пристановище ще в татарській добі…
Важко човгали тяжкі чоботи на чернечих ногах. Лунав глухий голос, що називав наймення за наймення.
– Святий Прохор “Лебедник”… Не мав що дати вбогим, бо сам не посідав нічого на світі цім. Але з ласки Божої пік хліб із лободи, коли люди з голоду гинули, і тим хлібом годував, мов справжнім, убогий люд хрещений… Як справжнім, – бо ж перестали люди вмирати, насичувались…
– А тут – святий Пимен Многоболісний. Із дитячих літ усе нездужав “болізнями многими, премногими”. Дня єдиного не був не слабий. Аж перед смертю раптово від усіх хворіб зцілився, вийшов із келії і всі келії обійшов, з усією братією попрощався. Еге ж… а повернувся до своєї келії, – то як тільки ліг, зараз і віддав Богові духа. Підходьте, дівчатка, поклоніться святим мощам…
Із ковтка-черпальця у формі хреста подавали напитись води, прозорої й холодної.
…Так багато було наймень, гробниць і саркофагів, оплетених зворушливою тайною давніх легенд, що Ноель малощо затримала в пам’яті…
Помолились у “печерній церкві”, такій неподібній до тих стародавніх римських катакомб, що недавно перед тим зробили на Ноель незабутнє враження. Там вона все чекала зустрічі з тінями святої Агнеси та св. Цецилії… Але ж і тут було щось, що робило дуже близькими до тих римських ці екзотичні гробниці. І тут, як і там, повітря було напоєне глибокою чистою вірою; і тут, як і там, ця віра підносилась із безодні людської немічності до Божого Світла…
Вийшли на земну поверхню. Крита галерія провадила тепер до печер “дальніх”. Піддашшя тяглися глибокою долиною, повною землі й цвітучих дерев. Це був чернечий овочевий сад.
– Криниця св. Антонія Печерського, – показав чернець на білу невеличку каплицю, з сяйливим золотим хрестом над нею.
Ноель видавалось, що вона химерно трапила на збільшену до природніх розмірів заставку-мініятюру, де фантазія майстра-ченця втілила в одно і уяву раю, і земську тишу тієї “пустині”, що по ній тужить захоплена Божими речами людська душа.
Вже сильно втомились. Боліли ноги, трохи хиталось у голові, хотілося їсти й чавила духота. А все ж бажала не одна, щоб той день був якнайдовший. І – нова несподіванка: інституткам подали правдивий чернечий пісний обід за довгими столами, під старезними деревами, на манастирському дворі.
Ченці в синіх попередницях принесли гори чорного хліба й дерев’яні ложки з вирізбленою рибкою на держалні.
Смачний був той пісний борщ лаврських монахів з оливками та грибами. Та й позолочена майстерним смаженням на олії якась велика риба, – бо шматок її вкривав цілий таріль, – смаком не вступалася перед борщем. На столах з’явилися великі скляні жбани з темним, іскристим квасом, що був приємно холодний і щипав за язик.
– Пийте, дівчатка пийте! – припрошував старий чернець, доливаючи склянки. – Потім, – усміхався добряче, – продрімаєтесь у садочку на мураві. Тільки ж – далі радив, жартуючи, – не співайте надто голосно: адже – тут манастир!
Але ж жарт-жартом: від того квасу, чи може від сонця, весни й радісної тиші довкілля, – хотілося й сміятись і співати. А декого втомленого й до сну хилило.
Ноель сподобалась ложка з рибкою: чи не можна було б таку купити собі на пам’ятку? Ініціатива враз найшла багато прихильниць, і за хвилину чернець приніс цілий кошик нових ложок, за які заплатила гуртом клясова дама.
Інститутки вже “освоїлись” у манастирі. Видко, що й ченцям ті гості не набридали. Тож один піддав думку, щоб поглянути на годівлю коропів у манастирських ставах. Узявши ціле відро вареної гречаної каші, попровадив він інституток до ставів. Там, над першим ставом був дерев’яний місточок, як на японських малюнках, на містку ж, на стовпчику висів дзвінок. Ченчик задзвонив – і враз на сріблистий голос дзвінка почали надпливати до містка коропи. Великі, неповоротні, виблискували вони у спокійній воді, мов злитки золота. Ноель зворушив цей образ, нагадавши їй чудесну проповідь до риб Антонія Падуанського. Тим часом чернець кидав рибам жмені каші, а риби поспішали, щоб ухопити їжу, штовхали одна одну, видирали одна одній із рота зерна гречки. Завзятіші навіть виплигували вгору, викидаючись на поверхню, і враз падали і плюскотом, роблячи довкола себе широкі круги.
Завваживши, що кожна інститутка, немов квіточку, тримала в руці куплену ложку, якийсь чернець не витримав й порадив:
– І що там – звичайні ложки?! Ви, дівчатка, купили б собі намиста. Он, погляньте тільки, під манастирем, коло брами, які веселки висять у продавців! Аж очі в себе вбирає! Це дарма, що ви – панянки, та ж може таки закортить колись улітку вишивану сорочку одягти. Тож як тоді без намиста?!
Чернець казав правду. Коли інститутки вийшли вже за манастирську браму. Де було багато рундуків з намистом, образками й різним дріб’язком для прочан, то жадна не встояла проти спокуси. Навіть солідна сивоволоса фройляйн Оттилія – і та купила кілька блакитних мерехтливих разків:
– На Різдво прикрашу собі ялинку… – зідхнула…

Тайоня
Повелась і прогулька до Видубецького Манастиря.
Казково виглядали кобальтово-сині манастирські бані із золотими зорями серед ситої зелені садів над гнідорожевими кручами, що хилилися до Дніпра…
На той самий час, коли прийшли інститутки, була запрошена найвища кляса київських єпархіалок, переважно доньок православного духовенства, що вчилися в тій духовній дівочій семінарії. Всіх гостей розсадили за довгими столами, чергуючи інститутку з єпархіалкою. Спочатку дівчата ніби соромились одні одних, не зважаючи на те, що отець ігумен усіх умовляв “бути, як удома”, а на столах усе виростали й виростали різноманітні смачні речі…
Потрохи там і тут проривався свіжий сміх, нав’язувалася розмова. А щоб дівчата почували себе ще вільніше, ігумен порадив брати мисочки й тарілочки з собою та йти просто на шовковий моріг, “захопивши з собою й приятельку”.
Єпархіялка торкнулась Ноеленої руки:
– Навіщо ви мене звете – мадмуезель? Це якось так … далеко й холодно. Мене зовуть Тайоня. Тобто – Таїса.
Це дуже зацікавило Ноель. Бо ж вона з таким захопленням прочитала нещодавно “Таїс” Анатоля Франса, яку їй принесла до інституту мачуха. Сама belle maman, щоправда, з книжкою наперед ближче не зазнайомилась, але ж, перегортаючи листки, побачила, що мова в ній про пустинників у Тебаїді й вирішила: – “Це – саме лектура для Ноель” – та й принесла її до інституту, де таким чином опинився не тільки заборонений для інституток твір, але ж і книжка, що є “на індексі”. Одначе побожна дівчина, не розуміючи багатьох місць у книжці, не вичитала нічого злого в єретичнім творі великого мистця слова. Тому й відразу почала переказувати зміст своїй новій знайомій.
– Яку ж прекрасну святу патронку ви маєте. Читали ви про неї в Анатоля Франца?
Але Тайоня не любила читати “Житій Святих”:
– Вони бо всі так нудно писані, і всі – про муки… Невже ж святим не можна бути без тортур, або на доказ святости конче потрібні чудеса? Мені здається, що для святости насамперед конечна велика сила волі. Правда?
– А певне, – переконано відказала Ноель, – кожен святий це передовсім твердий характер. А що ж ви читаєте?
Тайоня нещодавно прочитала “всього Бєлінського” і навіть “Что дєлать?” Чернишевського.
– Це – річ заборонена цензурою, – виразно подивилася вона на Ноель. – Її так само важко дістати, як і “Ткачів” Гавптмана. Ми можемо роздобути такі речі тільки від знайомих семінаристів, яким можна бачитись із нами в неділі у розмовниці.
Дівчатка поставили на столи опорожнений посуд і, взявшись попід руки, вільно походжали по доріжках саду. Тепер уже розмова ставала жвавіша.
Кожна бо була повна мрій про той новий світ, що на його поріг мали стати вже завтра. Тайоня розповідала про свою постанову: на осінь записатися на медицину, щоб нести на село реальну поміч тим тисячам істот, що під тим оглядом у гірших умовинах, як парії в індійських пралісах.
– Бо у нас, коли баба Параска застудиться, – то вже кашлятиме до самої смерти. А коли якийсь дід Охрим вивихне ногу, то – його щастя, якщо тільки шкутильгатиме ввесь останок свого життя. Ні, баби-шептухи доведуть його до повного каліцтва й приневолять зазнати незчислимих мук. А вже про породіль – нічого й казати… Страшно у нас на селі…
– А хіба нема лікарів, шпиталів, черниць-жалібниць? – уявляла собі Ноель українське село на взірець якогось Pierre-Latte у департаменті Дром чи Високих Піренеїв.
Тайоня замахала руками.
– Звісно, що нема! Але, хоча б і було їх більше, то замало їхнього знання, а навіть чесноти, чи доброти. Треба вміти підійти до селянина, а особливо – до селянки. Треба насамперед уміти до них заговорити по-їхньому, (по-українськи) викликати у них, затурканих, скривджених, підзорливих – довір’я й приязнь. А без цього нічого не варті найліпші порошки та плястри…
– Але ж, чому ви самі говорите російською мовою? От і зо мною…
Тайоня знизала плечима:
– Мушу! Мусимо! А ми? – Я ледве знаю по-французькому, а ви ж чи й чули коли українську?
– Тобто ту, що нею говорять тутешні селяни?.. Отже я дуже рада, що ви помиляєтесь: певне, що я не говорю нею гірш, як московською.
– Та невже? – радісно здивувалась єпархіялка, відразу перейшовши на українську мову. – Та ж у нас тепер така доба, що й удома “корінних” людей не знайдеш, які б знали рідну мову. А ви ж для цієї Землі, виходить, зовсім чужа! Як це можливе?
– Мене вчить Маруся. А ще раніш – птичниця наша, баба Северина*… Та баби вже нема. А Маруся й тепер у нас, удома. Вона не хоче говорити ні по якому, тільки по-українському, або, як тут усі говорять, по-малоросійському.
– Хто ж це Маруся?
Ноель почала докладно розповідати про дівчину, про милу бабу Северину з бабуниного маєтку. Таїса слухала з величезним зацікавленням. А наприкінці сказала:
– Я ніколи не сподівалась, що Видубецький манастир дасть мені стільки вражень.
– Та що тут особливого?
– А те, що ви розповіли про бабу Северину та про вашу Марусю. Це так страшенно мене підсилює і вливає в моє серце невисказану бадьорість і віру. В цьому ж бо є очевидна містика…
– А саме? – запитала Ноель.
Тайоня трохи поміркувала, а потім сказала:
– Не можна так швидко все це вам розповісти. Але скажу коротко. Мені здається, що ота баба Северина – це прастара Земля Українська, зрезигнована аж до повної байдужости, інертна до всього й усіх, хто робить її своєю слугою й користає з її величезних природних властивостей... Але ж вона, дарма, що зрезигнована й відстала від поступу інших сусідніх земель, вона вперто береже свої дукачі, плахти, намиста, вірування, казки, співи, внутрішні звичаї, ці найдорожчі свої скарби, і ними прикрашує та оздоблює молодь… Так на всякий, мовляв, випадок, як і той дукач, що вона вам подарувала, а ви його берегли увесь час і в далеких Піренеях…
– Цікаво! – сказала Ноель. – Ну, а Маруся?
– А Маруся? – Маруся – це наша стихійна сила, дужа, повна життєвої енергії, здібна до всього доброго, але оспала, чи – певніш – іще непробуджена… Знаєте, як у тій казці про “сплячу красуню”, чи сплячу царівну, що її стережуть…
– Гноми! – підказала Ноель.
– Ну, гноми… Або… ми – пігмеї…
– Ні, ні, – усміхнулась Ноель. – Не кажіть так, – і стисла Тайоні руку. – Ви й ті, що, як ви, будуть учитись, щоб полегшити долю цього люду, ви відограєте ролю казкового “принці”, як у вас його звуть? “Принца Чарівника”, що ту принцесу збудить із сну…
– Це ви гарно сказали, Ноель! – Але… ах!.. Чому б і вам не бути вкупі з нами?.. Адже ще ж питання: чи “ваші” Піренеї, чи може “ваша” Україна?…
Ноель і Таїса розлучились як щирі приятельки. Записали свої адреси, заголовки книжок, які мали прочитати за обопільною порадою, і жаліли, що вже напевне ніколи не доведеться зустрітися знову.
PS.
Коли я писала цей нарис, твори Н.Королевої можна було дістати хібащо у Вернадці.
АЛЕ Бог відповів на молитву!!!!
В кінці 2007 року було перевидано доволі велику добірку творів Н.Королевої: автобіографічну повість, цикл оповідань на євангельські сюжети, роман про Понтія Пилата. Том доповнено великим біографічним нарисом Ігора Набитовича та літературознавчо-критичним дослідженням Олега Багана.
ОТЖЕ
Наталена Королева. Без Коріння. Во дні они. Quid est Veritas? - Дрогобич: Відродження, 2007. - Серія "Український модерн"
(Дуже раджу - непересічна християнська проза! Ціна видавці - 19 грн. (через сайт видавництва), я отримала в подарунок від подруги, але бачила у книгарні за 28грн.)
+
Досі ще є у продажу збірник оповідань "Легенди сторокиївські" (К.: Школа, 2006)

ДВОЄ (Нарис про письменницьке подружжя Нателену Королеву та Василя Королiва-Старого)Проза

ДВОЄ (Нарис про письменницьке подружжя Нателену Королеву та Василя Королiва-Старого)
Проза